Журналістка, а нині військова Лариса Коваль народилася серед Карпатських гір, два десятиліття працювала біля моря – кореспонденткою та редакторкою одеських видань. За роки журналістської роботи записала понад тисячу інтерв’ю. У вересні 2024 року уклала контракт із ЗСУ. Після проходження базової загальновійськової підготовки служить в 21 окремій механізованій бригаді. Протягом двох років мала різні посади – стрільця-зенітника роти вогневої підтримки, водія, рекрутера, зараз є офіцером соціального супроводу. А ще навчилася керувати шведською бойовою машиною піхоти CV90. І водночас не залишила журналістику: продовжує працювати з історіями людей, зокрема стала авторкою медіапроєкту «Портрет побратима». З 2007 року Лариса Коваль є членкинею Національної спілки журналістів України.
У сорок один рік Лариса Коваль змінила звичне життя, відкривши в собі нові можливості, про які раніше, можливо, й не здогадувалася. Як змінилася при цьому вона сама, ставши військовою? Що допомагає їй залишатися собою? Про це, а також про журналістику, військовий досвід і людей, які поруч, – у розмові Лариси Коваль із НСЖУ в День Захисників і Захисниць України.
–Пані Ларисо, дякую вам, усім військовим, дякую ЗСУ. Коли б раніше хтось сказав, що ви підпишете контракт, візьмете до рук зброю і сядете за кермо бронетехніки, як би відповіли?
–Звісно, не повірила б, що таке може статися, бо була абсолютно цивільною людиною, бачила зброю хіба що на фото. Але рішення піти до війська з’явилося не за один день. Після початку повномасштабного вторгнення багато моїх друзів і колег вдягнули піксель. У 2023 році і мій чоловік був мобілізований, він служить у Військово-Морских Силах ЗС. Тож багато думала про те, чим я можу бути корисна на військовій службі, розглядала варіанти. І врешті-решт зробила це.
– Якою була ваша головна мотивація? І як ваше рішення сприйняли рідні?
– Моя головна мотивація – мій син Максим. Йому 16, він студент юридичного коледжу. Як будь-яка мати, я хочу захистити свого сина від війни, я не хочу, щоб йому довелося брати до рук зброю. Щоб не воювали наші діти – ми зараз маємо зробити все можливе, щоб закінчити цю війну.
Пам’ятаю момент, коли вперше сказала синові, що збираюся стати військовослужбовицею. Весною 2024 року, на той момент йому було 14, я запитала: «Сину, я б хотіла служити в армії, що ти думаєш про це?» Він помовчав трохи, а потім сказав: «Я розумію, чому ти цього хочеш». Чесно, у мене на очах виступили сльози, не очікувала такої дорослої відповіді. Тоді усвідомила, що мій син розуміє більше за деяких дорослих. Після тієї розмови я почала не лише думати про військову службу, але й діяти у цьому напрямку.
Як сприйняли рідні? Мабуть, спочатку не сприймали всерйоз. Та й сама в якийсь момент не дуже вірила, що в мене все вийде. Жінка 40+ без бойового досвіду, без медичної освіти, з неповнолітньою дитиною – такий собі кандидат на військову службу. Мені в ТЦК казали прямо: «Навіщо вам це, йдіть додому і живіть своїм життям, ви не розумієте, куди йдете». Мабуть, вони в чомусь мали рацію, я дійсно не дуже уявляла, що на мене чекає, але все одно не здавалася. І врешті-решт 12 вересня 2024 року підписала свій перший контракт зі Збройними Силами України.
– Що було найскладнішим на шляху від журналістки до військової: фізично, психологічно чи важко було прийняти нову себе? І в який момент ви зрозуміли: «Так, я можу це»?
– Оформлення документів, проходження ВЛК тривало кілька тижнів, тому я налаштувалася, що це довгий процес, поспішати нікуди. А потім одного дня, після проходження психологічних тестів, в ТЦК повідомили, що завтра відбуваємо до навчального центру. І ось у цей момент, коли я сказала рідним, що завтра їду, вони зрозуміли, що я не жартувала про військову службу.
Базову підготовку проходила в одному з навчальних центрів на заході України. Два місяці ми жили в наметах у лісі, і це справді був досвід, якого я б не отримала ніде в цивільному житті.
Чи було складно? Так. У цивільному житті я мешкала у великому місті, в Одесі, водила авто, працювала в редакції. Фізична активність була помірною. А тут доводилося щодня прокидатися затемна, багато ходити пішки та виконувати фізичні вправи в повному спорядженні (бронежилет, рюкзак, автомат, шолом). Іноді було важко, не все виходило одразу, точніше, майже нічого добре не виходило одразу, але поступово адаптувалася.
Уже там, у навчальному центрі, я побачила, навіть відчула, як формується те, що у війську називають бойовим братерством. Коли взвод, три десятки людей від 18 до 50 років, з різними інтересами та характерами за два місяці став майже родиною. Ми підтримували одне одного, допомагали, ділилися радощами і проблемами. А коли після завершення курсу настав час розходитися по військових частинах – обіймалися і прощалися зі сльозами. Дуже хочеться вірити, що після перемоги ми знову зустрінемося і згадаємо ті часи, коли ми були новачками, які ще не знали, що попри всю складність підготовки це були прекрасні часи.
– Як у вашій історії з’явилася шведська бойова машина піхоти CV90, бронемашина? Чи було побоювання перед першим виїздом?
– З бронемашиною CV90 я вперше зустрілася вже у 21 бригаді. У навчальному центрі мені доводилося бачити лише стару радянську техніку – на заняттях ми відпрацьовували посадку-висадку десанту в БМП, а вже ближче до завершення у нас була обкатка танком – це психологічна вправа на подолання страху перед бойовою технікою, коли ховаєшся в окопі, а над головою проїздить танк.
CV90 зовсім не схожа на радянську техніку ні за зовнішнім виглядом, ні за рівнем комфорту для екіпажу і для десанту. Механік-водій розказав, що вона оснащена автоматичною коробкою передач. Тож було дуже цікаво спробувати. Оскільки на той момент я вже мала понад десять років водійського досвіду на авто, керувати нею було не складно.
– А чи пам’ятаєте, що відчули, коли зрозуміли: тепер ви не просто стоїте поруч із бойовою машиною – ви вмієте нею керувати?
– Відчуття, звісно, пам’ятаю, це було щось неймовірне – розуміти, що ти прямо зараз керуєш машиною, яка важить десятки тонн, але при цьому має високу маневреність, легко розвертається і розганяється до 60-70 км/год.
– Що ви сьогодні ще знаєте про себе такого, чого ніколи не дізналися, якби залишилися в редакції медіа?
– Знаю, що я сильніша, ніж могла подумати, що вмію долати перешкоди і йти до мети. Звісно, буває складно і страшно. Але не шкодую про своє рішення. Сподіваюся, мої близькі теж не шкодують, що підтримали мене на цьому шляху.
– Журналістика допомагала вам пізнавати людей. А що про них відкрила війна?
– Війна відкриває людей з іншого боку. Тут інша система цінностей, тут люди змінюються, отримують досвід, якого вистачить не те що на все життя, а, мабуть, на кілька життів. Пам’ятаю, як у грудні 2022 року зустрілася з другом, який пішов добровольцем у перші дні повномасштабного вторгнення і досі служить на Донеччині. Перше враження було, ніби переді мною той самий хлопець, якого я знаю зі студентських часів, але наче він подорослішав на тисячу років.
А зараз, коли я приїжджаю у відпустку, мої цивільні друзі кажуть мені те саме: «Ти змінилася, якась дуже доросла стала».
Ця війна звела мене з людьми, з якими в цивільному житті я б просто не мала шансу познайомитись. Дуже шкода, що деякі з них вже серед небесного воїнства. Та вони назавжди в пам’яті і в серці.
– НСЖУ на своїх ресурсах розповідала про медіапроєкт «Портрет побратима». Ви, як авторка проєкту, разом з колишніми медійниками Юрієм Вербовським та Олександром Бондарем працюєте над цифровим меморіалом. Давайте нагадаємо про цей важливий проєкт.
– Так, вже понад пів року ми працюємо над проєктом «Портрет побратима». Це фільми, відеоісторії про полеглих воїнів, створені зі спогадів рідних, друзів, побратимів, однокласників, вчителів – всіх, хто знав цих людей при житті і кому є що розповісти.
Спілкуючись з рідними наших загиблих бійців, ми побачили, як важливо для родини, щоб пам’ять про героїв не стерлася, щоб про них знали і пам’ятали. Тоді і виникла ідея нашого медіапроєкту «Портрет побратима».
– Працюючи в проєкті, ви залишаєтеся журналісткою за способом мислення: помічати деталі, слухати людей, зберігати історію? Вам доводиться бути своєрідним місточком між цивільними і військовими. Як будуються такі відносини?
– Більшість людей, з якими я спілкуюся у межах нашого проєкту, це цивільні люди. Це діти (найскладніше для мене особисто – спілкування з малюками дошкільного віку, тоді дуже важко залишатися спокійною і стримувати сльози), батьки (іноді це люди дуже поважного віку, зі слабким здоров’ям і це теж треба враховувати), дружини (правильніше, мабуть, вдови, але жінки, які втратили близьку людину, часто не хочуть чути це слово на свою адресу, тому я його не вживаю).
Досвід з цивільної журналістики звісно допомагає у спілкуванні з людьми, але є нюанси. Зараз я не журналістка, я військовослужбовець, людина у формі, яка приїхала звідти, де служив їхній батько, син, чоловік. Дуже часто рідні воїна запитують, чи знала я його особисто. Просять розповісти щось про нього. Якщо знала людину, звісно, розповідаю, як познайомилися, яким його запам’ятала. Але, на жаль, не зі всіма була знайома особисто, тоді більше вони мені розповідають.
– Журналісти звикли перевіряти факти, ставити запитання, докопуватися до істини. У війську є наказ і потрібно його виконувати. Чи виникав внутрішній конфлікт між цими двома професійними «я»?
– Звісно буває, іноді хочеться обговорити, проаналізувати, подумати, як краще, розглянути варіанти, але треба просто зробити, виконати. Часом це нелегко, але я вчуся.
– Що для вас означає жіночність у війську?
– Іноді роль жінок у війську зводять до штампів на кшталт «убивча краса» чи «ніжність у пікселі». Це трохи дратує. Таке враження, що суспільство бачить лише зовнішній вигляд, а те, що всередині залишається поза увагою.
Зараз у ЗСУ десятки тисяч жінок і кожна з них прийшла сюди з власної волі, бо мобілізація жінок в Україні – виключно добровільна. І у кожної з них – своя історія, свої мотиви і причини. Для мене жінка у війську – це перш за все про вибір. Нелегкий, але усвідомлений.
– У багатьох людей є щось своє, що їх тримає, коли навколо багато напруги. Що таким є для вас? Що любите робити у вільний час, як відновлюєтеся, які маєте маленькі радощі?
– Людина звикає до всього. І, на жаль, ми звикли до війни. Нас більше не лякають вибухи, звуки сирен, сповіщення «Увага! КАБи на місто!» І найстрашніше те, що в таких умовах живуть наші діти, що вони знають про війну не з книжок і фільмів, вони бачать її щодня на власні очі.
Колись, у цивільному житті, хоча минуло лише два роки, а таке відчуття, ніби це справді було в іншому житті, я любила прогулянки біля моря, книжки, фільми. В армії немає вихідних, тож вільний час випадає нечасто. Перед сном іноді є трохи часу, щоб подивитися кіно чи почитати, а от моря я не бачила вже понад рік. І з сином бачуся раз на пів року.
–Якби вам довелося написати короткий журналістський портрет самої себе, без посади, звання і переліку того, що ви робите. Якою була би ця Лариса Коваль?
– Просто жінка. Мати, яка дуже скучила за сином. Українка, яка робить усе, що вміє для того, щоб ця війна закінчилася.
***
Національна спілка журналістів України системно співпрацює з пресслужбами бойових бригад — надає технічну допомогу, організовує збори, спільні професійні заходи та допомагає налагоджувати взаємодію між військовими і цивільними журналістами.
Найтісніша співпраця склалася з 24-ю окремою механізованою бригадою імені Короля Данила, яку на сайті НСЖУ називають «підшефною». Спілка допомагала її пресслужбі автомобілями, ремонтом техніки та камерами GoPro. Керівник пресслужби бригади Іван Петричак у 2026 році вступив до НСЖУ. Детальніше про співпрацю з 24-ю ОМБр та про вступ Івана Петричака до НСЖУ.
Окремий напрям — партнерство з 5-ою окремою штурмовою Київською бригадою. НСЖУ надавала технічну підтримку її пресофіцерам, а у 2026 році підписала з бригадою меморандум про співпрацю. Про технічну допомогу пресслужбі та про партнерство з 5-ю штурмовою.
НСЖУ також підтримувала пресслужбу 44-ої ОМБр, зокрема організовувала збір на автомобіль. Матеріал НСЖУ.
Тривала професійна взаємодія є і з пресслужбою 65-ої ОМБр «Великий Луг», зокрема з пресофіцерами Сергієм Скібчиком та Андрієм Андрієнком. Матеріал про роботу пресслужби 65-ї бригади.
Крім того, через ініціативу «Пресофіцери важливі», конференції та зустрічі НСЖУ співпрацює з представниками пресслужб багатьох інших військових частин. Про взаємодію журналістів із пресофіцерами.
Більш детально про медіапроєкт «Портрет побратима» тут: https://nsju.org/novini/nasha-meta-rozpovisty-yak-vony-zhyly-zhurnalisty-stvoryuyut-czyfrovu-pamyat-pro-poleglyh-pobratymiv/
Спілкувалася Людмила Мазнова
Світлини надав Юрій Вербовський
Дискусія з цього приводу: