Хто сказав, що під час війни немає місця для романтичних почуттів? Олександр Забродін з Сєвєродонецька, а Альона Наталуха з Запоріжжя в один голос кажуть: «Якби не війна, ми не познайомилися б». Вони – журналісти регіональних філій «Суспільного». Познайомилися у Львові на тренінгу з тактичної медицини. А потім разом ховалися в машині від обстрілів.
Ранок 24 лютого 2022 року. На годиннику – 6.00. Олександрові телефонує приятель з Полтави з тривожною звісткою.
– Він каже щось на зразок: «Саня, ти бачив? Почалося, ввели воєнний стан». «Та тільки ж надзвичайний», – кажу. А він відповідає: «Та ні, вже почали бомбити», – починає розповідь Олександр. – Я відкриваю новини і перше відео, яке я побачив: обстріляли Івано-Франківськ, прилетіла ракета в аеропорт.
А вже за кілька годин рвонуло й у Сєвєродонецьку, де Олександр жив і працював на каналі «Суспільне.Донбас». Ракети влучили в місцевий аеродром, і з того моменту життя в місті завмерло. На початку березня родина журналіста вирішила виїжджати, бо залишатися в Сєвєродонецьку ставало дедалі небезпечніше.
– Ми були вдома, мабуть, до 4 березня, а потім по місту почали сильно стріляти, почалися проблеми з постачанням продуктів харчування, майже ніхто не виходив на ринок, проблеми були і з їжею, і з комунікацією. Тож вирішили виїхати в Черкаси, – каже журналіст.
Незабаром мовник організував для своїх працівників курси з надання першої домедичної медицини. В екстрених умовах журналісти набували нових знань, щоб, якщо доведеться, в повній бойовій готовності їхати в зону бойових дій для виконання професійних обов’язків. На цьому тренінгу Олександр вперше й побачив Альону – журналістку із Запоріжжя.
– Іноземці й українські фахівці навчали нас надавати першу допомогу, правильно поводитися при артобстрілах, працювати в команді, – каже журналістка. – Там я і познайомилася з Олександром. Людей на тренінгах було багато, але запам’ятала саме його. Потім після тренінгів ми почали гуляти разом. А через деякий час я вирішила поїхати на зйомки в сіру зону. Перші декілька виїздів доводилось приховувала від своїх родичів, щоб вони не хвилювалися. Я бачила на власні очі страх в очах людей, бачила сльози, бачила надію – все це проходило через мене.
Розповідями про складні зйомки у сірій зоні Альона ділилася тільки з Олександром – на той момент вони часто спілкувалися по телефону, а згодом почали їздити одне до одного в гості на вихідні.
– Він мені, здається, вже під час другої зустрічі сказав: ми з тобою поспілкуємося, і якщо все буде добре, то я до тебе переїду. Я була дуже здивована таким рішення. Запоріжжя – під вогневим контролем, недалеко лінія фронту, та й ми були з ним дуже мало знайомі, – розповідає з усмішкою Альона.
Перед тим, як переїхати до Запоріжжя, Олександр запросив дівчину до себе в Черкаси.
– Там тоді ми зрозуміли, що все добре, все виходить. Є зв’язок, є контакт, – згадує Олександр.
І вже за тиждень він зібрав речі, орендував квартиру і переїхав до Запоріжжя, хоча сам від себе не чекав таких кроків.
– Не було у мене серйозних стосунків, але ці події дуже змінили мене, і я зрозумів, що не хочу бути один. Такі складні часи краще переживати разом, – вважає Олександр.
На початку жовтня, коли Запоріжжя чи не щодня обстрілювали ракетами С-300, пара ночувала просто в машині. Тоді щоночі обстрілювали якусь багатоповерхівку.
Альона ж попри небезпеку щодня виходила на роботу.
– Я для себе на початку війни вирішила, що поїду з міста, якщо буде небезпека окупації. Я не хочу тут жити, якщо тут будуть окупанти. Все інше ми якось переживемо, – переконана телевізійниця.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
