Понад три місяці фотографка з Харкова Ольга Ковальова не тримала в руках камеру. Усе – через отримане на передовій поранення. Уламки ворожих снарядів зачепили праву руку та порушили її функціональність. Під обстріл потрапила на Торецькому напрямку, коли разом із колегою документувала війну. Зараз вона продовжує реабілітацію та вчиться приймати свою нинішню реальність. Каже: пережиті події мотивують і змушують її відкривати нові грані для творчості.
«Робота врятувала мене від глибокої депресії»
Ольга Ковальова знімає понад десять років. За фахом – хореограф. До війни їй вдавалося поєднувати обидві справи: спілкуватися зі світом через силу фотографії та паралельно викладати танці.
Повномасштабна війна засталаїї в рідному Харкові. Напередодні 24 лютого 2022 року вона готувалася до занять із дітьми в студії й зовсім не очікувала почути вибухи снарядів у сусідньому дворі.
– У мене маленька донька, ми жили на Північній Салтівці, – пригадує Ольга. – Близько п’ятої ранку, коли почалися перші обстріли, я схопила її в самій лиш піжамі й ми буквально відразу виїхали. Для мене це стало абсолютно спонтанним рішенням, ми не готувалися до цього. У мене не було ніякого передчуття чи усвідомлення того, наскільки масштабним виявиться вторгнення…
Майже чотири місяці Ольга Ковальова разом із родиною провела у Львівській області. Там вона познайомилася із військовими й повернулася до фотографії: фіксувала тренування захисників на полігоні.
– Робота, власне, врятувала мене від глибокої депресії, – ділиться Ольга Ковальова. – Зйомки допомогли мені тоді зосередитися на справді важливому.
Від мирних проектів до фронтових репортажів
Ольга Ковальова працює в Українській асоціації професійних фотографів (UAPP). Наразі виконує обов’язки старшої менеджерки проектів. Мистецтву фотографії навчалася у фотошколі ІЦФ у Харкові. Одним із її менторів, який вплинув на професійне становлення, був Мстислав Чернов.
До вторгнення жила культурними, соціальними, видавничими, дослідницькими й медійними проектами. Вдалося реалізувати близько 250 ідей. Російська агресія та особисте знайомство із захисниками змінили фокус її уваги. Говорити світові правду про війну крізь об’єктив – єдине, що тоді мало значення. Через деякий час відчула необхідність та готовність знімати бойову роботу та життя у прифронтових містах.
– Велика частина моєї діяльності – адміністративна. Це генерація ідей для проектів, співпраця з міжнародними організаціями. Очима наших фотографів ми доносимо світові правду про війну, – говорить Ольга. – Але мені як творчій людині важливо бути в епіцентрі подій та знати, що саме відбувається тут і зараз. У мене з’явилося відчуття, що я мала поїхати і побачити, самостійно зафіксувати все те, що відбувається. Історія без фотографії – лише слова, а їм в сучасному світі, на жаль, уже ніхто не вірить.
Відрядження на передову, в якому Ольга Ковальова разом із колегою Владиславом Краснощоким потрапила під обстріл, – четверте для неї. Їхали, аби розповісти суспільству чесну й об’єктивну історію про ситуацію на Торецькому напрямку.
– Торецький та Покровський напрямки для мене болючі, я там працювала кілька разів, перейнялася всім почутим і побаченим, – пригадує документалістка. – У Торецьку дуже багато з цивільними комунікували, знімали великий матеріал. Для мене ті репортажі переросли в особисту історію, яку я переживала. Через це знову обрали той напрямок. Тоді там загострювалася ситуація і нам було важливо показати роботу військових.
Мить, що перевернула життя: про поранення на фронті
19 липня 2024 року Ольга Ковальова разом із Владиславом Краснощоким фіксували роботу артилеристів 31-ої окремої механізованої бригади. Буквально відразу ворог почав обстріл позиції. Журналісти разом із військовими перечікували його в бліндажі. Уламки від одного зі снарядів потрапили в укриття та поранили Ольгу.
– Був спалах, який ми всі побачили, сильний звук, дзвін у вухах та відчуття ніби я горю. Ті уламки, які влетіли в тіло, були сильно розпечені й у перші секунди я не до кінця розуміла, що відбувається. Я відразу перестала відчувати руку й навіть боялася на неї подивитися. Мені здавалося, що в мене її більше немає… Врятували засоби захисту: мій бронежилет виглядав як їжачок. Хвилин за десять приїхав евакуаційний автомобіль і доставив нас у найближчий польовий шпиталь, а звідти – у військовий госпіталь у Покровськ.
Про спробу фотографувати однією рукою
Відтоді в Ольги розпочався тривалий період лікування та реабілітації. Медики, яких зустрічала медійниця, говорили: їй пощастило і не пощастило одночасно. З одного боку, вона єдина зазнала серйозних поранень. Її рука й досі не відновила повну функціональність. З іншого – усі уламки були близькими до великих судин, але не зачепили їх.
Зізнається: вірить у краще й сподівається, що зовсім скоро зможе повернутися до роботи з камерою.
– Мене оперували в день поранення в Покровську. Місцевий фантастичний лікар дістав із мене два уламки, третій діставали вже через кілька тижнів у Харкові. Оперували у військовому шпиталі, оскільки в цивільному відмовилися через складність поранення, – розповідає документалістка. У день запису інтерв’ю лікарі повідомили їй, що шанси на повне відновлення руки – цілком реальні. Попереду на неї чекає тривала та болюча реабілітація.
Не впасти у відчай та пережити всі наслідки обстрілу їй допомагають колеги. Навіть шукали варіанти, аби Ольга могла знімати лівою рукою. Для цього знайшли спеціальний штатив.
– Сил лівої руки недостатньо для повноцінної роботи з фотографією, до всього ж, відсутня можливість налаштувати параметри камери в момент зйомки, – ділиться Ольга Ковальова. – Це робота для галочки, яка мене наразі не влаштовує. Тож я сподіваюся, що зможу відновитися і працювати правою рукою.
«Я не знаю, коли зможу одягти знову «бронік», але знаю, що не залишу фотографію»
Нині ж Ольга Ковальова не готова сказати, коли знову наважиться на відрядження до лінії фронту. Для себе вирішила говорити про інші, не менш важливі, аспекти війни.
– Зараз мені вдалося прийняти свою реальність. Усвідомити, що в мене не все буде так як раніше, але мені з цим «ок», – поділилася фотографка. – Поки не знаю, наскільки вистачить мого ресурсу, щоб найближчим часом поїхати працювати з військовими чи хоча б одягнути «бронік». Планую взятися за теми, які не лежать на поверхні та не пов’язані з передовою, але потребують не меншої уваги з боку суспільства.
На її думку, фіксувати дійсність та втілювати документальні проекти війни, без перебільшення, місія медійників. Робота журналістів в будь-який час має величезний соціальний вплив, під час війни – це зброя за українське майбутнє.
– Бути журналістом/журналісткою під час війни – це нести відповідальність за правду, працювати, ризикуючи власним життям, документувати історію тут і зараз, а ще – бути голосом тих, хто не може бути почутим, – резюмує Ольга. – Ми всі є свідками становлення чогось абсолютно нового, а саме – реальності в якій ми зараз живемо. Це мотивує.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
