Постійні обстріли, які потребували захисної екіпіровки, й водночас небезпека втонути у важкому бронежилеті… Пропливти між цими Сциллою і Харибдою мусили українські рятувальники, волонтери, а разом із ними – і журналісти, які висвітлювали рятувальні заходи на українських територіях, затоплених унаслідок російського підриву Каховської ГЕС.
Про те, як вони виходили з цієї складної дилеми, а також про те, в що перетворив рукотворний потоп житла херсонців, у тому числі й журналістів, пресслужбі НСЖУ розповіли медійники-очевидці Каховської катастрофи.
Зверху – вогонь, знизу – вода
– Журналісти повинні усвідомлювати, що всі разом туди поїхати не зможуть, бо це – райони під обстрілами й місця, де відбувається евакуація населення, – одразу після вибуху на Каховській ГЕС наголосила в коментарі НСЖУ керівниця Об’єднаного координаційного пресцентру Сил оборони Півдня Наталія Гуменюк. – Тому зараз організовуємо короткочасні поїздки невеличкими групами.
Вона наголосила, що наявність у журналістів засобів захисту є обов’язковою.
Реальність продемонструвала всю справедливість цього попередження. Місця евакуації жителів підтопленої частини Херсона одразу стали мішенями для російських військових.
– Після того, як у місті побував президент України Володимир Зеленський, росіяни, переглянувши відео про його візит і побачивши, що там велике скупчення людей, вирішили туди вдарити, – розповів НСЖУ фотожурналіст, більдредактор видання «Ґрати» Станіслав Юрченко.
Снаряди влучали у воду, звідки прибували човни з урятованими людьми і тваринами. Вибухи піднімали багатометрові водяні стовпи. Інші боєприпаси розривалися на вулицях Херсона, і люди – врятовані, рятувальники, медики, волонтери, журналісти – мусили ховатися, хто де міг.
Фото Станіслава Юрченка
– Ми відбігли на декілька десятків метрів і впали поруч із працівниками ДСНС, – розповів Станіслав Юрченко. – Після того, як прилетіло ще декілька снарядів, ми думали, що обстріл закінчився. Виявилося, що ні. Більше години ми провели під обстрілом… Працівник ДСНС сказав, що обстріл зі ствольної артилерії – «це ще нічого», а от якщо прилетить «град», «от тоді буде погано»… І буквально за дві хвилини «град» прилетів. Тож відчуття було таке собі. Ми знайшли нижче дороги невеликий яр, порослий кропивою й чагарником, у які вляглися й близько години не могли ані повернутися, ані перейти далі, бо як тільки з’являлася думка, що можна встати і зробити невеличку перебіжку, одразу щось прилітало.
Того дня в Херсоні під обстріл потрапила й журналістка Ірина Сампан, яка приїхала в місто як волонтерка. Через численні вибухи вона не змогла в день прибуття доправити їжу та воду 14-тьом літнім людям, які опинилися у затопленому херсонському районі Корабел (Острів) у багатоповерхівці, оточені водою. Дістатися туди Ірина змогла лише на другий день.
Ірина наголошує, що журналісти в Херсоні працювали в умовах підвищеної небезпеки.
– Одна річ, коли ти під обстріл потрапляєш на суходолі, інша річ – на воді. Тобто окрім поранення, ти можеш потонути, – каже Ірина Сампан. – Я зрозуміла, що працювати в «броніку» та великих гумових чоботах – це небезпечно для мого життя. Якщо ти будеш тонути, то цей бронежилет не зможеш зняти, особливо якщо там немає системи швидкого скидання. На свій страх і ризик вирішуєш: вдягати тобі бронежилет і каску чи не вдягати.
Таке рішення мали ухвалювати й інші журналісти.
– Під час обстрілів були необхідні бронежилети, але коли сідаєш у човен чи заходиш в воду, мусиш лишати важкий захист, – розповіла НСЖУ журналістка Юлія Суркова. – Чотири волонтери загинули в Херсоні: через важкі бронежилети вони не змогли виплисти й втонули.
Завдяки Юлії Сурковій, яка, до речі, є менторкою навчального циклу НСЖУ «Кроки до сталого розвитку», світ дізнався про приголомшливу історію порятунку сім’ї з затопленого острова Чайка неподалік міста Олешки на Херсонщині. Там мати двох дітей Катерина Крупіч у паніці дивилася, як вода підступає до її ніг. 40-річна жінка була у триповерховому будинку з 12-річним сином і 4-річною донькою без їжі та питної води. До стелі залишилося лише 1,5 метра сухого простору… Коли жінка почула над будинком звук дрону, в неї з’явилася надія на порятунок. До моменту евакуації дрон повертався до будинку Катерини кілька разів, щоб скинути їй у вікно воду та їжу. А головне – скинути записку про те, що евакуація точно буде. Сім’ю було врятовано увечері 7 червня катером українських рятувальників, яких до будинку привів дрон 31-річного прикордонника з позивним «Санта».
Фото Олексія Філіппова / Barron’s
Під час обстрілу на Корабельній площі Херсона суттєво постраждав багатоквартирний будинок, у якому має помешкання випускова редакторка «Українського радіо» Маргарита Лазник. У затоплений будинок влетів снаряд, який пробив дах, технічний поверх і стелю сусідів… Постраждала й дача пані Лазник в передмісті Херсона: «прилетіло» по сусідському обійстю, в хаті самої журналістки вибито вікна…
Фото Маргарити Лазник 
Журналісти залишаються без книг і архівів
Один херсонський журналіст, який попросив не називати його імені, живе в багатоповерхівці в мікрорайоні Корабел (Острів). 6 червня, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, він вранці виїхав попуткою в іншу частину Херсона до знайомих. Через тяжку хворобу й вік він не має можливості працювати в екстремальних умовах, але з жахом спостерігав через соціальні мережі, що відбувається з його та навколишніми будинками. Коли вода відступила, журналіст зміг ненадовго відвідати своє помешкання.
– Йшов пішки через залізничний міст, – розповів він НСЖУ. – Це був єдиний шлях не по воді. Дякувати Богові, пропустили. Коли я підійшов, міст обстрілювали з мінометів – вони достають з протилежного боку Дніпра… У міст не влучили – прильоти були поруч. Поліцейські й військові наказали перечекати обстріл за будинком. Коли обстріл припинився, нас, «острівських» (таких, як я, хто прагнув додому, зібралося осіб зо 20), пускали групами по 3 особи з проміжком 5 хвилин. Сказали, що якщо когось поранять, щоб інші могли витягти. Ось такий місцевий колорит.
Судячи зі слідів на стінах, у квартирі вода декілька днів стояла на висоті понад півметра. Вона знищила всі запаси продуктів, побутову техніку, меблі. Ще гірше ситуація в квартирі батьків журналіста, які ще раніше виїхали з Херсона, тікаючи від війни. Там також знищено меблі. Через вологу обвалилися полиці, на яких стояв посуд. Усю підлогу вкрило шаром мулу, в передпокої залишилося кілька мертвих риб.
– Але найбільше мені шкода книг, – каже журналіст. – Загинуло більше 500 томів… Це мої найкращі друзі, я з дитинства пам’ятаю в них кожну сторінку…
Журналіст розповів історію свого сусіда: він не зміг виїхати, бо вчасно не знайшов одну зі своїх двох кішок, а коли та прийшла, вибратися з Острова було вже неможливо. Сусід переніс на верхні поверхи більшість своїх речей і став єдиним жителем першого поверху, який відбувся знищенням тільки підлоги і меблів…
– Майже два тижні він харчувався консервами, і тільки зараз зміг нормально поїсти, – розповів журналіст.
Тяжкі наслідки потопу й у іншої херсонської журналістки, Олени Маляренко, яка мешкає в приватному будинку. Вода в хаті стояла на висоті два метри: знищено меблі, побутову техніку, одяг, книги, журналістський архів; суттєво постраждали насадження на дворі. Сам будинок побудований із ракушняка, і невідомо, як цей матеріал поведе себе в майбутньому.
– Вдалося врятувати двох котів, комп’ютер, мої особисті документи, зміну одягу й дві вишивки… – розповіла НСЖУ Олена Маляренко. – Зараз живу в друзів. Намагаюся навести порядок у своєму будинкові. Викинула побутову техніку, зіпсовані продукти. Меблі залишила на дрова. Залишилося розібрати пів кімнати, де була бібліотека… Мені порадили книги не чіпати, поки не висохнуть – тоді можна буде хоч частину з них врятувати. Подивимося… Шкода рукописи моєї покійної мами Галини Маляренко – ми з нею в співавторстві писали художні твори: вона вигадувала цікаві сюжети, а я писала текст. Після неї залишилися деякі записи, і поки що невідомо, чи вони пережили потоп.
Фото надала Галина Маляренко
«Нас убивали, палили, а тепер топлять водою»
Важкі наслідки підриву Каховської ГЕС охопили не лише Херсон та Херсонщину, а й сусідню Миколаївщину. Вода, яка затопила Херсонщину, відступаючи, заповнювала басейн притоки Дніпра – Інгульця, і річка, здавалося б, усупереч здоровому глуздові, потекла в зворотній бік, при цьому вийшовши з берегів.
Про це НСЖУ розповів тележурналіст Михайло Шарков, який побував у селах на березі Інгульця поблизу Снігурівки на Миколаївщині.
– Люди прокинулися від шуму, який нагадував шум водоспаду, – розповів журналіст. – Це був момент, коли Інгулець почав розливатися. – І чим більше падала вона в Дніпрі, тим більше вона піднімалася в Інгульці…
Постраждалі від потопу села Павло-Мар’янівка та Євгенівка – зовсім недалеко від Херсона, але багато доріг затоплено, і щоб туди дістатися, журналісти мусили об’їжджати через Миколаїв і Снігурівку, потім їхати в напрямку Кривого Рога і нарешті через заміновані поля доїжджати до Павло-Мар’янівки.
– Як наслідок затоплення доріг, туди мало хто їздив, а в селах була справжня біда, – розповів Михайло Шарков. – Це багатий сільськогосподарський край, і до війни люди там жили доволі не бідно. Але прийшли росіяни – й частину села було окуповано, там багато місяців ішли запеклі бої. Після визволення люди взяли кредити на відновлення – і ось нова біда… Місцеві жителі кажуть: «Нас спочатку вбивали в окупації, потім намагалися спалити обстрілами, а тепер – топлять водою». Шкода людей…
Сьогодні, коли вода відійшла, жителі затоплених територій повертаються додому. В їхніх душах – смуток за втраченим, ненависть до окупантів і… розпач. Здавалося б, їхні житла сяк-так збереглися, але мешкати там неможливо, і постраждалі від потопу приєдналися до числа мільйонів вимушених переселенців, які залишилися без усього, що колись створювало їхній світ.
«Магазин “Грант”, у якому я купувала хліб та іноді, коли йшли з Андрієм з роботи, якусь йому цікаву іграшку, мій двір, мій дім, підвал мого дому, в якому ховалися від обстрілів (зараз там плаває наша дерев’яна лавка, на якій просиділи не одну годину), моя вулиця, мій Херсон…» – з сумом спостерігає за понищеним містом журналістка Маргарита Лазник.
– Я колись думав, що пекло має пахнути сіркою, – розповідав свого часу у одному з інтерв’ю журналіст Роман Чорномаз, який пішов на фронт й на початку червня загинув у бою з ворогом. – Насправді ні, воно пахне пожежею: спаленими речами, будівлями, меблями, помешканнями людей – всього нажитого, що багато-багато років збиралося людьми, а потім в один момент вщент згорало. Ось так пахло пекло.
Сьогодні в Україні з’явився ще один пекельний запах – річкового мулу…
Фото Дмитра Ключка
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності НСЖУ надають допомогу працівникам медіа, які постраждали внаслідок російської агресії, в тому числі колегам, які мають збитки через затоплення водами підірваної російськими військовими Каховської ГЕС. Також через мережу Центрів журналістської солідарності надається захисне спорядження журналістам, які виїжджають у відрядження в особливо небезпечні райони України.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
