Подружжя Олексія і Наталії Пасюг їде туди, звідки інші намагаються виїхати. Дорога пролягає повз села, над якими кружляють ворожі дрони, а звичний маршрут щоразу доводиться співвідносити з безпековою ситуацією. Але там, за кілька кілометрів від російського кордону, на них чекають читачі газети «Ворскла». Про щоденну працю редактора і його дружини із Великої Писарівки на Сумщині розповідає документальний фільм Національної спілки журналістів України «Їдемо, бо нас чекають». Київська прем‘єра стрічки відбулася 8 жовтня в межах Donbas Media Forum – одного з важливих професійних майданчиків для розмови про українські медіа, їхню стійкість і відповідальність перед суспільством.
Коли газета стає зв‘язком із мирним життям
Donbas Media Forum традиційно збирає журналістів, представників медіа, експертів, правозахисників та інших учасників медійного середовища, щоб говорити про виклики, які війна ставить перед професією, і шукати на них відповіді. Цьогорічна тема – «Я_МЕДІА: людина – для людини – про людину». У центрі уваги – людина як автор медіаконтенту, його герой та аудиторія. Історія подружжя Пасюг дуже точно вписується в цю ідею: вона про журналістів, які працюють заради людей, і про читачів, для яких праця журналістів має особливе значення.
Є кадри, після яких у заповненій залі панувала особлива тиша, а глядачі заглиблювалися у власні емоції. На екрані – жінка, яка переїхала в Охтирку з Великої Писарівки, вона дякує за рідну для неї газету, яка пише про знайомих. Друга читачка зізнається, що їй хочеться читати щось хороше. Не лише дізнаватися про обстріли, руйнування й загрози, а й знаходити у виданні те, що підтримує, повертає відчуття звичайного життя. І у «Ворсклі» є такі теми.
Здавалося б, прості слова. Але коли розумієш, де живуть ці люди, якою дорогою до них доставляється газета і скільки небезпек доводиться долати заради таких зустрічей, слова вдячності набувають зовсім іншого значення.
Для людей у прифронтових селах газета є зв’язком із рідною громадою, голосом України, підтвердженням того, що про них пам’ятають.
Саме заради цього Наталія та Олексій Пасюги продовжують роботу після того, як російські удари зруйнували редакцію, що знаходилася у Великій Писарівці «по прямій» за 5 км від кордону, а згодом і їхній дім. Мусили релокуватися, під вибухи рятуючи архіви. Налагодили на новому місці випуск газети, самотужки доставляють її читачам, які залишаються у прикордонні. І тому назва фільму – «Їдемо, бо нас чекають» – звучить не як красивий слоган, а як пояснення їхнього щоденного вибору.
В одному з кадрів автомобіль, у якому з Олексієм Пасюгою їде знімальна група разом з головою НСЖУ Сергієм Томіленком, зупиняється поруч із зустрічною машиною. Водій розповідає, що напередодні нарахував над місцевістю аж 60 дронів. Звучить не статистика з військового зведення, а розповідь людини про власний день, коли в небі чатує постійна небезпека, яка стала частиною повсякденності. І на тлі цих слів маршрут, яким їдуть журналісти, аби доставити читачам прикордоння газету, сприймається вже зовсім інакше.
За словами Сергія Томіленка, під час зйомок Олексій Пасюга неодноразово застерігав команду від подальшого просування: пропонував зупинитися і не їхати далі. Він добре знає ці місця й розуміє, чим може обернутися зайвий кілометр. Але команда прагнула зафіксувати якомога більше свідчень, показати глядачам реальність прикордоння з розбитими машинами, антидроновими сітками, зруйнованими будівлями і різнобарв’ям квітів, які ще не так давно радували людей, але всім довелося покинути рідні домівки. За кожним кадром від Охтирки і до села Спірне, що за 10-12 км від кордону, стояло питання безпеки. Перед поїздкою журналісти консультувалися з військовими, а вже під час маршруту опинилися в місцевості, де зв’язок зникав.
Олексій Пасюга: «Дякуємо одне одному, коли повертаємося…»
За кадром, як згадує Сергій Томіленко, залишилися вмовляння Олексія Пасюги з кожним наступним населеним пунктом не їхати далі. Але поїздка дала змогу побачити не лише небезпеку, а й те, заради чого подружжя продовжує працювати.
«Люди потребують цього зв’язку з мирним життям. Газета залишається його символом», – пояснює Олексій Пасюга на камеру.
А коли розповідає про спільну роботу з дружиною, говорить слова, які багато пояснюють їхні стосунках: «Дякуємо одне одному, коли повертаємося з маршруту». У цих словах – і полегшення, і вдячність, що обоє повернулися, і розуміння, через що їм доводиться проходити разом. А Наталія кілька разів повторила, що вони люблять людей і свою роботу.
Сергій Томіленко: «Наші колеги не у відрядженні. Вони постійно живуть у реаліях прикордоння»
Відкриваючи показ, голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко наголосив, що підтримка й відродження прифронтової преси залишаються в числі пріоритетних напрямів роботи Спілки.
– Один із базових пріоритетів Національної спілки журналістів України – підтримка й відродження прифронтових газет, усієї прифронтової преси. Ми бачимо, що в Україні – це справжній феномен: друковані видання, які, можливо, хтось вважає олдскулом, для десятків тисяч людей, які живуть у нестерпних умовах без інтернету й електрики, часто залишаються єдиним доступним джерелом професійної та відповідальної інформації, – каже Сергій Томіленко. – Така газета – це ковток великої надії для українців.
Від серпня–вересня 2022 року НСЖУ разом із міжнародними партнерами допомогла відновити понад 50 газет, які припинили виходити на початку повномасштабного вторгнення. Йшлося, зокрема, про видання на звільнених територіях і в містах, які тоді ще перебували під постійною загрозою російського наступу.
Сергій Томіленко згадав, як представники Спілки телефонували редакторам і запитували, чи готові вони відновити випуск, якщо отримають початкову фінансову підтримку. Згодом надійшли ствердні відповіді. А перші номери читачі часом зустрічали так, ніби це був знак початку нового життя.
Для голови НСЖУ важливо, щоб світ бачив не лише роботу міжнародних кореспондентів, які приїздять висвітлювати війну, а й тих, хто живе поруч із нею щодня.
– Наші герої, журналісти газети «Ворскла», – це люди, які не приїжджають у відрядження, а постійно живуть у тих реаліях, у яких перебуває їхня аудиторія. Тому один із наших обов’язків – допомагати, щоб про колег знав увесь світ, щоб він бачив, із якими ризиками вони працюють і яку важливу місію виконують. Потрібно, щоб прифронтові газети стали частиною масштабної державної програми підтримки. Але доволі часто їхнє існування –це передусім результат відповідальності й відданості самих редакторів та журналістів, які продовжують працювати, попри всі труднощі, – наголошує Сергій Томіленко.
За його словами, один із обов’язків Спілки – допомагати, щоб міжнародна спільнота бачила цих журналістів, розуміла ризики, з якими вони працюють, і усвідомлювала значення їхньої місії. Документальні фільми стають одним зі способів такої розмови зі світом. Вони дозволяють не просто повідомити про небезпеку, а показати людей, їхні щоденні рішення, роботу та відповідальність перед читачами.
–Ваші газети – це реально історичний документ нинішніх часів, – звернувся Сергій Томіленко до журналістів, присутніх на показі.
Для НСЖУ фільм «Їдемо, бо нас чекають» – третя документальна стрічка про фронтові газети. Кожна історія має свою територію війни, свої способи доставки видання та своїх героїв і героїнь, які не відмовляються від професійного обов’язку.
Перший показ фільму про подружжя Пасюг відбувся в Івано-Франківську. До київської прем’єри стрічку також представили міжнародній аудиторії у Вільнюсі. Там історія українських журналістів прозвучала на фоні дискусій про значення регіональних медіа та їхню роль у кризових умовах.
Окрім документування, важлива й практична підтримка. Під час поїздки до подружжя Пасюг команда НСЖУ привезла детектор дронів «Чуйка», який залишили журналістам для подальших поїздок. Це конкретний прояв солідарності: допомогти колегам працювати й повертатися додому.
«Хотілося б говорити не про руйнування, а про відродження»
Після перегляду фільму перша секретар НСЖУ Ліна Кущ запросила до обговорення його творців – Сергія Томіленка та режисера й оператора Євгена Черевка, а також Ларису Якубенко, представницю Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення в Сумській області, головного героя стрічки Олексія Пасюгу, журналістів.
Розмова дала змогу подивитися на історію не лише через кадри фільму, а й через те, що відбулося після зйомок. Адже прикордоння живе в реальності, де ситуація може змінитися за лічені дні.
Олексій Пасюга звернув увагу на те, що небезпека поступово охоплює дедалі ширші території: ворог залишається по той бік кордону, українські воїни стримують його, але загроза від дронів поширюється все далі. Наголосив, що йому хотілося б зосереджуватися не тільки на руйнуваннях. Для газети важливо бути присутньою там, де друковані видання зникли, тому й розширюється географія, тепер «Ворскла» охоплює Охтирщину, допомагає відновлювати зв’язки між людьми, пише про життя кількох громад.
– Після руйнування приміщення редакції та релокації ми змогли відновити роботу, а кількість читачів на нових територіях зростає. Редакція розвиває цифрові платформи, маємо потужну PDF-версію газети, ведемо сайт, Телеграм, Інстаграм, Тік-Ток, Ютуб. Водночас друковане видання залишається важливим для тих, хто хоче читати про своїх земляків, родини й повсякденне життя, – каже Олексій Пасюга.
Євген Черевко: «Ця історія унікальна теплими стосунками героїв»
Режисер і оператор Євген Черевко, який працює над документальними проєктами НСЖУ вже третій рік, зізнався, що історія подружжя Пасюг особливо його зворушила. Він сам із Сумщини, тож ця поїздка була для нього особисто близькою.
– Долучився не просто до документалістики, працюючи над фільмами, а передусім до журналістики. Але це є й документування злочинів рф – сказав Євген Черевко.
Режисер згадав, що кожна з трьох стрічок НСЖУ має власний характер: у першій він познайомився з дивовижною людиною, у другій – із надзвичайною жінкою, а в третій – із подружжям, яке пліч-о-пліч продовжує працювати попри небезпеку.
– Кожна історія по-своєму унікальна, але мені найбільше запам’яталися теплі стосунки великописарівських медійників, які спостерігали протягом усього фільму, – поділився Євген Черевко.
Мабуть, саме ця близькість і робить стрічку такою людяною. У ній є небезпечна дорога, тривога за людей, робота в умовах війни. А також є й те, що допомагає вистояти: взаємна підтримка, звичка бути поруч, здатність не втрачати гумору й не забувати, заради кого все це робиться. І коротка фраза Олексія Пасюги про те, як вони дякують одне одному після повернення, стає одним із найтепліших людських моментів цієї історії.
Голос громади, яку не можна залишити без інформації
Лариса Якубенко під час обговорення наголосила, що значення місцевих медіа особливо відчутне в прикордонних регіонах, де ворог намагається знищити український інформаційний простір, розміщуючи поблизу велику кількість одіозних радіостанцій.
За наведеними нею даними, Сумщина має 560 кілометрів кордону з росією, 26 громад області внесені до переліку територій можливих бойових дій, а Великописарівська та інші, до територій активних бойових дій. Разом з тим на Сумщині працює 172 медіа, їх кількість збільшується, багато редакцій успішно розвиваються в таких важких умовах. Від обстрілів постраждали 17 медіакомпаній області. Під ударами опиняються телевізійні вежі, пошкоджується інфраструктура, зникають електрика й мобільний зв’язок. У таких умовах різні види медіа доповнюють одне одного, допомагаючи людям не залишатися без інформації, коли один із каналів зв’язку перестає працювати.
Друкована газета в цій системі – не пережиток минулого, а важлива ланка. Її можуть передавати з рук у руки, читати всією родиною, обговорювати із сусідами. Один примірник не означає одного читача.
–Газета – це свідчення того, що громада не зникла з інформаційної мапи, з інформаційного простору України. І свідчення того, що громада не мовчить, а має свій голос, – підкреслила Лариса Якубенко.
Вона також наголосила на потребі системної медійної компоненти у програмах відновлення громад. Допомога редакціям, які працюють у прифронтових районах, не повинна обмежуватися разовою підтримкою, а має стати послідовною політикою.
Ці слова продовжують думку, яку доносить фільм: місцева журналістика важлива не лише тоді, коли повідомляє про обстріли. Вона дає людям можливість залишатися частиною спільного інформаційного простору, знати, що відбувається поруч, і відчувати, що їхні голоси чують.
Серед тих, хто ділився враженнями після показу, були журналісти з різних областей країни. Наголошували, що фільм – про єдність і необхідність боротися за збереження читачів видань та України. Відповідальна секретариня Чернігівської обласної організації Національної спілки журналістів України Ольга Чернякова, що її особливо вразило, як у фільмі небезпека поєднується з оптимізмом, а важка робота – з людяністю та гумором.
–Фільм сповнений оптимізму: газети будуть, журналісти є, читач нас любить, – сказала Ольга Чернякова. – А завдяки єдності перемога буде трохи ближчою.
Їх чекають – і вони їдуть
Після перегляду фільму залишається багато думок. Достатньо побачити людину, яка чекає на газету. Почуте у фільмі прохання привезти щось хороше для читання звучить особливо сильно на тлі розповіді про десятки дронів над селами. Ці два епізоди – про небезпеку й про надію – існують поруч, у одному просторі. І в ньому працюють Наталія та Олексій Пасюги.
Їхня історія нагадує, що журналістика – це не тільки написаний текст, опублікована новина чи надрукований номер. А також ще й присутність поруч із людьми, готовність слухати їх, говорити про тих, хто поруч.
Для Національної спілки журналістів України ця історія – частина ширшої місії: підтримувати колег, документувати їхню роботу, привертати увагу міжнародної спільноти до викликів, із якими вони стикаються, і домагатися, щоб прифронтова журналістика не залишалася наодинці із небезпекою. Поки є медійники, які їдуть до читачів, що чекають газету, громада продовжує жити, попри дронову небезпеку і воєнний час.
***
Інформаційна служба та аудіовізуальна команда НСЖУ створюють документальні фільми про роботу журналістів під час війни.
«На межі. Історія незламності редактора прифронтової газети» – 42-хвилинна стрічка про редактора золочівської газети «Зоря» Василя Мирошника, який щотижня долає близько 400 кілометрів прифронтовими дорогами Харківщини, щоб доставити газету читачам. Фільм зняли Наталія Шумак і Євген Черевко. Прем’єра відбулася в Києві у червні 2024 року. Згодом стрічку показували у Лондоні, Варшаві та Стокгольмі.
«Сторінки надії» – фільм Євгена Черевка про редакторку газети «Трудова слава» Світлану Карпенко, яка продовжує випускати й доставляти видання жителям прифронтового Оріхова. Перший публічний показ відбувся у червні 2025 року на Генеральних зборах Європейської федерації журналістів у Будапешті. Стрічку також демонстрували в Косові, Німеччині та Японії, де вона допомогла залучити підтримку для прифронтової преси.
Також у доробку НСЖУ – 40-хвилинний документальний фільм про українських медійників, які пережили російський полон, загинули в ув’язненні або досі залишаються за ґратами під назвою «Звільнити слово» / Free the Voices. Для його створення команда НСЖУ записала близько 15 годин інтерв’ю. Прем’єра відбулася в Києві у жовтні 2025 року, згодом стрічку презентували у Брюсселі та Норвегії.
Інформаційнап служба НСЖУ
Фото Лариси Портянко
Дискусія з цього приводу: