Головна редакторка друкованого видання «Придніпровська зірка» Наталка Свирида віддала газеті 18 років свого життя. З початком великої війни редакція тимчасово перетворилася на волонтерський штаб – допоки приміщення не захопили «орки», влаштувавши там своє лігво. Історія з окупованої Білозерки на Херсонщині – спеціально для Національної спілки журналістів України.
«Це нагадувало сюжет якогось фільму. Якогось трилера»
Тепер в родині Наталки Свириди 10 квітня – пам’ятна дата: день, коли сім’я вирушила з окупованої Білозерки в невідомість. День, коли довелося рятуватися, Наталка пам’ятає, як сьогодні.
– Ми виїхали 10 квітня. Виїжджали через Снігурівку. Найважче було наважитися – багато було розмов, що небезпечно, що розстрілюють автівки. Але однієї миті ми сіли в машину, взяли пару валіз і ризикнули, – почала розмову пані Свирида.
Їхали двома машинами: в одній – родина Наталки, в іншій – родина її брата. Без жодного супроводу – самостійно, крізь поля, без зв’язку та Інтернету.
– Це нагадувало сюжет якогось фільму, – каже Наталя. – Якогось трилера. Але ми доволі швидко вибралися, нам пощастило. Люди ж по кілька днів стояли в чергах – не могли виїхати. А нас не дуже тероризували на блокпостах, тому що в машині були діти, і саме наявність дітей нам допомогла пройти шлях відносно спокійно.
![Редакторка Наталка Свирида: «Я присвятила газеті 18 років. Мені складно розірвати зв’язок із роботою» 18 Редакторка Наталка Свирида: «Я присвятила газеті 18 років. Мені складно розірвати зв’язок із роботою» 1](https://nsju.org/wp-content/uploads/2023/04/photo_5456524704690061416_y-1-–-kopiya-1024x600.jpg)
«Було дуже страшно просто виходити на вулицю. Дуже жахала військова техніка»
Насправді Наталя із родиною до останнього не хотіли виїжджати, але зробили це заради літніх батьків – не хотіли наражати їх на зайвий ризик.
– Моя мама пережила коронавірус і смерть чоловіка, мого вітчима. І дуже стало за неї страшно, коли стали гучніші обстріли. Ми хоч і почали звикати до цього, але коли неподалік маминої вулиці збили ракету – ми почули вибух, бо саме були на вулиці, – то зрозуміли, що все що ми чули до цього в підвалі, було зовсім не те (ми місяць жили в підвалі в приватному будинку мами). Коли це відбувається поряд – не передати словами, як це страшно, – згадує наша співрозмовниця.
До виїзду з рідного міста редакторці вдалося врятувати і редакційне майно.
– Ми зачинили приміщення, встигли вивезти техніку – ще на початку окупації. І ще деякий час працював волонтерський штаб в нашому офісі – допомагали людям продуктами.
Так було, доки туди не навідались російські окупанти. Вони весь час шукали, чим поживитися, і де щось привласнити. Виламали замки в приміщенні редакції, та нічого не знайшли, адже техніку Наталка з колегами вчасно сховала в одному з підвалів. Тоді російські зайди влаштували в будівлі своє лігво.
– Ми на той момент, коли вони приходили в редакцію, ховалися в підвалах. Було дуже страшно просто виходити на вулицю. Дуже жахала військова техніка. Я пам’ятаю, як перший раз зайшли російські військові в наше селище – з того боку, де живе мама. Ми були перші, з кого почали обхід робити. Сама поява озброєних військових, важкої техніки, якої ми ніколи в житті раніше не бачили – БТРів, снайперів, які сиділи зверху, – все це було дуже страшно, – схвильовано згадує події початку повномасштабної війни Наталка.
![Редакторка Наталка Свирида: «Я присвятила газеті 18 років. Мені складно розірвати зв’язок із роботою» 19 Редакторка Наталка Свирида: «Я присвятила газеті 18 років. Мені складно розірвати зв’язок із роботою» 2](https://nsju.org/wp-content/uploads/2023/04/photo_5456524704690061415_y-1-–-kopiya-1024x768.jpg)
«Можливо, коли ми повернемося, коли інші люди повернуться, ми зможемо відродити газету»
Думати про вихід газети тоді не доводилося – самим би вціліти. Російські агресори без упину обстрілювали Херсонщину, тероризували місцеве населення, примушували до співпраці. Та й редакція, зізнається Наталка, ще до війни переживала складні часи.
– Ми були на самозабезпеченні, і нам було дуже важко. Відчувалася значна конкуренція з обласними виданнями – більш потужними, ніж наше. А ще ж інтернет-видання… На початку війни залишалися: я – редактор, а ще на пів ставки – бухгалтер, і на пів ставки – верстальник. Ми співпрацювали з організацією «Білозерський центр регіонального розвитку»: в них був сайт, і ми впроваджували спільні проекти, вони наші матеріали друкували – такий тандем у нас був. І от коли я вже виїхала, надійшла пропозиція працювати на сайті, доки газета не виходить. Більшість наших передплатників – це жителі сіл, багато з яких сьогодні зруйновані. Можливо, з часом, коли ми повернемося, коли інші люди повернуться, ми зможемо відродити газету. Але спочатку в людей буде потреба відновити своє житло, побут, а вже потім – газета, – із жалем констатує медійниця. – Зараз завдяки організації «Білозерський центр регіонального розвитку» робимо спецвипуск газети. Майже на завершальній стадії ми. Це буде «Придніпровська зірка» на 16 сторінках, замість восьми, як було завжди. І будуть роздавати газету безкоштовно в наших п’яти громадах. Це такий подарунок для наших читачів. Я присвятила газеті, якщо не брати рік війни, – 18 років. Я там працюю все життя… Мені складно розірвати зв’язок з роботою.
![Редакторка Наталка Свирида: «Я присвятила газеті 18 років. Мені складно розірвати зв’язок із роботою» 20 Редакторка Наталка Свирида: «Я присвятила газеті 18 років. Мені складно розірвати зв’язок із роботою» 3](https://nsju.org/wp-content/uploads/2023/04/photo_5456524704690061417_y-1-–-kopiya-768x1024.jpg)
Зараз Наталка з родиною живе на Хмельниччині. Гадали, що їдуть на два-три тижні, потім сподівалися, що повернуться наприкінці літа чи хоча б восени…
– Тепер мріємо, що це буде весна. Ну хоча б літо… Отак і живемо. В нас там залишилися друзі, знайомі, і вони кажуть «не поспішайте, треба перечекати»… А скільки ж чекати? – наче сама у себе запитує журналістка.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.