Редактор видання «Наше місто – Токмак» Віталій Голод від початку повномасштабного вторгнення виходив на мітинги проти росіян. Навіть тоді, коли його місто вже було окуповане. Тепер він воює на інформаційному фронті.
«Росіяни вкрали нашу техніку. У мене вдома вкрали комп’ютер і всі мої документи»
Вечір вихідного дня. На Софійській площі в центрі столиці повно людей – тут знову акція. Цього разу на честь полеглих воїнів-«азовців». У натовпі виділяється один чоловік. Він уважно вдивляється в те, що відбувається, щось швидко записує до блокнота і робить кілька знімків. Журналістський хист Віталій Голод не втратив – попри війну, евакуацію та інші негаразди. Пише він тепер для інформаційної агенції «Укрінформ», хоча раніше був класичним газетярем – головним редактором газети «Наше місто – Токмак». Та це було за мирного життя…
– Газета вийшла 24 лютого, був четвер, і це був останній вихід газети, –зітхає Віталій Голод,– і потім ми не випускали її. Я дуже боявся, що вони прийдуть у редакцію і захочуть випускати свою газету.
Газета, в якій працював Віталій Голод, зараз не виходить у друкованому вигляді – працюють тільки сайт і соцмережі. А друкарню в Токмаку росіяни використовували як гуртожиток.
– Росіяни вкрали нашу техніку. У мене вдома вкрали комп’ютер і всі мої документи. А в редакції покрали комп’ютери, принтери, навіть чайник, – каже журналіст.
У березні Віталій ще залишався в своєму місті. Разом із молодшим сином. Щодня люди виходили на мітинги протесту, і Віталій був серед цих безстрашних.
– Один офіцер мене запитав: «Ви журналіст?» Я подумав, що хтось сказав йому про мене. А ще він запитав, чи не хотів би я говорити з комендантом. Я відповів: «А навіщо мені з окупантами розмовляти?» Так він аж образився. А я практично щодня публікував фото- і відеозвіти про мітинги. 7-8 березня були найбільші мітинги. Для нашого міста великі дуже – я нарахував не менше ніж 500-600 чоловік, площа заповнена була, – згадує редактор.
Придушити активність українців на початку росіяни не могли. Місцеві активісти встигали ще й допомагати іншим. Тоді в Токмак доїжджали ті, кому вдалося втекти з Маріуполя. Колони людей розселяли в дитсадках, церквах.
– Були перебої з продуктами, та люди все одно несли приїжджим щось поїсти! Брали до себе ночувати маріупольців. Я так само брав додому ночувати біженців кілька днів підряд, – додав журналіст.
«Коли я виїхав, одразу відчув запах свободи. І всі так кажуть!»
Сам Віталій евакуювався до Києва в середині березня. В окупації із сином він був більше трьох тижнів. Вони встигли вирватися, доки на блокпостах путінські терористи ще не дуже лютували.
– У мене троє синів, двоє старших навчалися у Києві. Дружина саме поїхала до них, а я залишився з меншим. Та я, по суті, через нього і виїхав, не хотів наражати його на небезпеку. До речі, коли я виїхав, от тільки як під’їхали до наших солдатів, одразу відчув запах свободи. І всі так кажуть! – зізнається Віталій.
Уже в Києві він дізнався, що за кілька днів після його від’їзду до його дому «завітали» рашисти: виламали двері і все перевернули догори дригом.
– На жаль, достатньо колаборантів у місті, – пояснює причини Віталій. – Вони зрадили наше місто. Зрадили всіх нас. Окупанти шукали мене, та й багатьох людей почали шукати після наших мітингів проти російської окупації. Сусіди мені сказали, що п’ятеро людей у чорній формі прийшли до мого дому. Ломом виламали двері, а до того довго гупали – мабуть, думали, що я всередині сиджу.
«Їздив у відрядження із задоволенням, хоч бачив жахливі речі. Але радів, що не сиджу склавши руки»
Зв’язок із рідним містом журналіст-переселенець не втрачає, та вже адаптується до життя у столиці. У Києві разом із синами допомагав волонтерам, долучився до справ спілки журналістів – на початку повномасштабного вторгнення не вистачало рук, тож Віталій привозив газети із друкарні з західних міст України. А потім влаштувався на роботу в агенцію «Укрінформ».
– Після деокупації Київщини багато було відряджень, їздив майже щодня. Їздив у відрядження із задоволенням, хоч бачив жахливі речі. Але радів, що не сиджу склавши руки, що комусь потрібен. Я побачив Ірпінь, Бучу… І, знаєте, коли мені кажуть, що ми настраждалися, я відповідаю: ні, от в Ірпіні, Бучі, Гостомелі – отам люди настраждалися! Коли я повернувся до журналістської роботі, я побачив, як люди настраждалися. Бачив на Чернігівщині повністю зруйноване село Новоселівка. Це було моє перше відрядження. А потім був і в Ірпіні, Макарові, Бучі… – ділиться спогадами журналіст.
Новий колектив – здебільшого жіночий, тож появі чоловіка там були раді. Називають Віталія рятівником: бо ж у березні квіти в офісі були місяць не политі – жінки всі були в евакуації, а новий працівник узявся доглядати рослини.
Віталій часто гуляє містом після роботи. Обов’язково підходить до стенду на Софійській площі, де зображений його земляк: Вадим Фокша – «азовець» – загинув, коли в бункер потрапила російська авіабомба. Віталій вірить, що незабаром зможе повернутися до роботи в газеті у рідному місті і обов’язково напише історію кожного полеглого земляка.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
