Ірина Лісова з дитинства мріяла працювати в редакції дідуся – будівля «Пологівських вістей» у містечку на Запоріжжі була для неї другою домівкою. Минули роки і мрія здійснилася: Ірина стала спочатку просто журналісткою, а потім і редакторкою «дідусевої» газети. Але звична робота і звичне життя обірвалися в одну мить: газета перестала виходити через повномасштабне вторгнення росіян і окупацію міста. Саму ж будівлю загарбники зруйнували, але Ірина не полишає надії відновити вихід видання після деокупації.
У березні головна редакторка «Пологівських вістей» Ірина Лісова заливалася сльозами: рашисти вночі розбомбили редакцію, згоріли всі робочі інструменти журналістів.
– Нові комп’ютери, нові фотоапарати – у нас в редакції було все нове й добротне. Все це в одну мить ущент згоріло. Навіть, подарунки, які я на 8 Березня підготувала своїм дівчатам, теж згоріли. Мені було дуже боляче. Я всю ніч просто ридала, – з болем згадує Ірина.
У тій пожежі, яку спричинили російські ракети, згорів увесь архів видання з часу його заснування. Черговий номер газети вийшов напередодні повномасштабного вторгнення, але він виявився останнім у мирному житті.
В Ірининому телефоні – з десяток фотографій міста, зроблених в окупації. На них – не тільки зруйновані житлові будинки, на них – зруйноване життя…
– Я сама собі дала обіцянку: я своїм дітям, онукам, якщо доживу до правнуків, то й правнукам розповідатиму про ці страшні дні, місяці, щоб вони не забували, яких «сусідів» ми маємо, – каже пані Лісова.
Під час захоплення міста загарбники прикривалися щитом із цивільних людей. Стріляли по українських військових просто з укриттів, де ховалися мирні жителі.
– Почали бомбити. Ми заскочили в підвал до сусідів. І сусідка розповідає: «Уявляєте, вчора у нас тут на підвалі рашист сидів і стріляв, а ми під низом сиділи». Коли стало тихо, мій брат із сусідом вийшли подивитися, чи все нормально. Ми почули автоматну чергу і подумали, що їх убили. Коли ж 10 росіян заходять і кажуть: «Добре що ви вийшли, тому що ми тут зачищаємо територію. Ми зараз щось кинули у підвал і не дивилися, хто там є», – здригаючись від пережитого, ділиться спогадами Ірина.
Евакуюватися Ірина з родиною наважилися після того, як ворожий снаряд упав біля дому їхньої родички.
– Вранці 13-го ми прокинулися від вибуху. Після того я сказала, що більше жодного дня тут не залишуся. Ми покидали в машину якісь речі, документи, гроші і поїхали, – продовжує Ірина. – На всю трасу була тільки одна наша машина. Поля димлять, довкола пустка – нікого нема. У мене було таке враження, що я у фільмі жахів знімаюся.
Три місяці родина провела на західній частині України, та зрештою вирішила осісти ближче до дому – зупинилися у Дніпрі. Зараз Ірина працює вчителькою, одночасно продовжує розвивати свій інтернет-магазин і мріє після перемоги відновити друк газети в рідних Пологах.
– Ми не полишаємо нашу мрію й надію – повернутися додому і жити там, як і раніше. Хоча я прекрасно розумію, що такого життя, як було до війни, вже не буде, але робитиму все можливе, щоб повернути до життя свою рідну газету, – додала наостанок медійниця.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
