Сергій родом з Бахмута, що на Донеччині. З 2008 року він почав працювати на обласному радіо у Донецьку, а згодом став власним кореспондентом телеканалу «НТН». Щоб зняти матеріал про збитий малайзійський боїнг Сергію довелось підробити документи. Далі він виїхав до Запоріжжя, проте всі ці роки мріяти про повернення Донбасу в Україну, де знову побачить своїх друзів.
-Про те, що в Донецьку може щось розпочатися, я зрозумів ще у 2013, коли там розпочався антимайдан. Але тоді все було якось без новин, як своєрідне затишшя. Зрозумілою картинка стала десь у 2014-му. Ще лютий-березень здавалося, що все мине і буде спокійно, але не склалося. У квітні місто захопили угрупування «ДНР». Я називаю це «лагідна окупація», – розпочав свою історію донецький журналіст. – По-перше, до останнього нічого не було зрозуміло. Бо спочатку бігали якісь чоловіки, кричали щось про росію, кликали її, а потім з’являються озброєні люди, які кажуть, що тут буде «народна республіка», але що від неї було такого народного, я не знаю.
Відтоді почалися переслідування українських активістів та журналістів. Цей час, пригадує Сергій, жилось у суцільній напрузі. Аби продовжувати медійну діяльність та висвітлювати події в окупованому Донецьку, знімальній групі довелося підробити документи.
-Перший раз ми поїхали знімати збитий боїнг. Вони зупинили нас на блокпосту, перевірили документи і пропустили, потім на зворотному шляху та сама історія і знову нас відпускають. Доїхали до найближчого кафе аби скинути відео, а туди заходить ще одна група, так званих «ополченцов». Вони довго придивлялися до нас і зрештою підійшли. Це були три чоловіки з автоматами. Почали питати, що робимо. Сказали чесно, ми журналісти, переганяємо відео і надали їм посвідки. А незадовго до цього канал нам зробив липові посвідки інтернет-ЗМІ «День ТВ», які нас і врятували. Так от, ці три людини починають по черзі їх перевіряти, мабуть щось запідозрили. Потім, бере третій, напевно старший і каже «О, я такие где-то вчера видел. Нормальные парни, пусть сидят». В той момент в нас ніби відлягло. Після того, ми вирішили виїжджати до Бахмута, звідки я родом».
У 2015 році знімальна група переїхала до Запоріжжя, де продовжили свою роботу. Втім, наступні сім років відчуття тривоги не полишало Сергія.
–Десь за два – три дні до вторгнення ми з оператором сперечалися стосовно масштабів вторгнення. Він покладався на логіку, мовляв, той контингент, який зібрала росія на кордоні з Україною, достатній лишень для того аби окупувати дві області. Але чомусь, я був впевнений і казав йому, «Сашко, підуть на усю країну», – пригадав Сергій Вендін.
І таки не помилився. 24 лютого на світанку, Сергію зателефонувала колега.
-О 6-й ранку подзвонила і каже: «Ти що, досі спиш. Вибухів не чуєш?», а я відповів, «Я вам про це казав». Встав, заклеїв вікна,, а далі був звичайний день. Я сидів і тільки слідкував у новинах, наскільки далеко вони зможуть зайти. Зрозуміло, що в місті в цей час було неспокійно. Люди були не готові до цього. Транспорт не їздив, величезні черги у магазинах та банкоматах. Мені в цьому плані було простіше, бо я напередодні зняв готівку, завантажив холодильник, залишалося тільки чекати, що буде далі, – розповів журналіст.
А з наступного дня окупанти розпочали захоплювати містечка та села області. 28 лютого бойовики зайшли на Запорізьку АЕС, а за тиждень місто здригалося від «прильотів» крилатих ракет. Та журналіст уперто продовжував розповідати українцям про життя людей на прифронтових територіях.
–Тричі ми їздили до «сірих зон». Двічі у село Кам’янське, де проходить так звана «дорога життя», яка знаходиться між Кримом та вільною Україною. У той момент дуже розмило дорогу через постійні дощі і колони людей фактично були заручниками погодного колапсу й не могли долати цей шлях. Там були постійні обстріли і ми спілкувалися з чоловіком, який там мешкає. Він нам сказав, -«Хлопці, ви божевільні. Тут пів години тому такий обстріл був, а тут ви приїхали». Було лячно. Потім ми їздили у Новоданилівку. Наскільки я пам’ятаю, там до найближчого пропускного пункту окупантів було десь 2 кілометри, тобто 20-30 хвилин пішки і ти вже на окупованій території».
Невдовзі небезпечно стало й у самому Запоріжжі, куди з Бахмута переїхав Сергій. У жовтні росія щодня тероризувало місця обстрілами.
–Якщо брати перші пів року, то можна сказати, що ми відбулися легким переляком. У місті були прильоти і неодноразові, але то була військова або критична інфраструктура. Дійсно страшно стало, відколи з жовтня почали обстрілювати житлові будинки. На одній зі зйомок, ми познайомилися з людиною, яка мешкала на 9 поверсі у спальному районі. На щастя, вона встигла евакуюватися, а десь за пів години її квартира впала в неї на очах. Це дуже страшно, коли снаряди летять по житлових будинках і ти живеш й не знаєш, може цієї ночі і до тебе прилетить. Тому, я почав шукати інше житло та переїхав на околицю міста, але за тиждень снаряди були вже й там, – розповів телевізійник.
Втім, їхати в глиб України Сергій не збирається.
-Хтось може скаже, що я шукаю пригод. Та з іншого боку, я просто намагаю поєднувати безпекову ситуацію і можливість вирвати ексклюзивний матеріал, який іншим шляхом просто не вдасться відзняти і розповісти людям про те, що сьогодні відбувається в Україні, – каже наш співрозмовник, який всі ці роки вірить, що Донбас повернеться додому, в Україну. І він знову пройде до болі знайомими вулицями шахтарського міста.
–Може до каплиці на Артема, або до парку Щербаківа зайду. Точно прогуляюсь до руїн ОДА. Певен, що на місці ОДА будуть руїни. А перше – зустрінусь з друзями. Там багато людей залишилося по інституту, по ДОДТРК. Але, не певен, що дехто з них не виїде з міста якраз через те, що в Донецьк повернеться в Україна, – підсумував журналіст Сергій Вендін.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
