Письменник Вадим Пепа бере активну участь у діяльності Товариства «Знання» України». До його виступів, коли йдеться про відзначення пам’ятних дат, а також у дискусіях, обговореннях важливого, доленосного дослухаються присутні як до виразника української національної свідомості.
Вважаю, що самовіддана праця автора значущих творів історичної тематики заслуговує високої оцінки.
Син одвічних хліборобів народився в колишньому райцентрі Драбів Полтавської, а з 1954 р. – Черкаської області. Ще старшокласником він відчув покликання до літературної творчості. У зошит записував дотепне від земляків та рідної баби Наталки, котра, казали, вродилася з приказками на язиці. Окрилив надрукований у районній газеті відгук за його підписом на виставу в місцевому клубі драматичного театру з Черкас. Відмінно закінчив десятирічку.
Відразу поступив на тодішнє відділення журналістики філологічного факультету Київського державного університету, тепер Національного. На четвертому курсі, коли Микита Хрущов викривав «культ особи й діяльності Сталіна», студент не приховував «крамольних» думок. Не остерігався, що університет був напханий сексотами. Один з них постарався викрасти заповітний зошит і передати, «куди слід». На третій день після пропажі Вадима викликали до ректорату.
Члени університетського парткому вчитувалися в передруки із злощасного зошита. Професорів і доцентів шокувало закінчення вірша, присвяченого Тарасу Шевченку:
А поки що спи, Тарасе.
Прийдемо збудити,
Як почнем кайдани рвати
І волю кропити.
З «вовчим білетом» Вадим подався «перевиховуватися» робітником «другого розряду» на металургійний завод імені Сталіна в місті Сталіно (тепер Донецьк). Не минуло й двох місяців, як «хрущовська відлига» обернулася «полюванням на відьом». Міністр оборони Жуков видав указ про дострокову мобілізацію студентів, виключених із вузів тодішнього Радянського Союзу, на дійсну військову службу. Вадим відбував муштру разом із вигнанцями з вузів Білорусії, тодішньої Молдавії, Вірменії, Грузії, Азербайджану в місті Бузулук Оренбурзької області та на горезвісному Тоцькому полігоні, де 1954 р. було випробувано за наполяганням того ж Жукова скинуту з бомбардувальника атомну бомбу. «Розумники» з навчальних закладів Москви й Ленінграда та «от Москвы до самых до окраин» ковтали радіацію, про яку нічогісінько не відали, на Далекому Сході поблизу уранових шахт. Так радянська влада дбала про спадкоємність поколінь.
Творче натхнення не давало спокою сповненому життєвої сили Вадиму. В Донецьку перед його віршованими строфами до малюнків у «Комсомольському прожекторі» зупинялися перехожі. А солдатом надсилав гуморески із солдатського побуту до газети Уральського військового округу. Вони припали до душі вихідцю з України в званні полковника. Перед демобілізацією солдата той поклопотався, щоб рядовий повернувся на факультет, з якого був витурений.
З дипломом і клеймом «національно свідомого» на які там успіхи сподіватися. Протягом семи років у колишньому «Радянському письменнику» спроквола рецензували поетичну збірку за народними мотивами з передмовою вже покійного доктора філологічних наук І. П. Березовського, поки 1987 р. не була надрукована. З не меншими труднощами вдалося опублікувати 1990 р. в тому ж видавництві прозову книгу історичної тематики «Ключі од вирію».
З пробудженням української національної свідомості у Вадима Івановича відкрилося «друге дихання». Появилися значущі видання історичної тематики: «Україна в дзеркалі тисячоліть» (2006), «Пам’ять української душі» (2012), «Золото Дажбожих внуків» (2015), «Перед очима істини» (2015), «Майстер-клас з імператором» (2017), «Щедрик летить із Києва» (2018), «Віч-на-віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2019), «Володар Грому» (2020). А ще ж – переклади з польської поезій Бартоломія Зиморовича та ряду творів анонімних авторів ХУІ століття й поетичних розділів об’ємного фоліанта польського просвітителя Мацея Стрийковського «Літопис Польський, Литовський, Жмудський і всієї Руси»; відтворення сучасною українською мовою поезій Дем’яна Наливайка, рідного брата Северина Наливайка, по-звірячому страченого 1597 р. у Варшаві. А понад те – численні публікації в періодиці.
З основоположних видань – «Віч-на-віч з вічністю». Це полемічний філософський твір. Обсяг – 466 сторінок. В. Пепа веде культурологічний діалог з професором історії та директором Українського наукового інституту Гарвардського університету С. Плохієм, автором опублікованого 2015 р. у Нью-Йорку англійською мовою ґрунтовного дослідження, український переклад якого з назвою «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності» в 2018 р. удостоєний Шевченківської премії.
У дискусії розкривається глибинна сутність того, що заявив Т. Шевченко за лічені місяці до останнього подиху в зачині поеми «Саул»: український рід сущий на білому світі з такої ж давнини, як і вищі створіння «В непробудимому Китаї, В Єгипті темному… І понад Індом і Євфратом». Суголосно мовила й Леся Українка: «Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може».
На переконання В. Пепи, український рід з першими словами своєї мови зароджувався на вищому березі річки Десни в Мізинській археологічній культурі, вікування якої – ХХІІ – ХІУ тисяч років до нової ери. Таку ж, як у Мізині, пізньопалеолітичну стоянку дослідив 1893 р. на вулиці Кирилівській у Києві виходець із Чехії Вікентій Хвойка. Він же на київському Подолі відкрив велике скупчення кісток мамонтів. Велетенські тварини підступалися до Дніпра на водопій, де ставали здобиччю удачливих мисливців.
Єдинокровні роди об’єднувалися в племена. Здатні полювати на мамонтів, північних оленів, носорогів, диких коней та риболовці й збирачі дармових плодів земних сім тисяч років тому заходилися скородити землю й сіяти жито, пшеницю та всяку пашницю. Матеріальні й духовні здобутки попередників успадкувала Трипільська археологічна культура, яка сама себе пропагує. Колядки й щедрівки та пісні донині збережених календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Покрову, коли перший сніг припорошує землю, не кажучи вже про зажинки та обжинки одних з перших на третій від життєдайного сонця планеті, доносять до сучасності відлуння від прадавніх віків, таких же золотих, як і в еллінів. Посилаючись на невмирущі усні пам’ятки української міфопоетики, В. Пепа суттєво поглиблює сприйняття й осмислення української історії, чим доповнює і писемний фактаж «Брами Європи».
На презентаціях у Національному музеї літератури України, Київському будинку вчених, Національній Спілці письменників України високо оцінили «Віч-на-віч з вічністю» Герої України Дмитро Павличко й Анатолій Паламаренко, голова НСПУ Михайло Сидоржевський, доктор філологічних наук Михайло Наєнко, авторитетний мовознавець, заслужений працівник науки і техніки України Іван Ющук, поет і народний артист України Вадим Крищенко, доктор філософських наук, професор Державного університету телекомунікації Володимир Ятченко, письменники й водночас відомі вчені – Анатолій Радзіховський, доктор медичних наук, член Національної спілки художників України, мікробіолог Богдан Мацелюх, член-кореспондент НАН України… Під час обговорень я підтримав основоположні ідеї у творчості В. Пепи, які пробуджують українську національну свідомість. Поет Дмитро Васильович Павличко оцінив подвижницьку працю письменника таким віршем:
Для мене Пепа – це тепер Пепа! (Наголос на «а»).
Дух Франції, що королів стинала,
Живе у ньому. Він – людина не сліпа,
Усіх трагедій бачить він начала.
Трагедії свого народу, як стрілець УПА,
Він бачить. І не пише, а волає.
Якщо ти меч, не будь же, як сапа,
Мій дорогий, мій рідний, любий краю!
Від Вадима Івановича знаю, що прозірливі думки навідуються до нього, коли він вночі пробуджується від сну. Є мудреці, котрі запевняють, що якраз тоді декому відкриваються приховані таємниці Всесвіту. Не дай Боже, щоб далекосяжні міркування глухнули, як голос волаючого в пустелі. З душі й серця української еліти через усілякі згубні причини вирвано з корінням пам’ять про пережите за неміряні тисячоліття доісторичного періоду буття. А воно ж мало бути таким же, як і в еллінів з їхньою дивовижною міфологією, як і в «синів Ізраїля», котрі в Біблії спілкуються своєю природженою мовою із Всевишнім…
Генна пам’ять незглибима. Хай там що, іскри сокровенного змигують і зблискують, як золоті дрібки, в густому тумані неприступної, здавалося б, давнини. Їм судилося таїтися в предковічних звичаях, легендах, переказах, казках, в одвічній символіці рукотворного, зокрема у тканні, вишивках, килимарстві, а також у забобонах, голосіннях, нашіптуваннях, приказках, прислів’ях, примовках і в обрядах при народженні, під час весіль, як і відспівуваннях покійників.
Міжнародний валютний фонд заявляє про ймовірне суттєве зменшення населення в Україні. Боротьба за існування на земній кулі загострюється, як ніколи раніше. Українській національній свідомості необхідно не згинатися в три погибелі «In SclaveniaTerra» – в «Рабській землі», а випростуватися на повний зріст. Кому ж, як не одному з найбільших європейських народів утверджуватися в жорстокій юдолі земній рівним серед рівних і вільних серед вільних?
Кушерець Василь Іванович, голова правління Товариства «Знання» України, член-кореспондент НАПН України, доктор філософських наук. професор, заслужений діяч науки і техніки України
