Кадрова криза, низькі зарплати, невикористані відпустки, психологічне виснаження та пошук способів утримати людей у професії – ці проблеми обговорили учасники панелі «Журналістика як робота, а не лише як покликання» на Donbas Media Forum. Перша секретар Національної спілки журналістів України Ліна Кущ наголосила: турбота про безпеку медійників, зокрема психологічну, є відповідальністю роботодавця. А досвід редакцій показав, що й у час війни можна шукати рішення, які допомагають людям працювати й не втрачати себе.
Чи можна вимагати від журналіста працювати без вихідних, тому що в країні війна? Чи має право медійник на відпустку, якщо редакція ледве справляється з роботою? І де закінчується професійне покликання та починається експлуатація людської відданості?
Ці запитання не мають простих відповідей, особливо в умовах повномасштабної війни, коли українські медіа одночасно переживають фінансові труднощі, кадровий голод і постійний психологічний тиск. Про це говорили учасники панелі «Журналістика як робота, а не лише як покликання», що відбулася в межах Donbas Media Forum.
Попри різні досвіди й управлінські підходи проступала спільна проблема: українська журналістика потребує людей, але дедалі частіше не має достатньо ресурсів, аби забезпечити їм стабільні та гідні умови праці.
Кадровий голод: коли втрата однієї людини загрожує всій редакції
Масштаб проблеми окреслила Наталя Доманська, представивши результати дослідження кадрової ситуації в українських медіа.
– У половин досліджених редакцій працює не більше, ніж п’ятеро працівників або менше. Лише 23% повідомили про повністю укомплектований штат, тоді як для 76% втрата навіть однієї людини вже стає загрозою. Якщо хтось звільняється, хворіє чи мобілізується, наслідки відчуває вся команда, – каже Наталя Доманська. – Водночас 70% редакцій намагаються знайти працівників. У них немає кадрового резерву. Найбільше бракує журналістів, а також менеджерів проєктів та грантрайтерів.
Дослідження охопило 116 редакцій, до нього також увійшли 26 глибинних інтерв’ю з експертами. Переважну більшість учасників – 84,5% – становили регіональні та локальні медіа.
Причини кадрової кризи взаємопов’язані. Перша – низькі зарплати: про цю проблему повідомили 60% редакцій. Друга – брак фахівців на ринку праці. Третя – професійне вигорання, яке ускладнює і пошук нових працівників, і втримання тих, хто вже працює в медіа.
Регіональні редакції програють конкуренцію не лише іншим галузям, а й більшим медіа. За словами Наталі Доманської, у трьох чвертях локальних і регіональних редакцій оплата праці нижча за середній рівень у відповідних регіонах. До того ж зарплати можуть затримуватися.
Тому досвідчені журналісти переходять у загальнонаціональні медіа, комунікації, ІТ та управлінську сферу. А редакції, які хотіли б залучати молодь, не завжди мають можливість навчати початківців: для якісного стажування потрібні досвідчені наставники та час, яких у невеликих командах часто немає.
Виникає замкнене коло: працівників бракує, навантаження на тих, хто залишився, зростає, а можливостей підготувати нових фахівців недостатньо.
36 днів відпустки на папері – і невикористані роками дні
Про те, як кадрова криза позначається на трудових правах журналістів, розповіла перша секретарка НСЖУ Ліна Кущ.
За її словами, серед найчастіших звернень до Спілки – запитання про невикористані відпустки за останні чотири-п’ять років.
– Законодавство передбачає для журналістів 36 календарних днів щорічної відпустки, однак далеко не кожен може скористатися цим правом повною мірою, – наголошує Ліна Кущ, – Ще одна проблема – затримки заробітної плати. Деякі працівники невеликих редакцій, прагнучи зберегти аудиторію та продовжувати інформувати людей, погоджуються працювати без оплати, фактично на волонтерських засадах і запитують, як правильно оформити такі трудові відносини.
Чимало запитань виникало й у журналістів, які виїхали з окупованих територій: як підтвердити трудовий стаж, оформити звільнення, якщо засновник залишився в окупації, або належно організувати дистанційну роботу після переїзду за кордон.
Ліна Кущ звернула увагу і на відмінності між формами зайнятості. Постійний трудовий договір зазвичай дає працівникові більше гарантій. Строковий договір передбачає зайнятість на визначений період, а співпраця з журналістом як із фізичною особою-підприємцем сама собою не забезпечує трудових гарантій, передбачених для найманих працівників.
Важливі не лише назва договору та спосіб оформлення, а й реальний характер відносин. Якщо співпраця з ФОП фактично передбачає постійний робочий графік, підпорядкування та інші ознаки трудових відносин, можуть виникнути питання щодо належного оформлення такої роботи. У цьому контексті Ліна Кущ нагадала про відповідальність роботодавця за умови праці та безпеку працівників. І йдеться не тільки про офіс чи студію. Робочим місцем може бути локація, де журналіст виконує завдання, або його власне помешкання, якщо він працює дистанційно.
Такий підхід потребує від редакцій більшої уваги до організації роботи: необхідно визначати умови праці, враховувати ризики й не залишати працівника сам на сам із проблемами лише тому, що він працює поза офісом.
Коли журналістка плаче на похованнях військових
Особливо гостро питання відповідальності роботодавця постало під час розмови про психологічний стан медійників.
Ліна Кущ розповіла про розмову із журналісткою з регіону, віддаленого від лінії фронту, яка постійно висвітлювала поховання українських військових. Жінка зізналася, що плаче дорогою на кладовище, під час церемонії та після повернення до редакції. Замість підтримки вона чула зауваження на кшталт: «Іди вже додому, що ти весь час плачеш». У редакції існувала черговість, але це не розв’язувало проблеми: щоразу, коли наставав її вихід, журналістка знову переживала сильне емоційне потрясіння.
Ця історія – про те, наскільки легко професійні страждання сприймаються як неминуча частина роботи. Журналістка висвітлює трагедію, виконує завдання, привозить матеріал, а її власні переживання залишаються поза увагою.
Ліна Кущ наголосила: відповідальність роботодавця охоплює і психологічну безпеку працівника, і запобігання професійному вигоранню та іншим проблемам, пов’язаним із роботою.
У конкретній ситуації можна було б обговорити зміну графіка, чергування або тимчасове відсторонення журналістки від завдань, які завдають їй особливих емоційних страждань. Але для цього в редакції має бути культура, в якій такі переживання не висміюють і не вважають ознакою непрофесійності.
Проблема полягає і в тому, що самі медійники не завжди усвідомлюють своє право на психологічну безпеку. Вони звикають до думки, що журналістика – це покликання, а отже, треба витримувати будь-які навантаження.
Однак відданість професії не скасовує потреби в підтримці. І не звільняє керівника від обов’язку звертати увагу на стан команди.
Працювати доводиться навіть тоді, коли редакції більше немає
Війна загострює ці проблеми. Для медіа вона означає не лише втрату фінансування та працівників, а й руйнування робочих просторів, вимушену релокацію та необхідність перебудовувати процеси буквально на ходу.
Генеральний директор «5 каналу» Володимир Мжельський розповів, що після повторного російського удару по приміщенню каналу 6 липня редакція фактично втратила можливість працювати у звичному офісі. Частина команди перейшла на дистанційний формат, журналісти й оператори продовжили виїжджати на зйомки, а технічні процеси довелося організовувати в нових умовах.
Працівникам допомагали облаштовувати робочі місця вдома, забезпечували необхідною технікою та зарядними пристроями. У вересні канал запустив невелику студію, щоб ведучі могли працювати в більш уніфікованих умовах. Для редакції це було важливо не тільки з погляду комфорту: від якості відеовиробництва залежали й результати роботи на YouTube, який разом із монетизацією та Facebook допомагає медіа утримуватися на плаву.
Кадрові труднощі відчувають і редакції, які розвивають нові формати. Виконавчий продюсер Громадського радіо Владислав Бундаш розповів про тривалий пошук відеооператорів і монтажерів. Щоб знайти другого фахівця для роботи з відеопроєктами, редакції знадобилося близько трьох місяців, а потреба в додатковому працівникові залишилася.
Проблема не тільки в зарплатах. Високий темп, значне навантаження та вимоги до професійних навичок роблять роботу в медіа менш привабливою для людей, які можуть обирати між різними проєктами.
Водночас, за спостереженнями Владислава Бундаша, утримувати людей допомагає атмосфера в колективі. Нові працівники, за його словами, відзначають доброзичливе ставлення та відсутність зайвого тиску. У професії, де стресу й так достатньо, людяність у робочих стосунках стає важливою перевагою.
Редакція намагається бути гнучкою: дозволяє працювати дистанційно там, де це не шкодить робочому процесу, прислухається до пропозицій команди щодо графіків і шукає можливості забезпечити працівників технічними засобами перед зимою.
Володимир Мжельський також наголосив на значенні колективу для «5 каналу». Частина працівників залишається з медіа багато років, а молоді фахівці приходять, щоб здобути досвід і професійні навички. Водночас керівник визнав: редакції бракує людей на різних ділянках роботи, а найняти всіх необхідних спеціалістів не дозволяють фінансові можливості.
Ці приклади показують, наскільки різними можуть бути умови роботи великих і невеликих медіа. Проте потреба втримувати людей, забезпечувати їм безпеку та знаходити баланс між робочими завданнями й відпочинком об’єднує редакції незалежно від масштабу.
Не мовчати про проблеми і створювати умови, щоб люди могли говорити
Як організувати роботу так, щоб люди мали можливість відновлюватися? Це запитання особливо актуальне для редакцій, які працюють у режимі безперервного новинного потоку.
Заступник головного редактора LIGA.net Юрій Смирнов розповів про практики, що допомагають його команді поєднувати інтенсивну роботу з відпочинком. За його словами, на початку повномасштабної війни працівників доводилося буквально переконувати йти у відпустки: для декого постійна робота ставала способом упоратися зі стресом навколо. Згодом ситуація змінилася. У редакції передбачені вихідні, а працівники можуть домовлятися про додатковий відпочинок після інтенсивних робочих періодів. Команда працює в гібридному форматі, а під час посилення обстрілів редакція може перейти на дистанційну роботу.
– Серед ідей, які обговорюють у LIGA.net, йдеться про можливість орендувати будинок на заході України, куди працівники могли б по черзі приїжджати на кілька днів, щоб виспатися й відновитися психологічно, – каже Юрій Смирнов.
Ще один важливий принцип – робота редакції не повинна залежати від постійної доступності кожного окремого працівника. Якщо відсутність однієї людини паралізує значну частину процесів, це свідчить про організаційну проблему, яку потрібно розв’язувати.
Важливими є й регулярні розмови між керівниками та працівниками. У LIGA.net, за словами Юрія Смирнова, щомісяця проводять індивідуальні зустрічі, під час яких можна обговорити робочі труднощі, навантаження та подальший професійний розвиток.
Такі розмови допомагають помітити, коли журналіст втрачає інтерес до певного виду роботи, і пошукати інші можливості всередині редакції – наприклад, перейти від новин до статей, відео або менеджерських завдань. Водночас можливість говорити про проблеми залежить від атмосфери в колективі. Працівник має бути впевненим, що його почують, а озвучені труднощі не обернуться проти нього.
Тут відповідальність не можна перекладати виключно на журналіста. Людина має повідомляти про свої потреби, але редакція повинна створити умови, за яких це безпечно робити, а керівники мають навчитися помічати ознаки виснаження навіть тоді, коли працівник не готовий відразу про них розповісти.
Онлайн-атаки – теж питання безпеки працівника
Окремо Ліна Кущ порушила тему насильства, домагань і цькування в робочому середовищі, зокрема в інтернеті.
Вона нагадала про Конвенцію Міжнародної організації праці № 190, ухвалену 2019 року, яка стосується насильства та домагань у сфері праці. Україна її поки що не ратифікувала.
Для журналістів це питання має особливе значення: робочим середовищем може бути не лише офіс чи місце зйомки, а й онлайн-платформа, на якій людина виконує професійні обов’язки та стикається з образами, погрозами або цькуванням.
За словами Ліни Кущ, нещодавно один із журналістів зазнав кібербулінгу, але повідомив про це. Після цього вдалося звернутися до правоохоронців і надати контакти фахівця з психологічної допомоги.
Учасники дискусії також згадували випадки погроз журналісткам після ефірів. У таких ситуаціях важливо, щоб працівниця знала, до кого звернутися, а редакція мала зрозумілий порядок реагування. Ідеться про практичні речі: внутрішні політики, визначені процедури, навчання працівників і готовність керівництва діяти, а не залишати людину саму проти хвилі агресії.
Водночас навіть найкращі процедури не працюватимуть, якщо в колективі немає довіри. Людина, яка переживає психологічну травму, не завжди здатна відразу розповісти про неї. Тому редакціям потрібно не тільки чекати звернення, а й бути уважнішими до працівників.
Покликання не має замінювати гідні умови праці
У фінальній частині дискусії учасники повернулися до головного запитання: де професійне покликання допомагає журналістиці вистояти, а де стає виправданням поганих умов роботи?
Ліна Кущ поділилася власним досвідом роботи журналісткою в Донецьку, зокрема фрилансеркою для міжнародних медіа. Через інтенсивні події в місті редакції могли телефонувати їй із замовленнями навіть у вихідні, 1 січня чи в особисті моменти життя.
Вона наголосила на важливості того, що молодше покоління медійників дедалі частіше намагається визначати межі своєї доступності для роботи.
Відданість професії важлива, але вона не означає, що журналіст має бути доступним цілодобово або відмовлятися від особистого життя. Покликання не скасовує права на відпочинок, гідну оплату та безпечні умови праці.
Інші учасники також наголошували на необхідності не романтизувати професію. Якщо роботодавець просить постійно перепрацьовувати, посилаючись на місію журналістики, варто обговорювати навантаження, робочий час і обов’язки. Проблеми організації праці не повинні перекладатися на окремих працівників лише тому, що вони віддані своїй справі.
Водночас учасники застерігали від надто простих рішень. Для невеликих регіональних редакцій, де бракує людей і фінансування, можливості змінити графіки, знайти підміну або забезпечити повноцінний відпочинок можуть бути значно обмеженішими, ніж у великих медіа.
Це повертає дискусію до системної проблеми: редакціям потрібні не лише відповідальні керівники й доброзичлива атмосфера, а й ресурси, які дозволять забезпечувати гідні умови праці.
Підсумовуючи розмову, учасники зійшлися на важливості людяності в робочих стосунках. Журналістика справді потребує людей, готових працювати у складних обставинах і продовжувати інформувати суспільство. Але збереження професії залежить не тільки від їхньої витривалості. Воно залежить і від того, чи здатні редакції чути своїх працівників, визнавати їхню втому, реагувати на психологічні проблеми та створювати середовище, у якому можна не боятися говорити про труднощі. Бо покликання може допомогти людині залишитися в журналістиці. Але саме людяність, відповідальність і гідні умови праці допомагають їй залишатися в ній надовго.
Людмила Мазнова
Фото Лариси Портянко
Дискусія з цього приводу: