«Двері багажника закривав уже не парамедик, а вибухова хвиля», – Віктор Пічугін про те, як висвітлював обстріл Харкова
Харківський журналіст Віктор Пічугін двічі потрапляв під так звані double tap – подвійні обстріли міста, які постійно застосовують росіяни. 4 квітня, коли висвітлював обстріл Харкова шахедами і за півтора місяця, коли ворог випустив ракети з комплексу С-300. Каже: коли їде на місце таких подій, завжди готовий, що може бути подвійний обстріл.
«Зі мною мій індивідуальний захист: бронежилет, шолом, аптечка. Я завжди готовий виїжджати і знімати», – говорить журналіст.
Про реалії, в яких працює та про те, що дає підтримку і сили жити й працювати у Харкові, журналіст, директор з розвитку медіагрупи «Накипіло» Віктор Пічугін розповів у інтерв’ю Національній спілці журналістів.
Раніше вам доводилося працювати в умовах, коли є загроза життю і здоровʼю?
Я почав працювати з 2014 року під час Революції Гідності, спочатку як громадянський журналіст, а потім це стало моєю професією. Важко уявити собі журналістів, які не потрапляли в такі умови. Дійсно, такі ситуації були, зокрема, й під час Революції Гідності, коли в Харкові захоплювали облдержадміністрацію. Багато колег тоді не працювали. Я знімав на мобільний телефон, вів прямі трансляції, особливо не показуючи, що я журналіст. В якийсь момент представники так званого «антимайдану» почали вираховувати, звідки ведеться один з проукраїнських стрімів, зʼясували, де я знаходжуся. Добре, що члени команди тоді звʼязалися зі мною і попередили.
Було багато небезпечних ситуацій і під час зйомок, коли вибухали склади боєприпасів у Балаклії. Також ми з колегою працювали на висвітленні масштабних лісових пожеж під Лисичанськом і Сєвєродонецьком. Та й загалом немало людей, які можуть виявляти агресію чи починати якісь сутички…
4 квітня, коли ви потрапили під обстріл, не було у вас відчуття, що щось може статися?
В мене немає якихось екстрасенсорних відчуттів. Я розумів, як і мої колеги, ті ризики, з якими стикаємося, коли висвітлюємо наслідки влучання або працюємо на лінії бойового зіткнення. Як і в будь-який інший день, я просто підготувався, усвідомлюючи, що з тією інтенсивністю російських обстрілів цілком імовірно, що може бути повторна атака. Зі мною був мій індивідуальний захист – бронежилет, шолом, аптечка. Я в будь-який момент був готовий виїжджати і знімати.
Пригадаєте ті події?
Я знімав, як ворожий шахед влучив у житловий будинок в одному з районів Харкова. Дізнався про це доволі швидко, тому що ми контактуємо і дружимо з екстреними службами. Я вирішив, що це хороша нагода показати, як працює одна з волонтерських команд парамедиків. Ми зустрілися, поїхали на місце, виявили, що там нема багато що знімати, бо нема особливо й постраждалих. Була одна літня жінка, налякана вибухом.
Парамедики
вирішили допомогти розбирати завали. Я записував коментарі людей, які живуть у
цьому будинку. І в якийсь момент один із команди парамедиків сказав, що треба
їхати, бо є загроза повторної атаки.
Коли ми вже доходили до машини, було чутно, як до нас наближається шахед. Ми
стрибнули в евакуаційний автомобіль, останнім у двері багажника встиг
застрибнути один із команди парамедиків. Почули специфічний звук, коли шахед
знижується на нас. Двері багажника закривав уже не цей парамедик, а вибухова
хвиля.
Після цього ми трохи відʼїхали, оглянули самі себе й один одного на наявність критичних кровотеч і почали пішки повертатися на місце, бо зрозуміло, що там було багато поранених. Шахед влучив також у машину рятувальників, яка не встигла відʼїхати.
Серйозних травм ви не отримали?
Я не отримав прямих поранень, нам усім дуже пощастило, що ми були в захисті, бронежилетах і шоломах. Тому не було поранень від уламків. Але довготермінові наслідки після цього були в усіх різними. Мене деякий час нудило, боліла голова. У одного з парамедиків була важка акубаротравма, він досі проходить лікування.
Наступного дня ми оглядали машину, бачили що вона пробита уламками від шахеда. Відповідно, і певний рівень нашої підготовки, і певний рівень везіння нас врятував. Потім на це місце були ще атаки шахедів, ми ховалися тривалий час у приміщеннях неподалік. Дуже неприємне відчуття, коли розумієш, що шахеди намагаються влучити саме в ту ділянку, де ти знаходишся.
Після цього не виникало бажання переїхати в безпечніше місто?
Насправді, це був не єдиний double tap, який я пережив. За півтора місяці після цього я так само приїхав висвітлювати наслідки влучання (щоправда, не шахеда, а ракет з комплексу С-300) і коли працювали на місці, ми ледь устигли вскочити в підвал.
Власне, щоразу, коли я виїжджаю або на місце влучання або ж їду на лінію бойового зіткнення, розумію, що це може бути остання поїздка, остання робота. Але ми у нашій команді дуже одне одного любимо й бережемо. Я усвідомлюю, що якщо на цей випадок не поїду я, це може бути хтось із моїх колег. Можливо, хтось менш досвідчений, хто буде більше ризикувати. Взагалі не розумію, як можна бути журналістом з Харкова, не будучи тут, не висвітлюючи, зокрема, і наслідки військових злочинів росіян проти цивільного населення. В такому випадку я або зміню професію, або ж буду продовжувати робити те, що роблю.
Як вас змінила війна?
Я б сказав, що я став більш обережним, став краще планувати і пропрацьовувати якісь можливі загрози і ризики – як для себе, так і для редакції, оскільки в редакції я відповідаю за фізичну безпеку колег, котрі працюють у полі. Я став більш розважливим, ретельніше планую та оцінюю ризики, щоб убезпечити себе й колег.
У чому в нинішній час знаходите підтримку?
По-перше, в нашій команді. Бо ми з колегами – це велика сімʼя. Ми підтримуємо одне одного, підставляємо плече, підстраховуємо. По-друге, надихають історії людей, з якими ми спілкуємося. Людей, котрі попри всі труднощі продовжують боротися, чинити спротив, відновлювати і відбудовувати. Це історії дають сили.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
