Журналіст і продюсер, керівник представництва телеканалу «Белсат» в Україні, координатор Центрів журналістської солідарності НСЖУ Ілля Суздалєв за вісім років двічі став вимушеним переселенцем. У гарячому серпні 2014-го Ілля, тоді неодружений, попрощався з рідним Донецьком. Місто заполонили російські військові, навколо віяло «рускім духом» і небезпекою. А в холодному лютому 2022-го Ілля терміново рятував дружину і синочка з Ірпеня. Від тих самих росіян, які на танках «везли» українцям «рускій мір».
…О 4.51 Ірпінь здригнувся від вибухів, і життя почало новий відлік.
«У нас міна розірвалася просто під вікном»
– 24 лютого я вирішив вивезти дружину і маленького сина до кордону з Польщею, щоб вони поїхали до мами в Прагу. А сам збирався повернутися і тут самостійно давати собі раду, – починає розповідь Ілля. – Та сталося зовсім не так, як я планував.
Повертаючись назад до Ірпеня, Ілля дізнався, що заїхати додому він уже не зможе: місто щільно обстрілювали російські окупанти, ба більше – усі мости були підірвані. Журналісту довелося зупинитися у друзів у Хмельницькому. Планував – на один день, але затримався на місяць. І весь цей час Ілля намагався врятувати двох своїх котів. Родина залишила їх удома в надії, що Ілля потім встигне їх вивезти.
– Так мої коти в порожній квартирі й пережили окупацію Ірпеня. Звісно, багато хейту було, коли я писав у фейсбуці і просив допомоги, запитував, які є можливості. Писали щось на кшталт «от, скотиняка, залишив котів, а сам поїхав». Я й не планував виїжджати. Але ж 24-го, коли вже полетіли над моїм будинком в Ірпені літаки, просто за вікном було видно вибухи, було видно, як горів аеропорт у Гостомелі, то я й вивіз сім’ю, а сам збирався повернутися. Я й речей своїх не збирав: узяв ноутбук, труси, шкарпетки – і все. Не уявляв, що це все буде так швидко, – каже пан Суздалєв.
У перші дні котів доглядали сусіди. Виїжджаючи, Ілля познайомився із сусідами (так вийшло, що раніше не встигли цього зробити) і залишив їм ключі від квартири. Сусіди – теж котолюби, теж переселенці з Донеччини – радо погодилися допомогти. Та на зв’язку вони були лише до 5 березня, а потім – повна невідомість. Ілля сподівався, що сусіди заберуть котів, та, як виявилося згодом, ті виїжджали легковиком, в якому було більше десяти людей. Котам місця просто не знайшлося. Проте турботливі люди залишили тваринам багато їжі й води.
– У нас міна розірвалася просто під вікном. Вікна вибиті були, в спальні осколками побило стелю, а на кухні – підлогу. Бої точилися на полі буквально за нашим вікном. Якщо проїхати містом, добре видно, як наш мікрорайон постраждав. Це був початок березня, холодно було. А вікна вибило саме 5 березня… Росіяни просто з танків стріляли по житлових будинках. У сусідньому під’їзді квартиру рознесло – туди влучив снаряд. І тут бої, ніхто не їздить… Людей врятувати важко – хто там про чужих котів думатиме! Я почав читати в інтернеті, скільки коти живуть без води, без їжі. Зрозумів, що є ще два-три тижні «в запасі», – схвильовано згадує події тих днів Ілля.
«Ми з колегою заїхали в Ірпінь і жахнулися»
Для Іллі, сім’я якого вже була в безпеці, ті дні були заповнені думками про його тварин. Як спати, їсти чи щось робити, коли твої друзі в біді? Як тільки визволили Ірпінь, Ілля кинувся додому. Та це вже був початок квітня, і шанси, що тварини вижили, дорівнювали нулю. Та ще й цивільних не впускали до міста! Але врятувала журналістська акредитація.
– Ми з колегою заїхали в Ірпінь і жахнулися, – здригається від спогадів журналіст. – Усе розбито… Здавалося, що я в Прип’яті опинився. Людей немає, життя немає. Та не було часу роззиратися довкола. Одразу – до квартири. Першу, Ліну, знайшов у кімнаті за шторою. Вона була зачинена. Мабуть, двері вибуховою хвилею зачинило. Каштана не знайшли, думав, що він вистрибнув. Ми й на вулиці його шукали.
Варто зазначити, що обох котів родина Суздалєвих взяла з притулку. Тобто тварини вже переживали стрес у своєму житті, та, звісно, не такий. Ліна була врятована, але що з Каштаном? Весь час Іллю гризла совість, адже він обіцяв котам 24 лютого вранці, коли в коридорі взував свого маленького синочка Марка, що обов’язково повернеться.
– Ви знаєте, коли я виходив, він так дивився на мене… Я зачиняю двері, а він сидить і дивиться одним оком своїм – він у нас травмований, таким взяли з притулку. Я йому сказав: чекай, я повернуся, – розповідає журналіст.
Наступного дня Ілля знову приїхав до Ірпеня. І побачив, що миска з водою, яку залишив напередодні, порожня! Каштан просто глибоко забився під ванну. Довелося навіть розбивати плитку, щоб його дістати.
– Дуже схудли, втомилися, виснажилися. А ще – скучили. У першу ніч Каштан від мене просто не відходив. Лежав на подушці зі мною. Я повертаюся на інший бік, а він обходить і лягає перед обличчям – хоче бути зі мною, – розчулено усміхається Ілля.
Тепер коти в безпеці, бо навіть коли лунає тривога і летять ракети, їхній господар з ними. Повернулися з-за кордону і дружина з сином, але ненадовго. Через блекаути і часті обстріли довелось знову рятувати дитину.
– Дуже недобре, що серед перших слів, які дитина вивчила після «мама» і «тато», було жахливе слово «тугога» – тривога. Дитина ходить по квартирі і каже «тугога-тугога». А якихось укриттів тут немає, найближче укриття – це не підвал у будинку, це аж у сусідньому мікрорайоні, – пояснює свої переживання журналіст.
«У журналістів-переселенців була однакова потреба: щоб було де сісти і поставити ноутбук. Так з’явився проєкт мережі центрів журналістської солідарності»
Коти ще відновлюються після пережитого. Ще лякаються гучних звуків, нових людей. Знову бояться залишитися самі… Вони після визволення з порожньої ірпінської квартири ще наїздилися з Іллею – тепер вони скрізь разом з ним. Журналіст і продюсер кілька місяців жив у Чернівцях – там допомагав розвивати Центри журналістської солідарності, які в шістьох містах України були створені на базі НСЖУ для підтримки журналістів-переселенців:
– Я в Чернівцях знайшов собі місце, де можна працювати. У журналістів-переселенців була однакова потреба: щоб було де сісти і поставити ноутбук (ну й можливість увімкнути техніку). Так з’явилася спочатку ідея, а потім і проєкт мережі центрів журналістської солідарності, – каже наш співрозмовник.
Тепер Ілля керує роботою всіх журналістських хабів у країні. У цих центрах НСЖУ допомагає не тільки робочими місцями, але й грошима, обладнанням, надає психологічну і юридичну підтримку. Всім журналістам, які їдуть на лінію фронту висвітлювати бойові дії, надають бронежилети, каски і аптечки.
А ще багато в чому від Іллі залежить, як побачать події в Україні глядачі у Польщі та й інших країнах світу. Він – керівник представництва каналу «Белсат». А робота зараз для Іллі – чи не єдина розрада (після котів, звісно): сім’я його далеко, і він з нетерпінням чекає на Перемогу, щоб нарешті обійняти кохану дружину і маленького сина. І мріє, щоб синові ніколи не довелося вимовляти слово «тривога».
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.