Спочатку ховалася від обстрілів, а потім від переслідувань – журналістка херсонського сайту «Новий день» і власкор «24 каналу» Марина Савченко кілька місяців жила в окупованому Херсоні. Виїхати змогла лише з третьої спроби.
«Прокидайся, там уже розбомбили в Генічеську військову частину й ударили по частині в Чорнобаївці!»
Про початок війни Марина дізналася 24 лютого вдосвіта. Зателефонувала подруга і замість звичного повсякденного привітання прокричала: «Бомблять Генічеськ!»
– Вона подзвонила й сказала: «Прокидайся, там уже розбомбили в Генічеську військову частину й ударили по військовій частині в Чорнобаївці! Розпочалася війна!». Я їй не повірила, – розпочала розповідь Марина.
Але щоб переконатися в правдивості тих слів, багато часу не знадобилося, адже слідом за Генічеськом почали бомбити Херсон.
– Ми сиділи в підвалі днів три чи чотири. Було дуже страшно. Читали новини, що «прилітало» в Антонівку, що є жертви. Я з підвалу виходила в прямий ефір, моніторила новини й розповідала в ефірі «24 каналу», що відбувається в Херсоні, – каже журналістка.
Це згодом війна навчить українців запасатися їжею, водою, батарейками, павербанками. А тоді в Херсоні, як і у всіх містах по лінії фронту, відбувався справжній хаос.
– Я дала братові півтори тисячі й відправила його на базар. Там уже були космічні ціни. Їжі він приніс небагато, але вона нас певний час рятувала, – ділилася спогадами наша співрозмовниця.
Не втрачати пильності!
1 березня окупанти зайшли в Херсон і одразу розпочали «полювання» на патріотів, громадських діячів і журналістів.
– Я виходила в прямий ефір доти, доки не викрали мого колегу з газети «Новий день» Олега Батуріна. Тоді я зрозуміла, що це небезпечно, і просто передавала інформацію на телеканал. Але мені теж почали надходити дзвінки: ми моніторили, звідки вони, потім перевіряли через спеціальну програму. З’ясувалося, що телефонували з ДНР. Тоді я залишила собі тільки один телефонний номер, який знали найближчі люди, а номер, який знали всі, вимикала. І от один знайомий із Києва написав мені: «Як у тебе справи?» Я була настільки перелякала, що боялася йому відповісти: раптом він засланий, потрапив у якусь історію, це не він, він у полоні… В окупації втрачаєш якийсь контроль над собою і всього боїшся, – розповідала Марина.
Журналістка весь час старалася не втрачала пильності. Мабуть, режим усіх підозрювати і не відповідати на повідомлення «вмикався» автоматично, завдяки колишній роботі в правоохоронних органах. Проте інтуїція підказувала: треба виїжджати з міста.
– Спочатку я намагалася виїхати нібито рейсовим автобусом: ясно, що це окупанти заробляли гроші. Вони пускали автобуси до Одеси. Але нашу колону завернули. У наступні дні також завертали – цей маршрут уже не працював. Удруге я намагалася виїхати на приватному транспорті. Було таке, що за певну плату вивозили дорогі машини тим, хто виїхав сам раніше. І щоб проїхати, бажано було в цю машину посадити жінок чи дітей. Одні знайомі запропонували мені їхати таким чином. Я вже потім пошкодувала, що сіла в те авто, – зізнається Марина. – Бо окупанти постійно звертали на нього увагу, постійно запитували водія, звідки в нього така дорога тачка. Ми намагалися проїхати через Давидів Брід, але нас завернули й цією дорогою вже потім нікого не випускали.
У Марини був справжній розпач. Кілька спроб виїхати з Херсона – і всі марні. Як діяти далі?! На той момент вона дізнається, що її колегу, журналіста Олега Батуріна, викрали. Жінка зашиває в обшивку валізи посвідчення Національної спілки журналістів України і вирушає в бік Запоріжжя. Та чи прорветься цього разу?
– Виїжджала в три прийоми – з Херсона до Запоріжжя їхала три дні, потім до Одеси й до Вінниці. Одразу повідомила редакцію «24 каналу», що я вже на підконтрольній Україні території й можу розповісти, що відбувається в окупованому Херсоні. Наступного дня я вийшла в прямий ефір, – розповіла журналістка.
«Мрію про перемогу і про повернення на телеканал»
За час війни Марина разом з командою змінили курс газети «Новий день»: створили сторінку на ФБ і телеграм-канал. Та найбільша мрія – знову тримати в руках мікрофон.
– Журналістика – це діагноз. І байдуже, скільки заробляєш, важливо, що можеш допомагати, – каже пані Савченко. – Ми змінилися, країна змінилася – все змінилося. Впевнена на 100 %, що залишатимуся в журналістиці, тому що це моє покликання, без цього я жити не зможу.Мрію про розвиток, хочу повернутися на ТБ. Без телебачення, без телекамери, без мікрофона я почуваюся, як без повітря, відсутність цього всього – мій біль. Мрію про перемогу і про повернення на телеканал.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
