Редакторка стрічки новин всеукраїнського «24 каналу» Анжеліка Байбак працює на цій посаді майже два роки, весь час дистанційно. Мешкає в Миколаєві. Сюди перебралася, коли російські війська почали нещадно бомбити її рідне село, перед тим вісім місяців утримуючи його в окупації. Та окрім цих випробувань, Анжеліку чекало наступне – приліт російської ракети поруч з її нинішнім будинком. Переживши тоді посеред ночі емоційний шок, 27-річна медійниця потроху морально відновилася завдяки підтримці рідних та колег.
«В окупації мало хто знав, що я медійниця»
На момент повномасштабного вторгнення РФ Анжеліка Байбак перебувала разом з батьками в рідному селі Широка Балка Станіславської громади Херсонської області, приблизно за 40 км від Херсону, на межі Херсонщини й Миколаївщини. Велика війна для тутешніх мешканців почалася зовсім неочікувано – і гадки не мали, що таке може статися у XXI ст. Перших окупантів тут побачили в березні, а вже до кінця місяця вони захопили населений пункт.
– Спочатку просто їздили військовою технікою, потім облаштували командні пункти, і розташували техніку, наставили блокпостів, – згадуєАнжеліка. – Звідти вороги обстрілювали позиції наших військ і населені пункти Миколаївської області. Завдавали ударів і касетними боєприпасами, і з РСЗВ, і з усього, з чого тільки можливо. Ми опинилися просто на лінії розмежування в зоні активних бойових дій.
На ту мить Байбак працювала віддалено редакторкою стрічки новин на сайті «Курс України». Кілька тижнів, до повної окупації, ще була змога частково цим займатися. Потім зникли електроенергія, український мобільний зв’язок та інтернет. Та головне – демонструвати прихильність до України і розкривати місце роботи стало вкрай небезпечним.
– Мало хто в селі знав, що я медійниця, – розповідає подробиці Анжеліка. З 18 років я переїхала жити до Херсону – вступила до вишу, отримала фах вчительки української мови і літератури й далі жила в цьому місті. Тому на питання окупантів «Де працюють ваші діти?» тато відповів, що я тільки-но закінчила університет, маю диплом вчительки, і якось так вийшло, що поки живу з батьками. Перші кілька місяців окупації я взагалі намагалася не виходити зі свого подвір’я. З ноутбуку й телефону видалила абсолютно все, що могло б спровокувати окупантів. А спровокувати їх могло будь-що: «підозрілі» світлина, повідомлення, телеграм-канал.
За словами Анжеліки,гаджети місцевих мешканців ворожі військові перевіряли тотально:
– 12-13 блокпостів – через кожні півтора кілометра дорогою до Херсону – і всюди перевірки телефонів. Також контроль безпосередньо на території села. І не можна було послатися на те, що в тебе немає мобільного, бо вони в це не вірили. Давати абсолютно чистий телефон також не виходило: вони одразу розуміли, що все підчищено. Тобто це мав бути пристрій, яким ти ніби й користуєшся, проте щоб там не було нічого українського. Було страшно, але ми намагалися цього не показувати – щоб не підживлювати плани окупантів та переконаність, що їх тут бояться.
Люди в Широкій Балці виживали хто як міг і підтримували одне одного. У сільських господарів завжди є запаси їжі, крім того, на початку окупації ще працювали магазини. У квітні-травні 2022 року там уже нічого не лишилося. Та саме настав сезон висаджування городини, вирощували вже своє. У Херсонській області продовжували працювати і деякі підприємства. Харчі до крамниць пізніше почали привозити з окупованої частини Запорізької області, або з Криму, бо вибору не було.
Чи знали мешканці про події за межами окупованої території? Так, бо доступ до інформації частково був.
– Саме в нашому населеному пункті ми могли дивитися українське телебачення, ловлячи сигнал з Миколаївської області, – говорить медійниця. – Інколи – і це було велике щастя – могли спіймати український зв’язок, хоч і дуже поганий, але достатній, щоб написати повідомлення. Та ближче до Херсону не діставали вже ні український зв’язок, ні українське телебачення, хіба що супутникове.
– Не стверджуватиму достеменно, але якось відчувалося, що Широку Балку зайняли здебільшого військові з окупованих 2014 року частин Донеччини та Луганщини. Можливо, це зіграло свою роль в тому, що нас оминуло багато воєнних злочинів, – не сталося такого, як на інших окупованих територіях, – розмірковує Анжеліка Байбак.
Щасливий час деокупації. І нові атаки – тепер з повітря
Від спогадів про день визволення малої батьківщини Анжеліку переповнюють почуття й два рокипо тому. У листопаді 2022-го, перед втечею, рашисти пошкодили газопостачання та підірвали лінії електропередавання . Мешканці лишилися без благ цивілізації.
Медійниця згадує:
– 10 листопада ми з татом поїхали (автівкою – Ред.) до Херсону – заповнити газові балони, бо не було на чому готувати їжу. Коли поверталися, на половині шляху нас зустріли ще росіяни. Проминули їхні блокпости, і вже на під’їзді до села в темряві побачили військових. Перша думка: завезли нових росіян. Останніми днями окупанти дуже швидко тікали, і гребли все, що опинялося під руками. Але коли, наблизившись, ми побачили військових ЗСУ… я не знаю, як описати ці емоції. І ми були шоковані тим, скільки людей, виявляється, живе в наших населених пунктах. Адже під час окупації всі намагалися мінімізувати виходи на вулицю, до магазину, щоб зайвий раз не контактувати з росіянами. І коли ми дісталися центру села і побачили українські прапори, це було справді неймовірне щастя. У перший місяць після деокупації, звісно, панував «трохи хаос», але щасливий: ми бачили багато наших військових, раділи з того, що можемо з ними поспілкуватись, когось обійняти чи нагодувати.
Відносне затишшя тривало приблизно місяць. А потім почалися шалені регулярні російські обстріли села з артилерії та мінометів. Анжеліка, тоді вже співробітниця «24 каналу», виїхала звідти у травні 2023 року до Миколаєва. За рік ситуація досягла критичного рівня: з кінця літа 2024-го в Широкій Балці, як і в інших селах правобережної частини Херсонщини, окупанти влаштовують сафарі на цивільних з використанням FPV-дронів. Люди бояться виходити з будинків – кожен похід може виявитися смертельним.
– Полюють на все, що рухається, – автівки, велосипеди, мотоцикли, – із сумом констатує Анжеліка Байбак. – Кудись вийти чи виїхати можна хіба що в дощ, туман чи при сильному вітрі, коли окупанти не можуть запускати безпілотники. Комунальники ціною великих зусиль намагаються підтримувати життя в цих населених пунктах. Однак мешканців лишилося дуже мало, більшість виїхала. РСЗВ, артилерія, міномети, танки – села на правобережжі знищують буквально з усього.
«Моя робоча зміна починалася о 6-й ранку. Але довелося шукати заміну»
Місто Миколаїв на кінець 2024 року хоч і меншою мірою, але страждає від російських обстрілів. Будь-коли може прилетіти балістика з Криму, часто ще до оголошення повітряної тривоги. Крім того, рашисти атакують шахедами, крилатими ракетами, ракетами з установок С-300. Тривога в Миколаєві може лунати до 7-10 разів на добу.
Одна з таких ракет С-300 нещодавно впала в безпосередній близькості від багатоповерхівки, де мешкають Анжеліка з чоловіком та його молодшим братом. Це було дуже страшно.
– До цього обстрілу довго накривало тривожне передчуття. Здавалось, я себе накручувала: ось-ось щось має статися, – ділиться вона переживаннями. – І ось 15 жовтня близько о пів на третю ночі прокинулася від потужного вибуху. Він пролунав зовсім поруч, вікна і двері квартири аж затрусилися. Не знаю, як спрацьовують ці інстинкти самозбереження, але я дуже швидко опинилася в коридорі. Кілька секунд – і пролунав другий вибух, ще ближче. Посипалося скло, почали випадати двері… Ми посиділи в коридорі, почекали, боячись, що може бути наступний приліт. На щастя, його не сталося. І коли в телеграм-каналі у Ванька («Николаевский Ванек» – Ред.) прочитали, що в нашому районі небезпека минула, вийшли оглядати наслідки влучання. В одній кімнаті повністю вилетіли шибки та балконні двері. Розлетілося на друзки також скління балконів.
З протилежного боку квартири родина побачила у вікно велику пожежу. Як з’ясувалося пізніше, від влучання ракети зайнялося на промисловому ринку. Полум’я охопило магазини й дрібні точки продажу господарчих товарів, розжарений шифер розколювався на уламки і «стріляв». Ніхто з людей не постраждав лише через те, що удар стався вночі.
Зміна Анжеліки на стрічці новин починалася о 6-й ранку. Натомість довелося попросити вихідний, щоб ліквідувати вдома наслідки вибуху.
– Скло було скрізь по квартирі – і в одязі, і в ліжках… Тож ми прибирали довго й ретельно. У другій половині дня комунальники привезли листи ДСП, щоби мешканці будинку могли зашивати вікна. Старшим людям вони допомагали це зробити. Прохолодно, дощі – тож слід було поспішати. Ми займалися відновленням самостійно, із закриттям балконів упоралися за два дні. Невдовзі замінили двері, вставили нові шибки, і повернулися до нормального життя, якщо це можна так назвати, – оновлює вона в пам’яті жовтневі дні 2024 року.
Того ранку колезі, щоби вона вирішувала свої питання, на сайті оперативно знайшли заміну.
– Я одразу написала в робочому чаті, що в нас приліт, є пошкодження. Мені пішли назустріч. На «24 каналі» дуже гарний колектив. Почуваюся там ніби з сім’єю: всі одне одного підтримують і готові прийти будь-якої хвилини на допомогу, – тішиться Анжеліка.
Однак сама робота на стрічці новин морально непроста. Щоб не вигоріти швидко, автор має вміти абстрагуватися від історій, які розповідає. Водночас «вимкнути» в собі емпатію неможливо.
– Коли пишеш новини про обстріли, про вбитих цивільних чи про загиблих захисників, про воєнні злочини окупантів, щоразу це ніби проживаєш разом з тими людьми, – щиро каже Байбак. – Хтось із журналістів бере це дуже близько до серця, хтось взагалі йде з професії, не витримавши постійного психологічного тиску.
Мешкаючи у воєнному місті, складати особисті та професійні плани важко, бо не можеш бути впевнений у тому, що будь-які прикмети стабільності вціліють до завтра. Проте Миколаїв, за спостереженнями Анжеліки, поступово набуває життя: відкривають нові магазини, кав’ярні, відновлюють зруйноване. Про спроби окупувати його, як на початку повномасштабного вторгнення, зараз нагадує виставка розбитої ворожої техніки просто неба в центрі міста.
Створено в межах проєкту «Підвищення обізнаності цільових груп в Україні та за кордоном про військові злочини росії проти журналістів у 2024 році та посилення суспільного тиску задля звільнення полонених журналістів», який реалізує Національна спілка журналістів України за підтримки шведської некомерційної правозахисної організації Civil Rights Defenders.
Фото з архіву Анжеліки Байбак
