Відверта розмова з білоруським журналістом Андреєм Мялешком відбулася в Грузії, де колега перебуває у тимчасовому вигнанні, дистанційно працюючи для «Білоруського радіо Рація» як спецкор по Кавказькому регіонові. Дивовижним чином йому вдалося в останню мить вирватися від переслідування каральних органів режиму Аляксандра Лукашенкі та залишити рідну країну цілим та неушкодженим. Минулого тижня у Тбілісі пройшов етап міжнародного проєкту «Медіадіалог», участь в якому взяли журналісти та викладачі з Вірменії, Грузії, України, Німеччини, Білорусі. Україну представляли голова НСЖУ Сергій Томіленко і секретар НСЖУ Володмир Данилюк, а Білорусь – Андрій Мялешко.
Але, власне, розмова не тільки про непросту долю цього білоруського журналіста та десятків його колег, які наразі якщо не в тюрмах, то у вимушеній еміграції. Розмова про те, що колись фантастична ситуація може стати похмурою реальністю, і кожен представник мас-медіа повинен не бути заскоченим зненацька, коли ранок демократії закінчиться вечором тоталітаризму упродовж однієї політичної доби.
Тому розмова не лише про білоруських журналістів, але й про нас.
– Коротко представтеся, будь ласка.
.– Я родом із м. Гродно, це адміністративний центр однойменної області Білорусі на кордоні з Польщею та Литвою. Обраний заступником голови обласної організації Білоруської асоціації журналістів, працюю на «Білоруському радіо «Рація», редакційний офіс якого знаходиться в Польщі.
– Ви стали першим білоруським журналістом, на якому режим почав випробувати каральне застосування щодо працівників ЗМІ статусу «іноземного агента». Як це сталося і що означає на практиці?
– Я вже 15 років працюю на радіо, і ось нарешті білоруські силовики вирішили мене притягнути до відповідальності за статтею 229 . Вона забороняє білоруським журналістам співпрацювати з закордонними масмедіа. Влада вирішила використати цей параграф проти мене ще років 3 тому. А публікація і сюжет про що були? Про культурні події в м. Гродно, про те, що відбувається в цій галузі! Словом, несподівано отримую повідомлення з міліції, що на мене заведено справу. Оперативники прийшли прямо додому і рекомендували підписати протокол. Я відмовився. Але так чи інакше справу передали до суду. Там одна зі «служителів Феміди» з прізвищем Козел за 15 хв. «малює» вирок і дає мені штраф у розмірі 20 базових величин: це десь 300 доларів США.
– Потім відчепилися?
– Ні, протоколи за статтею 229 почали складати регулярно і постійно штрафували.
Разів 7 чи 8… Найбільша сума – понад 1000 доларів США. Не допомогло навіть
використання літературного псевдоніму!
– Вирахували?
– Звичайно, без спецслужб же ж не обійшлося. І хоча я на суді відмовлявся, доводив, що я взагалі не знаю, хто такий Сєргєй Опановіч, це не допомогло. Були представлені докази, що Сєргєй Опановіч – це Андрей Мялешка, і мене, так би мовити, «карали рубльом».
– Як цей абсурд пояснити українським журналістам, які в нашій країні мають право легально співпрацювати з будь-якими закордонними ЗМІ, хоч американськими чи китайськими, хіба що крім провладних російських та вже білоруських? Як журналістам виживати за таких репресивних умов? Бо багато хто з українських журналістів вважає, що їх подібні репресії не стосуються і ніколи нічого подібного не відбудеться. Але ситуація може змінюватися… Тож як поводитися?
– В Україні не вимагають такої суворої акредитації (реєстрації) журналістів, які працюють на закордонні ЗМІ, як у теперішній Білорусі. І ви цю лояльну для свободи слова ситуацію вважається буденною справою. Наприклад, мій український товариш із м. Чернігів спокійно працював на наше радіо, не маючи ніяких проблем із українськими правоохоронними органами. Він, до речі, в Україні активно працював із архівами колишнього КГБ СССР, робив чудові матеріали про радянський період репресій, який стосувався і білорусів. І ніхто до нього, повторюю, ніяких претензій не висловлював. А Білорусь – це така тоталітарна держава, де не тільки незалежний журналіст чи дослідник не може працювати з архівами КГБ СССР, але й узагалі мріють, щоб усі ЗМІ були підконтрольними владі. Акредитацію дали хіба що кільком закордонними медіа, але й вони працюють в умовах постійного стеження… Зараз ситуація ще гірша: режим хоче виштовхнути з Білорусі абсолютно всі масмедіа, які він вважає або ворожими, або непотрібними… Я розумію, що українцям це важко осягнути при світлому розумі і ясній пам’яті, бо подібна картина просто не вкладається в вашій голові і ви вважаєте це якимось сюрреалізмом, але дійсність така: обшуки відбувалися в офісі навіть акредитованого в Білорусі «Радіо Свобода», а його журналісти якийсь час перебували за гратами. В неволі чимало наших колег із польського телеканалу «Белсат», отримали по кілька років позбавлення волі… І репресії тривають.
– Вони розгромили незалежну Білоруську асоціацію журналістів, позбавивши статусу юридичної особи, перед тим проводячи обшуки в офісі та тиснучи на допитах на голову БАЖ Андрея Бастунца. Врешті-решт, вони таки змусили його в авральному порядку виїхати за межі країни. Також у вимушеній еміграції й Ви особисто, сотні інших журналістів… Андрей, а Вам яким чудом вдалося залишити Білорусь? Як проходить процес адаптації цього дуже специфічного способу дистанційної роботи? Власне, як без родини, яка там, а Ви тут, і про дружину, про дитину, інших рідних мусите постійно думати і переживати, щоб і вони через Вас не потрапили під каток репресій?
– В один і той самий день мені зателефонували з різних білоруських спецслужб і наполегливо запросили до кожної в наступний понеділок «на бесіду». І з КГБ РБ, і Департаменту фінансових розслідувань, і з Податкової служби, і зі Слідчого комітету… Тому я прекрасно усвідомлював, що це означає. І в суботу разом із сім’єю літаком вилетіли в грузинське м. Батумі. Буквально біля прикордонника відкрито стояло 4 особи, які знімали, як я проходжу паспортний контроль, на відео. Відчуття, що от-от затримають, було постійно. Але літака піднявся в небо, його не розвернули назад, і ми благополучно приземлилися в Грузії. Згодом дружина і донька повернулися в Білорусь. Я туди приїхати не можу… Звичайно, дистанційно я працюю, який час мешкав в орендованій квартирі, але про рідних та близьких думаю постійно. Телефонні розмови ж не замінять живого спілкування з сім’єю, правда ж?
– Скільки білоруських журналістів зараз у вимушеній еміграції?
– Точно сказати важко. Але мінімум сотня змушені виїхати в інші країни. У Батумі, наприклад, їх приблизно 20, у Тбілісі також майже стільки… Це тільки Грузія! А скільки емігрували в Україну, Польщу, Литву, є навіть ті, хто в США! Але точної цифри ніхто не знає, вона змінюється щодня. Не знаю, як інші колеги працюють за професією, мені вдалося це. Роблю цикл програм про життя білорусів у кавказькому регіоні, про їхні долі, як адаптувалися… А багато хто взагалі не хоче на цю тему говорити, закрилися самі в собі і намагаються забути минуле як страшний сон…
– Що думаєте про тих журналістів, які залишилися в Білорусі та працюють в провладних медіа? Вони ж не можуть не усвідомлювати, що реально працюють на режим Аляксандра Лукашенкі!
– Я їх не засуджую…
– Я ж не казав, чи Ви їх засуджуєте. Що Ви про них думаєте?
– Розумієте, серед тих, хто залишився, є й порядні люди. В тому числі є й опозиційні до режиму журналісти, які працюють у незалежних ЗМІ. Наприклад, таких як «Новий час», «Наша ніва», «Тут.бай», «Єврорадіо», «Белсат», ще кілька невеличких медіапроєктів… Частину їх влада заблокувала на теренах Білорусі, частину можна побачити, увімкнувши різні фільтри та «сифони»… Наше радіо, наприклад, силовики вже «заглушили»… Залишаються інші способи інформування, наприклад, Телеграм-канал. Так от, тим, хто намагається навіть у таких умовах працювати професійно, чесно та самовіддано, таким журналістам честь і хвала. Про інших говорити просто не хочу. Я з ними перестав спілкуватися одразу після того, як режим Аляксандра Лукашенкі вдався до масових репресій проти білоруського народу.
– Чому?
– Про що говорити? Є одна знайома, яка після розгрому «Нашей ніви» перешла працювати у провладну газету «Совєтская Бєларусь». Поцікаавився, як ти, Касю, адаптувалася там? А вона відповіла: «Я про політику не пишу!»… А що в Білорусі зараз що не політика? Та все політика! І після опозиційного демократичного медіа перейти в повністю підконтрольний владі ресурс ще старого радячнського зразка?! Пояснює, що потрібні гроші на прожиття, а також – безпроблемна робота. Ось вам і всі пояснення.
– Що скажете про захопленого білоруськими силовиками блогера Рамана Протасєвіча і його поведінку зараз?
– А він – заручник! Не більше і не менше. Те, що він зараз робить, може зрозуміти той, хто опинився б на його місці… Його перетворюють на раба з функціями пропагандистського рупору режиму. Але його не засуджую. Він, повторюю, заручник. Створені для нього умови, мабуть, не передбачають іншої поведінки в неволі…
– Як Ви думаєте, коли нарешті, ситуація в Білорусі зміниться і Ви та ваші колеги зможуть повернутися додому?
– Важко передбачити… Але все в житті відбувається по синусоїді. Мабуть, мінімум рік великих змін не буде. Хоча, повторюю, все може змінитися в будь-яку мить.
– Як колеги з інших країн можуть допомогти Вам та іншим вигнанцям? Прошу розуміти, що можливості в колег також обмжені…
– Є кілька реальних варіантів сприяння. Хтось збирає кошти і надсилає їх білоруським журналістам в еміграції. Хтось створює медіа-центри, де люди можуть і жити, і працювати, не витрачаючи на це власних заощаджень. І, звичайно, міжнародний розголос того, що відбувається в Білорусі насправді. Повірте, це також велика допомога! Цього режим Аляксандра Лукашенкі боїться не менше, ніж реальних мітингів та демонстрацій в Мінську та інших містах і селах країни.
Інтерв‘ю вів
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото з архіву та автора: Андрей Мялешка в різні періоди життя і в різних країнах.