Про можливості підтримки України, принципи роботи Шведського інституту та перспективи міжнародного партнерства говорив Маркус Боман, представник Шведського інституту, під час зустрічі з українськими журналістами та представниками Центрів журналістської солідарності НСЖУ.
Зустріч стала нагодою не лише обговорити механізми грантової підтримки, а й розповісти шведським партнерам про щоденну роботу українських журналістів та небезпеки, з якими вони стикаються.
Сьогодні одним із важливих напрямів роботи Інституту є програми співпраці з Україною. Співпраця посилилася від початку повномасштабної війни. За словами Маркуса Бомана, лише з 2023 року Шведський інститут отримав понад 240 проєктів, які стосувалися України або були зосереджені на ній.
– Ми не інвестуємо в інфраструктуру. Наша роль — зберігати й розвивати людський капітал України для майбутнього, — так Маркус Боман пояснив основний підхід інституції до підтримки українських партнерів.
Саме тому важливими складниками програм є навчання, обмін досвідом, розвиток лідерських якостей, зміцнення організаційної спроможності та налагодження довготривалої співпраці.
Окрему увагу під час зустрічі приділили можливостям фінансування спільних проєктів українських і шведських організацій.
Як пояснив Маркус Боман, конкурси передбачають відкриту подачу заявок, а розмір грантів залежить від програми та конкретного проєкту.
Підтримку можуть отримати не лише масштабні ініціативи. Фінансування також передбачене для досліджень, навчальних програм, обміну досвідом та створення платформ для співпраці.
Важливо, що проєкти не обов’язково мають бути суто академічними чи реалізовуватися в межах одного сектора. Навпаки, залучення партнерів із різним досвідом і компетентностями може допомогти краще зрозуміти проблему та знайти дієві рішення.
Маркус Боман також звернув увагу на те, що гранти Шведського інституту нерідко стають початковим етапом для партнерств, які згодом залучають значно більше фінансування.
За його словами, невеликий спільний проєкт дає організаціям змогу навчитися працювати разом, налагодити управління, відпрацювати фінансове планування та звітність. При цьому Шведський інститут не ставить за мету обов’язково перевести кожен проєкт на наступний рівень фінансування. Подальший шлях партнери визначають самостійно — залежно від своїх цілей, можливостей і потреб.
Для українських організацій це означає, що міжнародне партнерство може розпочинатися з невеликої спільної ініціативи, а згодом переростати в масштабнішу співпрацю.
Ще одна можливість — програма регіонального співробітництва, яка передбачає залучення партнерів із кількох країн. Вона може бути актуальною для проєктів, що об’єднують, наприклад, Україну, Швецію та інші держави.
Після презентації Шведського інституту розмова перейшла до роботи Центрів журналістської солідарності та потреб українських медійників.
Повномасштабна війна змінила підхід до журналістики. Поряд із традиційною професійною підтримкою постала необхідність оперативно реагувати на безпекові загрози, допомагати журналістам, які працюють у прифронтових регіонах, і забезпечувати їх необхідними засобами захисту.
Як зазначила координаторка Центру журналістської солідарності у Харкові Ганна Черненко, війна змушує українських журналістів постійно адаптуватися до нових обставин. Те, що було актуальним кілька місяців тому, сьогодні може вже не відповідати реальним потребам.
Вона розповіла про роботу на місцях обстрілів, документування загибелі людей і необхідність одночасно виконувати професійні обов’язки та залишатися людиною, яка переживає побачене.
Журналістка пригадала один із перших випадків, коли під час знімання наслідків російської атаки побачила частину тіла загиблого чоловіка. У той момент для неї особливо гостро постало питання про межу між виконанням професійного завдання та людською реакцією на трагедію.
– Тоді я зрозуміла, що журналістська етика — це не лише про фото, відео та роботу. Передусім це про людину. Людські емоції мають бути на першому місці, – сказала Ганна Черненко.
Вона наголосила, що досвід роботи під час війни не робить журналістів невразливими. Навіть після років документування обстрілів і загибелі людей емоційна реакція не зникає. Навпаки, нові трагедії можуть повертати переживання, які здавалися вже осмисленими.
Під час обговорення учасники зустрічі порушили й практичні питання безпеки медійників.
Журналісти, які працюють у прифронтових регіонах, потребують різних засобів захисту, навичок оцінювання ризиків і вміння користуватися спеціалізованим обладнанням. Зокрема, дедалі важливішими стають детектори дронів та інші технічні засоби, що допомагають вчасно виявляти небезпеку.
Ще один виклик — енергетична незалежність редакцій і самих журналістів. Російські атаки на енергетичну інфраструктуру змушують медіа шукати способи продовжувати роботу навіть за відсутності електропостачання.
Окремо журналістка подякувала іноземним колегам, які приїжджають в Україну, працюють у небезпечних регіонах і документують наслідки російської агресії. Водночас вона підкреслила, що українські журналісти щодня працюють у тих самих умовах, часто залишаючись у зоні ризику навіть тоді, коли іноземні кореспонденти можуть виїхати.
Ця розповідь стала нагадуванням: професійна стійкість не означає відсутності страху чи емоцій. А турбота про журналістів має враховувати не лише фізичну безпеку, а й психологічне навантаження, яке накопичується під час тривалої війни.
Наталя Войтович, НСЖУ
