У ніч з 23 на 24 лютого Павло, редактор та засновник сайту “Волноваха.City”, не спав. Його мучила температура, яка трималась уже кілька днів. Була друга година ночі, коли раптом місто здригнулось від потужного вибуху. Кімнату залило яскравим світлом, десь на вулиці посипалось скло з вікон багатоповерхівок. Волноваха, прифронтове місто і за дев’ять років війни на Сході, Павло не раз чув вибухи, але цього разу все було інакше.
– Я розбудив дружину і поки вона гортала новини, сам вибіг на вулицю подивитись навкруги. Повернувся, а вона каже «почалась війна, рф почала обстрілювати великі міста Київ, Харків». – пригадав Павло Єштокін, – тож, давай складати речі в машину. Ми не збирали тривожної валізи, бо не вірили, що це буде повномасштабне вторгнення. Хоча, до війни були готові, бо для нас вона почалась ще в 2014 році.
На світанку, 24 лютого Павло поїхав на заправку. Там вже збирались черги з машин, але паливо ще було. Хтось схвильовано знімав гроші в банкоматах, а дехто просто йшов на роботу, містом курсували маршрутки. Місцеві мешканці до кінця ще не розуміли, що їхнє життя за кілька годин зміниться назавжди.
–Рішення виїжджати з міста ми прийняли з дружиною з самого ранку. Подумали, якщо все буде спокійно, то повернемось. Бо на той момент розумів, наше місто все в корегувальниках. Чому ми розуміли? За місяць до початку цих подій, у Волновасі, раптом, стали знімати квартири на короткий термін і тільки чоловіки. Це підозріло. Тож, 24 лютого, десь о десятій ранку ми з родиною вирушили в бік Запоріжжя. Дружина всю дорогу шукала місця в готелях поблизу, але все було зайняте. Ми їхали по трасі Маріуполь-Запоріжжя, її тільки відкрили, якісна, сучасна дорога. І ось вона вся була в машинах. Вже тоді колони рухались з Маріуполя, – розповів журналіст.
Перша зупинка Павла з родиною була в місті Пологи, на Запоріжжі. Але сім’я весь час шукали будинок у селі, де б можна було пожити певний час. Нарешті на них вийшла жінка-волонтер і запропонувала житло в селі Кінські Роздори.
-Будинок комфортний запас дров, піч. Ми вирішили залишитись там. Я за день навчився піч топити. На другий день ми прокинулись і побачили, як обстрілюють Волноваху. Читали новини і бачили що стріляють по житловим будинкам. Ніколи не думав, що в цій війні військові будуть воювати з мирним населенням.
На новому місці Павло одразу почав працювати. В групі на Фейсбуці , де в нього було 19 тисяч користувачів, став розміщувати оголошення про пошук людей та евакуацію з Волновахи.
-Ми складали списки тих, хто виїхав. Викладали в ФБ, щоб люди бачили може серед них є їхні родичі. Зробили групу в ФБ, щоб люди обговорювали питання про евакуацію. І публікували відео, що відбувається у Волновасі. Не всі ж люди виїхали. І не тільки тому, що вони чекали руський мир, а через страх. В мене оператор знайомий, він за Україну, але не виїхав, бо не зміг пересилити страх. Адже під час однієї евакуації розстріляли автобус з мирним населенням і тамтешня пропаганда розганяла, що ось Україна стріляє своїх. Ось так тоді доводилось працювати, – каже Павло Єштокін, –але це було не довго, бо у Волновасі вимкнули світло, телефони у людей розрядились.
Так само і родина Єштокіних довго у селі Кінські Роздори не затрималась. Через сім днів там вимкнули світло і стало зрозуміло, що війна просувається вглиб України.
– У мене був додатковий авто акумулятор і трансформатор який з 12 вольт робить 220 і ми так зробили світло в будинку. Інтернету на телефоні не було. Робота призупинилась. Ми тільки слухали радіо. На третій день, ми почули вже вибухи снарядів і гул вертольоти. На 7 день прокинулись і поїхали до міста Гуляй Поле. Поки їхали, як раз пробився зв’язок від батька, його з родиною евакуювали з Волновахи. А тільки ми поселились в Гуляй Полі, окупанти захопили Пологи. Ночувати вже довелось у бомбосховищі. Дружина з дитиною трохи заснули. Я всю ніч видаляв інформацію з телефона. Розумів, що може так станеться, що доведеться їхати через блок-пост окупантів. А на наступний ранок поїхали одразу до Дніпра. Підписниця нашого сайту запропонувала нам пожити в її квартирі, – розповів Павло.
На 12 день війни Волноваху повністю окупували. Надія, що скоро все закінчиться і можна буде повернутись додому, остаточно згасла. В Дніпрі Павло прожив місяць та на сімейній раді ним було прийняте рішення перебиратись у невеличке містечко, де можна реанімувати бізнес. Попри важку ситуацію в країні, в голові у журналіста вже назрівав новий план.
-У мене друг в Жовтих Водах. Він запропонував квартиру і ми погодились. Було спочатку важко. Але я зосередився і почав шукати техніку в першу чергу, аби відкрити сайт. Бо ми виїхали, техніка залишилась в офісі. Потім офіс розграбували у Волновасі. Все що ми наживали – залишився тільки ноутбук, – пригадав журналіст. Ми знайшли фінансування, купили собі камеру, диктофон, мікрофон. На ноутбук знайшли фінансування. Так відновили техніку. Потім почали команду відновлювати. З нашої команди дівчина одна теж виїхала в Центральну частину України. Народила дитину і зараз підключилась онлайн до роботи.
Два-три тижні у Жовтих Водах, все, що робив Павло, це писав листи в різні організації з проханням допомогти. Першим відгукнувся – Київський Центр журналістської солідарності НСЖУ.
-Перша техніка, яку ми отримали, як раз була від спілки журналістів. Ілля Суздалєв запропонував допомогу, – каже Павло Єштокін. – Як раз мені був потрібен фотоапарат. Об’єктив, сумка. Зараз на цьому фотоапараті працює журналістка нашого нового сайту «Жовті Води.City». І сумку нам дали в ЦЖС. Там така сумка протиударна, що можна з нею і в гори ходити, дуже крута. Також попросив у Центрі журналістської солідарності бронік, каску, медичку – все це мені надали. Захисні речі дуже якісні.
Підтримати журналіста під час війни – це і є головна місія Центрів журналістської солідарності НСЖУ. Техніку та речі, які Павлові надали НСЖУ через ініціативу Ukrainian Media Fund, надали шведські медіакомпанії. Започаткувала це польська Gazeta Wyborcza разом із партнерськими організаціями медіакомпаній скандинавських країн. Завдяки потужній підтримки колег, невдовзі, в невеличкому містечку на Дніпропетровщині з’явився Інформаційний сайт «Жовті Води.City». Це і був новий бізнес-план, який Павло виношував у голові весь час, як покинув 24 лютого рідну Волноваху. І недарма журналіст обрав для життя не мегаполісі, а містечко з населенням в 50 тисяч людей. Саме там, зазвичай, немає власних інформаційних сайтів. Різні агенції допомогли Павлу Єштокіну піднятися на ноги.
–З самого початку ми співпрацювали з агенцію локальних медія «АБО». Запустили свій сайт у Волновасі. Вони надавали менторів які навчали нас вести сайт. І коли почалась війна вони також запропонували фінансування нового інформаційного сайту «Жовті Води.City». Потім Львівський медіа форум, Волинський прес-клуб, Антикризовий медіацентр повірили в нас. Вони нам давали теми, наприклад, взяти інтерв’ю у мера Вугледара. І після двох місяців, як ми запустили свій проєкт, на нас звернули увагу громадські організації, що співпрацюють з європейськими донорами. І кажуть, якщо ви не здаєтесь і працюєте, кажіть що вам необхідно, – розповів медійник.
За 4 місяці роботи на сайті «Жовті води.City» з’явилось 12 тисяч користувачів. Вже є, навіть, перші замовлення від рекламодавців.
-Ми взяли гроші і поступили по хитрому. Частину грошей віддали на роботу сайту «Волноваха.City», а решту грантових грошей вклали в розвиток іншого інформаційного сайту «Жовті Води.City». Взяли у штат дівчину з місцевого телеканалу який закрили. Платимо їй мінімальну зарплату. Окремий грант, згодом, отримали їй на зарплату. Зараз у нас є один грант на написання 28 статей про життя у нашому місті, –поділився досвідом журналіст-переселенець.
До речі, 12 тисяч користувачів на сайті «Жовті Води.City» з’явились завдяки Павловій спостережливості.
-У Жовтих водах люди дивились тільки телевізор і читали соціальні мережі – групи в ФБ. До речі, вони наші конкуренти. Я все думав, ну як зробити так, щоб про сайт дізналось багато людей, щоб його почали читати, щоб на нього підписувались. І так народилась ідея. В Жовтих Водах багато людей які тримають собак. Стільки порід, що деякі я навіть і не знаю. Кожний третій магазин, у нас у Волновасі – це аптеки, а тут зооветеринарні клініки. І я вирішив запустити конкурс – найкращий чотирилапий друг. Прийшло 60 учасників. Ми виставляли світлини собак, а люди робили репости, радили наш сайт. Так до нас прийшло одним махом сім тисяч підписників. Згодом, ми розробили інформаційний хаб ВПЕРШЕ на нашому сайті. Інформуємо про все: як відправляються автобуси, на яких АЗС є паливо, скільки воно коштує, як курсують потяги та електрички, як подорожчав проїзд, чи працює в лікарні МРТ. Ми інформуємо про те, чим користуються люди щодня. І звичайно пишемо великі матеріали про успішних людей та їх бізнес. Знаєте, наша місія – зробити так, щоб люди не вмерли від паніки, – підкреслив Павло Єштокін.
На бізнес в умовах війни треба просто подивитись інакше, каже журналіст-переселенець, тоді він і запрацює, і принесе дивіденди.
-Зараз я собі так уявляю, наче я потрапив у часи до нашої ери в общину, де є люди, які мають у цій общини займатись справою, а я такий приїхав і думаю, о, буду головним інформатором. По-перше, не варто розраховувати на те, що ти можеш зараз заробити багато грошей. По-друге, зараз краще шукати інформацію, яка зможе допомогти іншим людям. Зараз війна і у людей відкриті внутрішні потоки енергії, з точки зору допомоги іншим. По-третє, розповідайте людям про людей.
Як і всі люди, хто втратив своє місто через війну, Павло мріє про перемогу України. Каже, одразу поїде на малу Батьківщину. Але повертатися назад вже не планує. Хоче жити і розвивати свій бізнес у Жовтих Водах.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
