Остання крапля – саме так про своє потрапляння під обстріл говорить харківська журналістка Юлія Бойко. Саме після цієї ситуації вирішила взяти паузу в професії й зосередитися на написанні магістерської дипломної роботи.
«Я мала контузію і сильні панічні атаки. Але навіть не це основна причина. Це, можна сказати, була остання крапля. За ці два роки, враховуючи те, що я мешкаю в Харкові, де обстріли щоденні, вже стільки через себе пропущено болю, що дуже важко стає», – каже Юлія.
«Впала просто під бордюр. І в цей момент стався вибух».
На момент початку повномасштабного вторгнення телеканал Live, на якому працювала Юлія Бойко, припинив свою роботу. Журналістка продовжила працювати на іноземні телеканали, зокрема, була фрілансеркою телеканалу Белсат, допомагала колегам зі столичних ТК. Потім повернулася на Новини.Live.
Обстріл стався неподалік її будинку вночі, коли Юлія працювала на стрічці новин.
«Десь до 12 ночі я допрацювала і лягла спати. Спочатку
один шахед прилетів за декілька будинків від нас, далі другий потрапив у
триповерховий житловий будинок поруч. Десь із пів години ми вдома перевіряли,
чи все в нас ціле. На щастя, вікна не повибивало. Коли я зрозуміла, що вдома
все добре, я пішла працювати на місце події. Десь хвилин за десять люди почали
кричати, що знову іде атака. Як зараз памʼятаю, я вийшла на дорогу – на велике
перехрестя, і тут щось мене зупинило. Повернулася до того будинку, куди
прилетіло і впала просто під бордюр. І саме в цей момент стався вибух. Тоді в
ту ніч загинуло троє рятувальників на тому перехресті, бо шахед потрапив в
автівку ДСНС. Я розумію: якби пройшла трохи ближче до цієї автівки, може б
зараз уже ми не спілкувалися. Особисто для мене це була мабуть найтяжча і
найкоротша зйомка», – згадує журналістка.
Додає: найтяжче, що влучання сталося неподалік її дому, і щодня доводиться
проходити це місце.
В ту ніч постраждав ще один колега – Віктор Пічугін, журналіст видання «Накипіло».
«Журналістів у Харкові обстріл може застати не тільки на роботі, а й вдома. За ці майже три роки не було такого місяця, щоб по Харкову щось не прилітало, і немає такого району, куди ракети не дотягують», – говорить Юлія Бойко.
Каже: рідні пропонували хоча б тимчасово виїхати у більш безпечне місце, зокрема, сестра кликала до себе в Німеччину.
«Памʼятаю ці панічні атаки. Коли в моніторингових каналах зʼявляється повідомлення про обстріл, а я, наприклад, їду в таксі, я просто зупиняю таксі, бо мені треба десь сховатися. Настільки це вдарило по психологічному стану. Але рішення про те, що не буду виїжджати із Харкова, я прийняла ще на початку повномасштабного вторгнення. Місто я не покину. Єдина причина, через яку я могла б поїхати, це окупація, але віримо, що цього не станеться», – говорить журналістка.
Юлія Бойко (в центрі) з колегами 
«Зараз треба більше думати про людей, з якими працюємо»
«Я за ці два роки жодного разу не ходила на підборах», – усміхається Юлія на запитання, як війна вплинула на її життя та професійну діяльність. «Зараз, якщо збираєшся на зйомку, в тебе обовʼязковий атрибут – це бронежилет і шолом».
Юлія зауважує: не любить, коли харківських медійників називають воєнкорами чи військовими журналістами. Адже робота не змінилася, головне завдання – інформувати:
«Трохи важче працювати з моральної точки зору, бо, як і в будь-якій професії, де ти працюєш з людьми, головне – не нашкодити. І кожного разу, коли ти з кимось спілкуєшся, ти не завжди знаєш, чи не нашкодиш людині тим чи іншим питанням. Зараз треба більше підбирати слова і більше думати про людей, з якими ми працюємо».
«Вірні своїй професії»
Попри те, що зараз у журналістській роботі Юлія взяла тимчасову паузу, продовжує спілкуватися з колегами, часом виходить в ефіри, допомагає знайти героїв. Та планує незабаром повернутися до роботи, бо переконана: журналістика це стиль життя, якого зараз їй не вистачає.
Найбільша підтримка на сьогодні для неї – це родина. Підтримка рідних – якраз те, що й допомогло вийти з важкого стану. А ще – домашні тварини.
«У нас уже чотири коти-«переселенці» з Балаклії, а на початку повномасштабного вторгнення я взяла додому собаку. Вони дуже підтримують, тому що в тебе немає часу сидіти і «страждати», ти переключаєшся на піклування про них».
Підтримали також друзі й колеги, які в перший же день після обстрілу приїхали, зняли сюжет і допомогли.
«Мабуть, не зовсім правильно буде говорити, що журналісти в Харкові безстрашні. У нас всі люди безстрашні, які залишаються в Україні. Скоріше ми вірні своїй професії. Наша робота була і є інформувати про те, що відбувається навколо. І ми продовжуємо робити це, незважаючи на небезпеку. Бо це наш обовʼязок, який ми взяли на себе, коли прийшли в цю професію», – каже Юлія Бойко.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
