Головна редакторка інтернет-видання Гард.City з Первомайська Галина Давидова сіла за ноутбук у першу годину війни, а встала, як зізнається, місяця через півтора.
Останній довоєнний випуск застряг на «Новій пошті»
До війни 51-річна Галина Давидова, яка мешкає в місті Первомайську Миколаївської області, була ще й головною редакторкою газети «ТВ Всесвіт». Черговий номер мав вийти 24 лютого. Уже готовий наклад прямував із Кропивницького, де був надрукований, до Первомайська. Але так і не доїхав.
– Газета застрягла в Умані, в будівлі «Нової пошти», яка доставляла наше видання, – згадує редакторка. – Минуло багато часу, доки з’явилася можливість її звідти забрати, тож ми не змогли продати тираж. Отже, коштів, щоб видати наступний номер, не було. Але справа була не тільки в коштах.
Виникли проблеми з логістикою: де друкувати газету і як її отримувати (друкарні в Первомайську немає)? Ворог тоді дійшов майже до Нової Олександрівки, але зламав зуби об Вознесенськ.
– Паперова газета щезла – а це наше джерело доходів. Чи матимемо хоч якусь зарплатню, було невідомо, – згадує Давидова і додає: – Але не працювати ми не могли. Навіть не виникало такої думки. Хоча, можливо, я повною мірою не усвідомлювала небезпеки, була якась частка легковажності.
«Усі журналісти міста між собою знайомі, і це допомогло»
Штат редакції зменшився й збільшився водночас. До війни, крім головної редакторки, тут працювали троє журналістів, верстальник, технічний редактор, бухгалтерка, а ще – оператор комп’ютерного набору (він же й відеооператор) Даниїл Давидов, син Галини. 26 лютого Даниїл з речами уже був у військкоматі.
Згодом пішов у тероборону технічний редактор Олександр Шумілін, який стояв біля витоків паперового «ТВ Всесвіту». Дві журналістки виїхали за кордон: одна зараз у Польщі, друга – в США. А керівниця почала гарячково шукати їм заміну. І в маленькому Первомайську (менше 60 тис. жителів) таки знайшла. А потім почалися пошуки донорів.
– До війни я взагалі не знала, що таке подаватися на грантову підтримку, – розказує Галина. – Ми працювали як комерційне видання, у нас непогано діяв рекламний відділ: друкували оголошення, рекламу, робили нативну рекламу. Але ж ринок реклами обвалися повністю. Щоб знайти фінансове забезпечення, довелося опановувати цілком нову справу – подаватися на підтримку, на гранти. І зараз ми працюємо, і, слава богу, зарплатнею поки що забезпечені.
/ Архів Галини Давидової
«Ми були як довідкова газета»
У Первомайську обійшлося без бомбардувань і прильотів. Але життя різко змінилося буквально з перших хвилин повномасштабної агресії. Хтось розгублено побіг до магазину по крупи, цукор, сіль, сірники, хтось кинувся знімати гроші в банкоматі чи закуповувати ліки.
У цих заплутаних умовах Гард.City став незамінним провідником. Згодилася довоєнна практика, адже видання й раніше активно консультувало читачів: відповідали на запитання, підказували, роз’яснювали.
– Ми й раніше працювали як довідкова газета, – описує той досвід Давидова. – Так воно пішло й далі. Опівночі, о другій годині ночі десь якийсь гучний шум – і ми одразу відпрацьовували новини в Телеграм-каналі, у вайбері. Людей заспокоювали, пояснювали. Крім того, нам було простіше, ніж іншим людям, звернутися до влади по офіційну інформацію, і ми її публікували.
В інтернет-виданні кількість переглядів підскочила настільки, що зникав сенс відроджувати паперову газету. На 60 тис. населення стало до 200 тис. переглядів на місяць (у березні і квітні 2022-го).
«Нашу журналістку один дідусь запідозрив у шпигунстві»
Крім власне сайту, у Гард.City є Телеграм-канал, вайбер-група і, звичайно, сторінка у Фейсбуці. Дуже швидко почав розвиватися Телеграм-канал.
Окремо Галина розповіла про свою роботу на початку війни:
– Коли я вставала, точніше, коли мене чоловік витягував за руку з-за робочого столу, то ноги у мене були, як колоди – отакі. Тому що місяця півтора я була практично без руху – працювали тільки мізки, руки, пальці.
Загалом редакція побудувала свою роботу в екстремальний період таким чином: дві журналістки моталися містом і дізнавалися, де що відбувається, фотографували, фіксували банкомати, в яких є готівка, аптеки, де можна купити ліки, місця з якимись чергами і адреси, де можна було долучитися до волонтерської допомоги.
Таку живу картину редакторка одразу запускала в ефір, оновлювала спеціальну довідкову статтю. Люди надсилали свої запитання, і за цими запитами дівчата-журналістки бігали, шукали відповіді, дивилися, записували, фотографували. Галина Давидова згадує і курйозний випадок серед суцільної напруженості:
– Нашу журналістку один дідусь запідозрив у шпигунстві, коли вона фотографувала банкомат, де ще була готівка. Вирвав телефон і схопив її під лікоть. Юля наша схопила дідуся, бо телефона ж шкода. А вона їздила на велосипеді. Ось так в обіймах, з телефоном, і тягнучи за собою велосипед, вони й потрапили до відділку поліції. Юля дорогою ще примудрилася набрати мене. Я зателефонувала до пресслужби поліції, там розібралися. Дядечко вибачився. Такий був у нас випадок.
Відтоді фотографували менше, бо люди були дуже знервовані.
Повернулися до виконання звичних функцій…
Приблизно за місяць первомайці потроху призвичаїлися до нових реалій, усвідомили, що життя триває, а отже, поміж іншого, потрібно продавати, купувати, надавати послуги. Гард.City знову почав виконувати свої функції як комерційна преса: друкувати оголошення, рекламу. Але на початку давали рекламу абсолютно безкоштовно. Потім, коли паніка стихла, встановили мінімальну, зовсім символічну, ціну за оголошення. Згодом трішечки підняли, і ніхто не заперечував, а ціни й зараз помірні.
– Для переселенців і людей у складних умовах ми й зараз друкуємо оголошення безплатно, – ділиться досвідом підтримки Галина Давидова. – Якщо хтось із підприємців звернеться й скаже: я не можу зараз заплатити за рекламу, але колись я вас підтримаю, – теж опублікуємо безкоштовно.
У невеличкому Первомайську вже є понад 6 тисяч переселенців. Для них Гард.City створив інфохаб, де є телефони міських установ, інформація про громадський транспорт, лікарні, освіту. Допомога переселенцям – важливий напрям редакційної роботи. Редакторка пояснює, як це працює завдяки соцмережам:
– Наприклад, людина до мене звернулася чи у вайбері в групу до адміна: «Будь ласка, надрукуйте оголошення. Ми приїхали з Херсона, знайшли житло, але немає на що навіть прилягти». Тобто люди шукають диван, якесь ліжко – хай стареньке, аби хоч діти мали де лягти. Друкуємо оголошення, згодом переселенка пише: «Дякую вам, зателефонував чоловік і нам диван запропонував, а на другий день сам його і привіз». Добрі у нас люди, я вам скажу. Дуже відчутно допомагають одне одному. Це завжди розчулює до сліз.
…і стали універсалами
За час війни редакційний колектив трансформувався, але в результаті, як каже його очільниця, «викристалізувалися, залишилися люди, які й у вогонь, і у воду. Якщо треба, то й під звуки сирен куди завгодно побіжать, зроблять і виявлять ініціативу».
У роботі редакції зник чіткий розподіл праці. Раніше (газету і сайт робили одні й ті ж люди), наприклад, хтось відповідав за дизайн, а хтось писав журналістські матеріали. Тепер же головна редакторка – заодно і дизайнерка.
– Нікуди не подінешся – ми стали універсалами, – зізнається наша співрозмовниця. – Якщо раніше, щоб стояти на місці, ми бігли, то зараз, щоб не відстати від інших ЗМІ, треба мчати вперед.
Зміни в колективі вдалося провести органічно.
– У нас є дуже талановита Юлія Савва, – розказує редакторка. – Але вакансії журналіста не було, вона працювала коректоркою у газеті. І коли кореспондентка виїхала до Польщі, ця дівчина органічно перейшла від функцій коректорки до журналістки. А звільняти ми взагалі нікого не збиралися. Якби люди залишилися, ми так і ділилися б тим фондом заробітної плати, який зуміли заробити.
Зараз у виданні працює двоє журналістів на постійній основі плюс редакторка. І окрім того, залучають фрилансерів.
Щодо паперової газети, то від неї таки вирішили відмовитися. Її тираж у кращі часи складав до 14 тисяч примірників, останнім часом – 2 тисячі.
– Люди тримають у руках смартфон і всю інформацію отримують з його допомогою. І ми вирішили, що краще не розпорошуватися, – обґрунтовує головна редакторка.
«Якби не ці вебінари, наробила б я лиха»
Попри всю напруженість у роботі Галина Давидова стежить у Телеграм-каналі Національної спілки журналістів України за поточними вебінарами: «Буває, увімкнеш вебінар на одному пристрої, а на другому верстаєш, тому що треба опублікувати терміново статтю».
Як тільки дізнається про вебінар з фактчекінгу, обов’язково записується і слухає.
– Як завзятий оптиміст я схильна вірити тому, що мені говорять. Якби не ці вебінари, навчання – і від Спілки, і від «По той бік новин», то не знаю, скільки я наробила б лиха в своєму ЗМІ. А так, слава богу, ми не ведемося на фейки, – пояснює вона вигоду від студій.
Також наша героїня – одна з 160 медійників з усієї України, яким НСЖУ надала грошову допомогу в рамках цільової програми ЮНЕСКО спільно з Міжнародною федерацією журналістів – у еквіваленті 600 доларів.
А ще професійні спільноти дають упевненість, відчуття того, що ти не один. Наприклад, Галина згадала про такий випадок.
– Якось я написала гнівний пост на Фейсбуці про те, що на адресу редакції надходять погрози від чоловіка, який називає себе місцевим чиновником. (Пізніше з’ясувалося, що то справді був не чиновник, а якийсь самозванець). І тільки-но я опублікувала пост, тут же телефонують мовний омбудсмен Тарас Кремінь і голова НСЖУ Сергій Томіленко: ми готові вас захищати. Я і сама з зубами, але це було так несподівано приємно, що я зрозуміла, наскільки важливо, що я не одна, що у нас є Спілка журналістів, що ми стоїмо одне за одного.
Крім НСЖУ, редакція Гард.City тісно співпрацює з АБО – агенцією з розвитку локальних медіа – і УАМБ – Українською Асоціацією медіабізнесу. Зараз видання працює за грантовим проєктом «Життя війни» Лабораторії журналістики суспільного інтересу.
Тож досвід Гард.City доводить, що й невеликі ЗМІ мають змогу долучитися до вагомої і фінансової, і професійної підтримки.
«Я більше до підвалу не полізу»
Про евакуацію Галині Давидовій навіть думати було важко. Вона живе з 82-річною мамою, для якої розлука з домом далася б нелегко. Галинин син – у десантно-штурмових військах. Дочка втратила в Одесі роботу, уклала контракт і поїхала за робочою візою до Британії.
– Підтримує дуже, коли вранці бачу оці слова: «Привіт, як ти?». Хлопчик ще мій пише: «А шо там?», – з теплотою говорить їхня матуся.
Зараз вона читає багато паперових книжок, які раніше доводилося відкладати «на потім». «Сприяє» такому дозвіллю вимкнення електрики – роботу доводиться призупиняти, і є час почитати – при свічках. З недавно прочитаного потішило «Приворотне зілля» братів Капранових.
– Нареготалася. Спасибі за інтелектуальний гумор, за український колорит, – дякує журналістка письменникам, дитинство яких минуло в її рідній Миколаївській області.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
