Два місяці фотограф Євген Сосновський і його сім’я день у день прощалися з життям. Два місяці в блокадному Маріуполі. Два місяці у вогкому підвалі під шквалом обстрілів – від ракетних ударів до автоматних черг. Дивом вдалося вирватися з пекла, врятуватися самим і вивезти світлини, адже кожний кадр – доказ російських злочинів.
«Спочатку був шок, але водночас я був упевнений, що це не триватиме довго»
Ранок повномасштабної війни Євген Сосновський, як і мільйони українців, зустрів у тривозі й напрузі. Останніми днями маріупольці чекали, що «щось буде». І ось цей день настав…
– 24 лютого я прокинувся і вже за звичкою відкрив планшет подивитися останні новини, – починає свою історію фотограф. – Тому що останні дні ситуація була досить напруженою: ми справді чекали, що щось має початися. І 24 лютого почалася справжня війна. Хоча та істота на ім’я Путін і назвала війну якоюсь там спецоперацією, проте це справжня війна проти України і проти всього цивілізованого світу.
Як розповідає Євген, Маріуполь за декілька днів був повністю оточений та заблокований. Виїхати було складно, адже всі автошляхи прострілювалися. Люди, які намагалися виїхати на власних автівках, часто потрапляли під обстріли і гинули.
– У перші дні я, однак, вірив, що днів десять максимум і все – Маріуполь знову буде українським, просто треба потерпіти, – каже Євген. – До всього іншого, виїздити нам було вкрай складно, адже в дружини 90-річна лежача мати, і в нас навіть не було бодай якогось інвалідного візка. Тому ми залишалися. Бабуся жила метрів за 800 від нас у приватному будинку, а ми залишалися в багатоповерхівці в центрі міста неподалік драмтеатру і приблизно за півтора кілометра від заводу «Азовсталь». Тому наш район досить швидко опинився в епіцентрі бойових дій.
«Снаряд розніс кімнату, а мене, на щастя, не розніс, але присипало землею, і я отримав контузію»
Перший масований обстріл стався вже 3 березня, на той час Євген разом із дружиною був удома.
– Ми почули звуки вибухів, одразу посипалися вікна і в нашому будинку, і в сусідських – був такий суцільний дзенькіт розбитого скла. Ми сховалися в квартирі в коридорі (а жили на першому поверсі), вважали, що так безпечніше. Відчуття були жахливими: ми чули, як летить снаряд чи працює авіація, і розуміли, що кожна хвилина може стати для нас останньою. На щастя, на той час влучання в наш будинок не було, а от у сусідній за буквально 50-100 метрів від нас «прилетіло».
Лише згодом вони зрозуміли, що перші обстріли і жахливі відчуття, які їм довелось пережити, були «квіточками» у порівнянні з тим, що розпочалося в Маріуполі пізніше. 12 березня росіяни скинули бомбу просто на школу поруч з їхнім будинком, де не було жодних військових, тож Євген остаточно зрозумів: росіяни цілеспрямовано знищують Україну.
– Уже 15 березня було перше влучання в будинок моєї тещі, – веде далі Євген. – Якраз у ту мить, коли я там був. І снаряд розніс кімнату, а мене, на щастя, не розніс, але присипало землею, і я отримав контузію. В якусь секунду здалося, що все, кінець – повна темрява, нічого не чути. Але я зумів вилізти з-під завалів – якимось дивом уцілів. Уже через три дні був наступний масований обстріл. Ми зранку знову збиралися йти до бабусі, але в цей час до нас постукали в двері. Ми побачили на порозі нашу племінницю Олену з двома дітьми. Вони прийшли до нас у крові й багнюці: їх обстріляли, влучили в будинок, поранили її й дітей. Це було жахливо: у восьмирічного хлопчика на спині був просто вирваний шмат шкіри. У дівчинки 15 років була розсічена голова. Сильно був поранений батько Олени – дідусь цих двох дітей. Власне, він їх і врятував, притримуючи двері, які знесло під час вибуху. Через вісім днів він помер. Олена, хоч і під обстрілами, змогла довести дітей до нас, і так вони врятувалися. Як могли, ми почали лікувати їх, робили самотужки перев’язки. Сусід, я дуже йому вдячний, дав перекис водню.
«Будинок стояв повністю чорний, просто перед під’їздом лежало чиєсь обгоріле тіло»
Після пережитого родина змогла «перепочити» буквально декілька днів, адже новий масований обстріл сім’я пережила вже 20 березня.
– Ми всі були вдома, сиділи в коридорі з дітьми. Тоді й сталось пряме влучання в наш будинок, на четвертому поверсі почалася пожежа. До нас у під’їзд заскочила група «кадирівців» і почала виганяти всіх на подвір’я. Їх не зупинило те, що тут поранені жінки і діти. Вони продовжували всіх виштовхувати. Ми не встигли забрати речі – дуже шкода втрачених домашніх фотоальбомів, це ж пам’ять та історія родини. Куди йти, ми не знали. Сусіди пустили нас до свого підвалу. Там ми пробули ще майже два тижні. Одного дня я хотів піти до нашого дому, але побачив, що від нашого житла нічого не залишилося взагалі. Будинок стояв повністю чорний, перед під’їздом лежало чиєсь обгоріле тіло. Хтось, напевне, намагався вибігти з під’їзду, але не зміг, – продовжує Євген Сосновський.
«Дуже раділи світлу, воді з крана, а я довго не міг відійти від кошика з хлібом»
Додатковим випробуванням була відсутність зв’язку. Родина не розуміла, що відбувається в країні і поруч з Маріуполем. Неможливо було зателефонувати синові й дочці.
– Своєрідним виходом із ситуації для нас став приймач, який, щоправда, ловив тільки радіо так званої «ДНР», – згадує фотограф. – Але ми намагалися слухати хоч його і робити свої висновки з почутого. Розуміли, що раз окупанти кажуть, що до 9 травня візьмуть Київ чи Харків, то досі їм нічого з цього не вдалося. Також ми розуміли, що досі точиться битва за сам Маріуполь, адже на «Азовсталі» йшли бої.
Наприкінці квітня в руках Євгена опинився ще один радіоприймач, і він спіймав трансляцію телемарафону. Так родина й почула про «зелений» коридор. А оскільки на той момент Євген із дружиною вже мав візок для тещі, то родина вирішила, що треба використати шанс виїхати.
– Речей у нас було небагато – ми зібралися дуже швидко, і сусід підвіз нас на місце збору, до вказаного торгового центру, – розповідає про спроби евакуації Євген. – Кілька перших разів ми безрезультатно прочекали під дощем, але ніхто по нас так і не приїхав. Після третьої невдалої спроби ми почали шукати приватного перевізника. Один вимагав тисячу доларів і казав про обов’язкову фільтрацію. А оскільки в місті було відомо про мою проукраїнську позицію, через фільтрацію далеко я не заїхав би. Зрештою ми знайшли хлопця, який за 600 доларів вивіз нас в об’їзд. Але вже за перший день ми проїхали близько 15 блокпостів. Я справді ризикував, бо зі мною був фотоапарат і картка, на якій були фото, які я робив упродовж березня й квітня, а також інші фотоархіви: фото і морпіхів, і азовців… Але все обійшлося, і ми потрапили на вільну територію. Дуже раділи світлу, воді з крана, а я, пам’ятаю, довго не міг відійти від кошика з хлібом…
«Мені зателефонувала знайома і зі сльозами зізналася, що голодує»
Дорогою родині Євгена траплялися добрі й чуйні люди, втім, здебільшого доводилось розраховувати на власні сили.
– З Токмака ми доїхали до Запоріжжя, там кілька днів прожили в центрі для переселенців. Але нашою метою було потрапити до Києва, бо там була наша донька, – розповідає фотограф. – У столиці директор компанії, де працює донька, надав нам квартиру своєї бабусі й дозволив у ній пожити. А потім з помешканням нам допоміг мій університетський друг. Іще жінка з Америки запропонувала свою допомогу. І я попросив її про житло для племінниці з двома дітьми, які на той час ще залишались у Маріуполі, але збиралися виїхати. Дуже вдячний за цю підтримку від людей! Адже перший час, коли ми тільки приїхали, був найважчим. Місяць-два нам знадобилося, щоб зуміти повернутися до звичайного життя. Та я завжди думаю про всіх, хто був змушений покинути власну домівку. Чи відчувають вони підтримку від держави? Зараз ці люди отримують фактично дві тисячі гривень допомоги, і далеко не всі можуть працювати. Не кожен знає про центри «Я Маріуполь». Коли я тільки приїхав до Києва, мені зателефонувала знайома і зі сльозами зізналася, що голодує. І таких людей багато, є навіть такі, що повертаються до Маріуполя.
«Я впевнений, що Маріуполь відбудують, але це вже буде не той Маріуполь»
Євген, як і всі українці, вірить у перемогу України. На його думку, саме звільнення Маріуполя означатиме для нього фактичний кінець війни. Проте, чи зможе він повернутися додому, поки що дати впевненої відповіді не може.
– Там усе буде нагадувати про жахи, які довелося пережити, я ж далеко не все розповів і не фотографував усе, що міг би. Наприклад, не фотографував тіла людей, які просто лежали посеред вулиці. Єдина людина, яку я мертвою сфотографував, це був брат моєї дружини – щоб задокументувати факт його загибелі. Так, я впевнений, що Маріуполь відбудують, але це вже буде не той Маріуполь, в якому я виріс і провів майже 58 років свого життя. Для мене це буде місто, збудоване на кістках і на крові. Я не можу собі уявити, як біля драмтеатру може бути збудоване щось, окрім меморіалу. Взагалі, все місто для мене – це суцільний меморіал. Хіба що приїду колись, щоб пройтися вулицями дитинства. Хоча і в цьому не впевнений, адже тих вулиць більше немає, на їх місці будуть інші. Тому сподіваюся, що Київ нас прийме, і ми зможемо тут жити разом із дітьми, – завершив розповідь Євген Сосновський.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
