Про кореспондентку національної агенції «Укрінформ» у Запоріжжі Ольгу Звонарьову, добре відому серед колег, 5 квітня 2024 року дізналися багато інших запоріжців. Цього дня медійниця, фіксуючи черговий воєнний злочин РФ у своєму місті, потрапила під ракетний обстріл і зазнала сильних поранень кінцівок. Ользі довелося понад два місяці провести на лікарняному ліжку та буквально вчитися ходити заново. Однак через особистий досвід журналістка тепер прагне стати мотиваторкою для таких самих постраждалих: дати їм упевненість, що зрештою все буде добре. Головне – наполегливо повертатися до нормального життя. «Веземо на характері!» – повторює вона вслід за своїм лікарем-реабілітологом.
Коли в офісі сидіти неможливо
Звонарьова – класична польова репортерка.
– Я людина, яка працює постійно десь на виїздах. Я не можу працювати просто за комп’ютером, в офісі кожен день. Мені треба кудись їхати, – каже Ольга про свій робочий стиль.
Кількість публікацій з фронту та прифронтових територій з початку великої війни, які вона підготувала, приголомшує: на момент нашого спілкування їх було понад 270. Сама авторка їх ніколи не рахувала – була вражена, коли її керівниця назвала цифру. Пізніше Ольга осмислила: так і є, адже траплялося їздити в зону бойових дій чи прифронтові громади навіть тричі на тиждень.
Уперше це сталося в травні 2022-го, коли Ольга разом з колегами вирушили готувати матеріал про надання гуманітарної допомоги мешканцям сірої зони. Дорогою до села Кам’янського неподалік Запоріжжя журналістку охопив сильний страх: уявлялося, що за останньою хатою села вже вигулькне ворожий блокпост. Усередині аж калатало. Ольга залишила в Запоріжжі документи, вимкнула свої телефони, щоб не наражатися зайвий раз на небезпеку. Нині розуміє, що причиною ляку було незнання ситуації.
– У Кам’янському побачили, що там усе розбите обстрілами, проте жоден небезпечний блокпост нам не трапився, – згадує вона. – Ми тоді нормально відпрацювали. Коли почали регулярно їздити й на передову, і до Гуляйполя чи Оріхова (міста Запорізької області впритул до фронту – Ред.), мої внутрішні відчуття змінилися. Проте не можна сказати, що тепер їдеш і не боїшся. Боятися – це нормально. Тому необхідно екіпіруватися за всіма правилами – бронік, шолом. Не можна забувати, що тебе супроводжує відповідальна особа – пресофіцер, інший військовий, поліцейський. І беззаперечно виконувати їхні команди, бо від цього залежить життя твоє й тих, хто поруч. Кажуть «Згортаємося, більше не знімаємо» – значить, згортаємося. І готуватися емоційно також. Може статися так, що ховатимешся десь у бліндажі чи підвалі від обстрілу, й невідомо, скільки він триватиме, – хвилини чи години.
Ольга зазначає це недарма: під час одного з виїздів на військові позиції, коли ворожі снаряди прилітали десь поруч, навколо лунали вибухи, всім довелося спуститися під землю на невизначений час. Журналістці найбільше дошкуляла думка про те, що, напевно, хтось із близьких марно намагається зараз їй додзвонитися і вона сама невідомо коли повернеться додому. Хвилювалася не стільки за себе, скільки за маму й доньку.
Однак найгірше сталося не побіля фронту, а в мирному місті. Ба більше, в районі, де мешкає Ольга.
«Врятувало те, що я встигла лягти на землю»
– 5 квітня 2024 року приблизно о третій по обіді ми з колегами поїхали на місце російського ракетного удару в Запоріжжі, – Ольга відтворює в пам’яті події того важкого дня. – Побачили розбиті вітрини магазинів. Фотографи знімали руйнування, ми, кореспонденти, пішли розпитувати людей. Залунала тоді тривога чи ні, чесно кажучи, я вже не відстежувала, бо ми саме зосередилися на роботі. І я почула цей звук – летить ракета – мабуть, несподівано для себе.
Про те, що ворог завдає повторних ударів, дочекавшись, поки на місце приїдуть журналісти, медики, рятувальники, звісно, ми й самі писали не раз. Але чомусь була думка, що це може статися з будь-ким, тільки не з нами. Напевно, вважати так властиво кожній людині… Почувши звук, миттю згадала, як нас інструктували раніше: лягти й накрити голову руками. Тільки встигла лягти на землю поруч з якоюсь автівкою, як стався вибух.
Тут процитуємо Ольжин пост на фейсбуці, що не потребує коментарів:
«Дихання ракети… з чим порівняти? Мені здається, що це справжнє дихання смерті. Зараз знову без пафосу. Ну правда. Тепер точно знаю, яке воно: не сухе (з бридким мокротинням – уламками, сміттям, пилом), гаряче, потужне, наче пилосос, що працює на видув. Воно розриває метал, розбирає будинки. Що здатне зробити з людським тілом, можна уявити. Мені уявляти не довелось… В лівій нозі стало гаряче і по джинсах почали розповзатися червоні плями. Точно пам’ятаю, як глянула на ногу. Точніше, чи на місці вона. Ногу побачила, але вона була геть непорушна. З лівої руки дуже повільно почала стікати густа краплина крові».
– Мабуть, все ж таки те, що я встигла лягти, врятувало мене від серйозніших поранень. І, можливо, взагалі врятувало мені життя, – розмірковує постраждала журналістка. – Адже якби в цю мить я йшла, могло б відкинути вибуховою хвилею, посікти уламками вище. У мене були пошкоджені ліві нога й рука і уламками трохи посікло район живота, але нічого загрозливого для життя не сталося.
Також украй важливо, що пораненій одразу ж надали першу медичну допомогу, і через це не виникло великої крововтрати.
Найщасливіший день – коли знову можеш ходити
З місця обстрілу Ольгу доправили до 5-ї міської лікарні екстреної та швидкої медичної допомоги Запоріжжя, де почергово зробили їй кілька хірургічних операцій. Найбільшу – на нозі, бо була перебита кістка. Медичне втручання підсилилося шаленою підтримкою колег, друзів. Просто знайомих і навіть незнайомих людей!
– Я ніяк не очікувала такої кількості дзвінків та повідомлень зі словами підтримки. Те, що скидали гроші на лікування, для мене було просто шоком у хорошому сенсі, – розчулюється Ольга. – Сказати, що це дуже приємно, – нічого не сказати. Підтримка надійшла не лише від колег за місцем роботи, від Національної спілки журналістів України теж – і від нашого запорізького осередку, і на всеукраїнському рівні. Вдячна всім колегам – і запорізьким, і не запорізьким, людям, яких я не знаю навіть у фейсбучному житті. І не минало дня, щоби хтось не провідав мене в лікарні. Це дало мені… навіть не те що силу… не було можливості навіть депреснути. Мені здається, я була, нехай це звучить не зовсім скромно, але дуже позитивною пацієнткою. Налаштувалася на те, що ще трошки – встану з ліжка, вийду з палати – і все. І до лікарів та іншого медперсоналу приходитиму лише на каву. А лікарі наші – вони дуже круті. На них таке навантаження – і психологічне, й фізичне… Вони працюють 24х7 у дуже складних умовах. Роблять просто дива, «збирають» постраждалих людей. Згадаю щонайменше двох: це Євген Яцун, завідувач ортопедо-травматологічного відділення, фахівець, який точно на своєму місці, та мій лікар Олексій Затєєв – мій янгол-охоронець.
Зараз багатьом журналістам в Україні щодня доводиться вживати вираз «уламкове поранення». Проте одна річ писати, інша – пережити на собі.
– До того, як це сталося зі мною, я не розуміла, наскільки це страшно й небезпечно. І наскільки довго це потім лікувати, – підсумовує Ольга власний болісний досвід. – Навіть не могла подумати, що відновлення буде таким тривалим. Тому зараз перед тим як виїхати на місце обстрілу, обов’язково чекаю відбій тривоги і закликаю колег робити те саме.
Коли молодій жінці вдалося після лікування й під час курсу реабілітації зробити перші кроки, вже не користуючись опорою – ходунами, це було неймовірне щастя.
– Дуже круті відчуття, коли знову можеш іти! – ділиться колега спогадами про той хвилюючий день. – Це була аж ніяк не «летящая походка» – сильне кульгання, дуже повільні кроки. Однак я почувалася настільки щасливою людиною, що було байдуже, як це виглядає з боку. Коли я вийшла з лікарні, назустріч йшов хлопець і так само кульгав, тільки на іншу ногу. Ми зустрілися поглядами й зрозуміли одне одного. Я поділилася відео своїх перших кроків у робочому чаті, і там усі дуже зраділи. Написала мамі, що скоро буду вдома вже без ходунів. Перемога!
Лікарняний листок, перший у житті, 40-річна Ольга закрила через п’ять місяців після поранення, хоча продовжувала відвідувати заняття з фізичної реабілітації. А роботу відновила ще в лікарняному ліжку. Ще коли не могла вставати, дистанційно відстежувала офіційні заходи в місті, писала на стрічку новин «Укрінформу». Проте сильно муляли два незавершених матеріали, над якими почала працювати напередодні поранення.
– Перший – про 118-у окрему механізовану бригаду ЗСУ, – каже репортерка. – Ми з фотографом Дмитром Смольєнком 3 квітня поїхали до хлопців у гості й відпрацювали з ними. То була дуже класна зустріч: ми побачили справжню роботу підрозділу. Планувала відписати це найближчими днями, але випало ще одне відрядження: поїхали знімати посівну на прифронтовій території. Тому з першою темою затрималася, і тут стався обстріл. Ніхто, крім мене, підготувати ці репортажі не міг. Минув, мабуть, місяць. І я постійно думала, що не маю морального права не видати матеріал. Адже військові приділили нам увагу, емоційно відкрилися, чекали публікацію. А те, що зі мною сталося… сталося – й сталося. Руки в мене були робочі, голова теж, телефон з робочими записами при собі. Отже, ніщо не заважало підготувати матеріал, окрім мого емоційного стану. Тому текст хоч і з запізненням, але таки вийшов. Коли перед тим відправила його на погодження пресофіцеру бригади, той був дуже здивований: чесно відповів, що вже не чекав матеріалу, адже розумів, що мені не до нього зараз. Не вийшов тільки репортаж про посівну, бо за той місяць ситуація на полях кардинально змінилася.
Ольга зазвичай не надто активна в соцмережах. Однак світлинами й дописами з лікарні ділилася з читачами охоче. Всюди вона посміхається й розповідає про маленькі щоденні перемоги над собою.
– Можливо, хтось подумає, що таким чином я хизуюся, але ні! – підкреслює Звонарьова. – Хочу показати своїм прикладом тим, хто опинився в подібній ситуації: люди, зараз важко, боляче, але все буде нормально! Як каже мій реабілітолог Олексій Марков, «Веземо на характері – далі будуть кайфи!». Хочу когось надихнути своїми фото: ось я із загіпсованою ногою і з ходунами, а три місяці по тому я в спортзалі – нормальна собі людина.
«Завжди боюся не встигнути написати матеріал»
Одне з найкращих протягом воєнного часу інтерв’ю Ольга взяла теж перебуваючи в лікарні. Його героєм став боєць окремого зенітно-кулеметного батальйону Руслан на позивний Варшава. Фотокореспондент Дмитро Смольєнко, в парі з яким Звонарьова працює дуже давно, взяв телефон бійця, коли знімав навчання. Той саме збирався звільнятися з війська через стан здоров’я. «Може, підготуєш статтю про нього?» – запропонував Дмитро колезі.
Знайомство починалося цікаво: журналістка написала захисникові й з’ясувалося, що він лежить… в тій самій лікарні.
– Буквально в сусідньому корпусі. Хлопець виявився дуже сором’язливим, спочатку не хотів спілкуватися через ваду зору. Але я, своєю чергою, сказала, що поки й ходити не дуже-то можу, бо нога загіпсована. Отож домовилися зустрітися й поспілкуватися пізніше. Так ми розговорилися, і він виявився дуже класним. Я взагалі всіх своїх героїв люблю. Для мене вони дуже класні, круті! – резюмує Ольга.
Водночас репортерка зізнається, що з війною відчула новий професійний страх – не встигнути написати матеріал:
– Не встигнути не в сенсі не здати вчасно… Буває, повертаєшся з відрядження – думки одразу склалися, пишеш текст на одному диханні, наступного дня він уже виходить і ти скидаєш посилання герою публікації. А буває, що треба пере-жити інформацію, відкладаєш на день, на кілька днів. Потім навалюється щось робоче. І коли нарешті таки пишеш, десь у глибині душі боїшся, що зараз відправиш текст людині на вичитку, а вона не відповість, бо вже пізно…
Так трапилося, коли Ольга готувала матеріали про 128-у окрему гірсько-штурмову бригаду ЗСУ. Інтерв’ю успішно відбулося, планували кілька публікацій. Ольга із запорізькими колегами були одними з перших журналістів, які висвітлювали службу бригади. Перший з текстів Звонарьова написала досить швидко, а другий відклала, щоби їх не було два поспіль. І саме тоді ворог ударив по місцю дислокації бригади. Загинули зокрема кілька бійців, з якими спілкувалася журналістка.
– Чесно кажучи, я так і не наважилася написати наступний текст, – каже вона. – Було дуже боляче як людині й здавалося дуже непрофесійним як журналістці, що я не встигла. Людини вже немає, то, власне, кому воно тоді потрібно? Однак зараз я переглянула свої тодішні уявлення. Такі публікації все ж потрібні, бо це пам’ять про людину. Потрібні її рідним, близьким, суспільству загалом.
Шукати важливе у «неважливому»
Пропрацювавши в журналістиці понад 20 років, Ольга все частіше замислюється над наріжними каменями професії. Так, вона дійшла висновку, що не варто відкидати якусь тему чи героя тільки тому, що вони здаються нецікавими на перший погляд. Вона вважає:
– Це бачили ми, але могли не бачити інші люди. Це може бути неважливо тобі, але може бути надважливо рідним, близьким тієї людини, про яку ти будеш писати. Кожен з нас, журналістів, хоче зробити вражаючий матеріал. Проте іноді, йдучи за цим бажанням, важливо не оминути історію, яка може здатися не вражаючою, але буде дуже людяною.
Журналістка згадує, як ледь не викинула до кошика тему про привітання рятувальниками жінок – мешканок прифронтового Гуляйполя – зі святом 8 Березня. Загальний репортаж з міста, котрий вони спочатку планували зі Смольєнком, не склався через безпекову ситуацію.
– Удома я глянула свої записи, і спочатку здалося, що писати нічого. Проте вгледілася в фото… І щось всередині настільки пройняло – я наче іншими очима подивилася на цих бабусь, які тримали в руках квіти, торти; до яких не приїде ніхто, крім працівників ДСНС. Одну бабусю ми знімали в неї вдома. Іншу в укритті. Була ще молода жінка, яку ми застали на роботі. Я подивилась на їхні емоції, які встиг зафіксувати Дмитро. І вирішила, що не маю морального права нічого не написати. Для людей, які живуть під обстрілами, було дуже важливим, що їх привітали. І мені стало соромно за те, що хотіла просто видалити ті файли. Зрештою з’явився невеликий репортаж – емоційна така штука, яка вийшла в принципі цікавою.
Улітку 2024 року Ольгу Звонарьову в числі інших понад 30 медійників нагородили орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Окрім того, 2023 року Ольга та одна з її найближчих запорізьких колег Катерина Клочко були нагороджені Почесними грамотами Верховної Ради України та Міністерства оборони.
На державну відзнаку Ольга відреагувала з властивою їй скромністю:
– Я не знаю, чи заслуговую на неї. Адже є дуже багато людей, які справді заслуговують на нагороди – всі, які тільки можна собі уявити. Мені, звісно, дуже приємно. Але ж ми просто робимо свою роботу.
Створено в межах проєкту «Підвищення обізнаності цільових груп в Україні та за кордоном про військові злочини росії проти журналістів у 2024 році та посилення суспільного тиску задля звільнення полонених журналістів», який реалізує Національна спілка журналістів України за підтримки шведської некомерційної правозахисної організації Civil Rights Defenders.
