Головний редактор слов’янської газети «Вісті» і журналіст сайту «Карачун» Олександр Кульбака має журналістську родину. Разом з дружиною й сином роками працював над випусками найстарішої газети Донеччини і розвивав власну електронну медіаплатформу. Але повномасштабна війна вигнала його з дому і поставила під сумнів подальшу долю газети, яку жителі північного регіону Донецької області читали з 1917 року.
Олександр, хоч і жив вісім років поруч із окупованою частиною Донеччини, у початок повномасштабної війни, як і більшість українців, не вірив.
– Я був переконаний, що Путін не наважиться напасти на всю Україну, – каже Олександр Кульбака. – Більше того, я пам’ятав, як президент України Володимир Зеленський казав, що в травні ми поїдемо на шашлики. Нас всіляко заспокоювали, що ніякого широкомасштабного вторгнення не буде. Тому я був абсолютно спокійний. Та й у газеті ми писали, що не треба панікувати, не потрібно нагнітати обстановку. Тобто ми проводили інформаційну політику в руслі політики державної на той момент. І тому повідомлення про те, що Росія напала на Україну, застало нас зненацька.
Це був четвер, день виходу газети «Вісті», яку друкували в сусідньому Краматорську, приблизно за 20 км від Слов’янська. Зазвичай свіжий номер забирали з друкарні десь о 5:30. Але той ранок був іншим.
– О 5-й зателефонував мій син, який тоді працював у редакції і мав привезти з друкарні роздрібний тираж газети. Він розбудив мене і сказав, що Путін щойно оголосив про цю так звану «спеціальну воєнну операцію», що всю Україну обстрілюють ракетами, що Краматорськ обстріляли, й запитав, що робити далі. Я сказав, що за газетою їхати не потрібно, – повертається спогадами в недалеке минуле Олександр.
Лютневий номер «Вістей» – газети, яка виходила з 1917 року, – став останнім. У місті почалася евакуація населення, але журналісти залишалися на своїх місцях.
– Фізично редакція перебувала ще майже місяць у Слов’янську, спершу ніхто з нас нікуди не виїздив, – розповідає головний редактор. – Газета не виходила, але продовжував працювати сайт «Карачун». Це наш сімейний бізнес. Мої син і дружина – журналісти, вони працювали в редакції «Вістей», а в 2016 році заснували приватне інтернет-видання «Карачун», всіляко розвивали його. Тому, коли почалася війна, це для нас був вихід – інформувати наших читачів, жителів регіону через «Карачун». Сайт не припиняв роботу жодного дня. Від початку війни попит на інформацію відчутно зріс. Ми відчували цю потребу, продовжували працювати навіть тоді, коли наприкінці березня евакуювалися зі Слов’янська.
«Ми не залишилися наодинці з проблемами»
Виїхати з рідного міста Олександр і його родина вирішили після того, як до Слов’янська наблизився фронт. Артилерійську канонаду було чути вже зовсім близько, невдовзі почалися регулярні «прильоти». Тимчасовий прихисток родина журналістів знайшла в Дніпропетровський області. Гадали, перечекають два-три місяці й повернуться. Проте помилилися.
– На новому місці усім вимушеним переселенцям нелегко – і морально, і фінансово. Життя в новому соціумі, додаткові витрати на оренду житла, багато інших побутових проблем. Мої «друзі по нещастю» знають, яка вона, доля переселенця, – говорить Олександр. – Але ми не залишилися наодинці з проблемами. Нам допомогли Національна спілка журналістів України, отримали ми допомогу й від міжнародних організацій. Завдяки їм двоє наших журналістів мали заробітну плату впродовж кількох місяців, а ще ми отримали гроші на придбання ноутбука.
Війна спонукала родину Кульбак релокувати свій медіабізнес, але у Слов’янську в журналістів залишилися джерела інформації, зв’язки з місцевою владою, тому вдається оперативно повідомляти новини. Але з часом Олександр збагнув, що, окрім воєнної тематики, яка, безумовно, важлива, люди потребують і якихось позитивних новин та історій. Наприклад про те, як на нових місцях вдається облаштуватися вимушеним переселенцям, як їх зустрічають у різних регіонах, що цікавого в громадах.
– На запрошення Харківського прес-клубу я поїхав до Полтавщини. Знаєте, було таке відчуття, начебто поринув у довоєнне життя. Коли зустрілися з колегами, так раділи один одному! У ці два дні було дуже багато корисної інформації, журналістський блокнот «розбух». Повернувшись додому, я з тих нотаток написав серію статей та інтерв’ю, – розповідає головний редактор. – Хоча в редакції не одразу знайшов підтримку. Скажімо, був серед тих матеріалів репортаж із музею вишиванок у Решетилівці. Коли після повернення в редакцію я почав із захопленням розповідати про музей колегам, то почув: «Та кому він потрібен, зараз же війна». Але я таки наполіг на своєму, написав репортаж з музею і розмістив на «Карачуні». Дуже швидко цей матеріал набрав більше п’яти тисяч переглядів! Це дуже непоганий результат, якщо зазвичай кожен оригінальний матеріал місцевої тематики на «Карачуні» має близько трьох-чотирьох тисяч переглядів. Потім їздив на Львівщину. І взагалі я певен: журналіст має їздити, цікавитися, шукати щось нове. Журналісти мають жити активним життям. Якщо ні – варто замислитися про зміну професії.
«Дуже хочеться додому. Тим більше, що життя в Слов’янську поступово відновлюється»
Про професійні плани на майбутнє Олександр говорить з обережністю. Каже, що більше не бачить майбутнього друкованої газети. Ще до війни редакції газет стикалися з фінансовими проблемами, а з початком війни стало вже вкрай сутужно.
– Я песимістично дивлюся на майбутнє своєї газети, хоча на сьогоднішній день це найстаріше друковане видання Донеччини, яке веде свою історію від 10 вересня 1917 року, – розмірковує медійник. – Видання не має ніяких преференцій. Зате має, як і більшість регіональних друкованих газет в Україні, багато фінансових проблем. Нині чимало наших читачів роз’їхалися по всьому світу. Хтось повернеться після війни, хтось – ні. А витрати на папір і друк зросли чи не вдвічі! Я більше вірю в те, що має перспективу сайт «Карачун». Ми розвиваємо різні його платформи, активно просуваємо у соціальних мережах. Звичайно, всім виданням зараз дуже важко виживати, оскільки рекламний ринок сильно впав. Тому зараз «на плаву» переважно ті медіа, які вчасно змогли опанувати напрям грантових проектів.
Війна вигнала Олександра і його родину з рідного Слов’янська. Війна частково зруйнувала справу всього їхнього життя. Проте вона не забрала у них відчуття дому. Життя має сенс там, де дім. Сонце світить яскравіше там, де дім. Тож, переконаний Олександр, шлях додому у кожного українця важкий, але настане день, коли він точно розпочнеться.
– Звичайно, дуже хочеться додому, всі думки про те, як там зараз. Тим більше, що життя в Слов’янську поступово відновлюється, працюють підприємства житлово-комунальної сфери, магазини, банки. Але фронт близько, у Слов’янськ нерідко «прилітає», сусідні міста і села під постійним обстрілом. Тому, можливо, доведеться зимувати тут, на Дніпропетровщині. Але всі думки і мрії – про повернення додому, про закінчення війни і нашу перемогу, – підсумував Олександр Кульбака.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
