Хто в команді здатен довести розслідування до кінця? Кому потрібна підтримка? Чому роль «миротворця» так часто непомітно перекладають на жінок? А кого з цих героїв ви впізнаєте в собі? Пропонуємо переклад статті журналіста-розслідувача Сердара Вардара, яку оприлюднила Глобальна мережа журналістів-розслідувачів (GIJN). Для українських медійників це корисна нагода подивитися на свої редакції збоку.
Журналісти-розслідувачі – люди трохи особливі. У багатьох із нас дивним чином поєднуються комплекс героя і синдром самозванця. Однієї миті нам здається, що ось-ось змінимо світ, а наступної – ми вже болісно переживаємо через те, що нібито не здатні написати пристойний матеріал.
– Тільки не черговий клятий витік! – вигукнув мій колега, коли я піддражнив його новим проєктом, схожим на розслідування, над яким ми працювали роком раніше.
– Навіщо ми взагалі таке з собою робимо? – запитав інший, утім, уже встигнувши перед цим визначити дедлайни для початку роботи.
Одна маленька команда – і безліч різних типів особистості.
Попри спільні професійні інстинкти, журналісти-розслідувачі мають різні сильні й слабкі сторони. Одні воліють, щоб їх залишили наодинці, інші найкраще працюють у команді. Хтось чудово почувається, аналізуючи дані, а хтось – вибудовуючи важливі особисті зв’язки.
Але є й труднощі, притаманні професії, представники якої славляться вмінням ставити незручні запитання. Як керувати редакцією, де працюють люди, чиє завдання – ставити під сумнів владу? Як переконати їх дотримуватися робочого процесу, якщо вони люблять оскаржувати загальноприйняті норми?
Поговоривши з репортерами й редакторами, я виокремив шість редакційних архетипів. Звісно, я не психолог, це не професійні висновки, і ці типи аж ніяк не є взаємовиключними. Але, можливо, розмірковуючи про наші відмінності, сильні й слабкі сторони, редактори зможуть краще зрозуміти, що різні репортери привносять у розслідування, що може збити їх зі шляху і якої підтримки вони потребують.
То кого з них ви впізнаєте у власній редакції – або в собі? І чи не пропустили ми когось?
– Я думав, що кожен журналіст має бути трохи хамелеоном, – каже Джон-Аллан Наму, співзасновник Africa Uncensored. – Ви працюєте над дуже різними завданнями, і куди б вас не завела історія, туди вам, по суті, й доводиться йти.
Марина Вокер Гевара, виконавча редакторка Pulitzer Center, яка раніше була заступницею директора Міжнародного консорціуму журналістів-розслідувачів (ICIJ), бачила журналістів, здатних легко переходити між докорінно різними світами.
– Сьогодні ви можете побачити, як вони виступають перед групою впливових редакторів, а завтра – як п’ють чай у тропічному лісі й роблять так, щоб люди поруч почувалися невимушено, – каже вона.
Важлива риса тут – не акторська майстерність. Це скромність. Справжній хамелеон не входить у кожне нове середовище з переконанням, що здатен його контролювати. Він пристосовується тому, що цього потребують історія та люди, а не тому, що хоче продемонструвати власну безстрашність.
Робота під прикриттям – найекстремальніший прояв цієї схильності. Вона може викрити порушення, які інакше залишилися б прихованими, але водночас передбачає обман, викликає питання щодо приватності, створює загрози безпеці та ризик провокації. І не кожен «хамелеон» здатен із цим упоратися.
– Це класична людина з надзвичайною здатністю концентруватися, – каже Тіна Лі, головна редакторка Unbias The News – феміністичної транскордонної редакції.
– Такі люди дуже цінні для будь-якої команди. Хтось повинен мати природний потяг до роботи з документами, надсилання запитів на доступ до інформації. Пошук документального сліду теж викликає своєрідну залежність: наче тягнеш за ниточку й отримуєш дедалі більше й більше. Але в якийсь момент потрібен хтось інший, хто витягне такого журналіста з хащів і скаже: «У нас уже достатньо інформації, ходімо поговоримо з людьми».
Елі Московіц, який координує екологічні розслідування в Organized Crime and Corruption Reporting Project (OCCRP), каже:
– Мені подобається працювати з людьми, одержимими пошуком документального сліду, – за умови, що вони всім діляться.
Але існує ризик, що деякі мисливці за документами триматимуть свої знахідки при собі.
– Коли перед початком спільного проєкту хтось каже, що він «вовк-одинак», мені стає трохи не по собі, – додає Московіц.
Це журналіст, який нерідко роками працює винятково над однією темою. Він дуже чітко бачить суспільну значущість історії, над якою працює.
– Їхня сила – в мотивації, – каже Лі. – Дуже вмотивована людина матиме сили переглядати документ за документом, копатися в архівах, стукати у двері й знаходити нові джерела.
Крейг Шоу, редактор і директор The Black Sea, каже, що журналісти такого типу часто надзвичайно пристрасні:
– Усе драматично, усе потрібно зробити просто зараз, а якщо цього не станеться – кінець світу.
Таке відчуття нагальності не дає розслідуванню згаснути. Але через нього суперечливі факти можуть почати сприйматися як перешкода.
Загалом існує уявлення, що людей такого редакційного типу частіше за інших можуть зараховувати до журналістів-активістів. І в цьому теж є свої плюси й мінуси.
– Таке враження відсіє певні категорії людей, які могли б із вами говорити, але водночас ця переконаність буде помітною і у ваших текстах, – каже Лі.
Це журналіст, який якимось дивом знає всіх: суддів, активістів, прокурорів, відставних поліцейських, наркодилерів…
– Спільне між ними принаймні те, що вони створюють враження людей, які нікого не засуджують, – каже Лі. – Зберегти довіру після того, як ви пишете матеріали про людей, – складне завдання.
Наму вважає цю здатність фундаментально важливою.
– Ми повинні вміти знаходити спільну мову з людьми, адже журналістика – це передусім люди, – наголошує він. – Інакше як ви взагалі зможете знаходити потрібні джерела?
Московіц із OCCRP згадує один випадок із колегою – «людиною-магнітом», який сидів із ноутбуком у прокурених барах і звідти приймав дзвінки.
– Дивишся й думаєш: «Ця людина зовсім не сприймає справу серйозно», – розповідає він. – А потім не встигнеш озирнутися, як вона вже знайшла ключового фігуранта нашого розслідування і домоглася величезного прориву.
Люди-магніти, може, й уміють заприятелювати з ким завгодно, але…
– Якщо ви хочете дружити з усіма, у журналістиці це завжди слабкість, – каже Лі. – Якщо у вас є три джерела всередині певної групи і ви постійно з ними розмовляєте, тоді як джерела з іншого боку не хочуть із вами спілкуватися, це може спричинити упередженість.
Журналіст, одержимий даними, знаходить історії в масивах даних, програмному коді, супутникових знімках та інших цифрових слідах.
– Одна з їхніх сильних сторін полягає в тому, що вони зазвичай у кожній редакції виконують роль тверезого погляду» або «перевіряють усе на здоровий глузд, – каже Наму.
Коли інші репортери поспішають провести якусь аналогію, фанат даних може сказати:
– Ні, насправді сталося ось що.
– Вони також допомагають нам побачити те, що лежить за межами очевидного й видимого, – додає він. – У них є нюх на новини, просто він працює дещо інакше.
Утім, технічні знання можуть створити проблему нерівності впливу всередині команди. Якщо лише одна людина розуміє проведений аналіз, решта команди не може належним чином перевірити, що саме було враховано, що відкинуто і які припущення зроблено.
– Найкращий фанат даних – це той, хто також здатен зрозуміти, як усе це стосується конкретних людей і як впливає на реальне життя, – каже Лі з Unbias The News.
Вокер Гевара також стикалася з фахівцями з даних, які надто прив’язувалися до власних формул та інструментів.
– Вони кажуть: «Чому ніхто не користується моїм неймовірним інструментом під назвою “Афродіта”?» Ну, тому що ви створили «Афродіту» під власні потреби. Перш ніж будувати свою «Афродіту», треба зрозуміти, хто ваша аудиторія.
Можливо, це найменш героїчний із типів, але водночас без нього багато транскордонних розслідувань просто не вижили б. Такі люди часто беруть на себе координацію спільних проєктів саме завдяки здатності знаходити підхід до всіх інших типів особистості.
– Вони надзвичайно добре вибудовують особисті стосунки. Я знаю кількох таких дипломатів – вони чудово тримаються під тиском і чудово працюють з іншими людьми, – каже Зейнеп Шентек із The Black Sea.
– Це надзвичайно важлива людина в розслідувальній журналістиці, особливо у спільних проєктах, – додає Наму. – Бувають моменти, коли журналісти загрузають у деталях або ви перебуваєте посеред роботи над матеріалом і не уявляєте, чим усе закінчиться. І тут є людина, яка постійно підштовхує вас уперед, викладає перед вами факти й допомагає краще співпрацювати.
Наму частково впізнає в цьому типі самого себе й розуміє його ціну.
– Одна річ, яку ви втрачаєте з людиною, котра постійно намагається досягти консенсусу, – це швидкість, – каже він.
Але координація перетворюється на питання влади, коли її від людини очікують автоматично, а не офіційно доручають. Лі каже, що жінок часто підштовхують до цієї ролі через припущення, ніби вони від природи більш поступливі.
– Існує уявлення, що жінки миліші. Ну, це вже повна маячня, правда? – каже вона. – Але це своєрідна емоційна праця: не лише зібрати всіх на телефонну розмову, а й залагодити конфлікт.
– Мене трохи бісить, що цю роль досі переважно виконують жінки, – погоджується Вокер Гевара.
Інша небезпека з’являється, коли команда починає давати збій. Така людина перебере на себе незавершені завдання, владнає всі суперечки й дотягне проєкт до фінішу. Матеріал буде опубліковано, але команда нічого не навчиться, бо всю важку роботу за інших виконала одна людина.
Водночас цього персонажа не слід плутати з людиною, яка прагне всім догодити.
– Справжній дипломат – це той, хто хоче об’єднати всіх, але при цьому дуже чітко розуміє, де проходять червоні лінії, – каже Вокер Гевара.
Їхня робота часто залишається невидимою. Знизити градус напруги, розв’язати конфлікти й зберегти стосунки – усе це потребує часу, якого потім може забракнути дипломатові для власної журналістської роботи.
Кого називають «важким»?
Одна й та сама поведінка може сприйматися по-різному – залежно від того, хто саме її демонструє. Одного репортера називають незалежним, іншого – нездатним працювати в команді. Один – принциповий, інший – агресивний. Один – природжений лідер, інший – схильний усе контролювати.
Стать, національність та економічний статус нерідко визначають, який саме ярлик закріпиться за людиною.
– Я бачив чимало жінок, яким доводилося нелегко, коли вони наполягали на своїй позиції як журналістки, спираючись на виконану ними репортерську роботу, – каже Наму. – Їх сприймають як зарозумілих або відсторонених, хоча насправді вони просто відстоюють результати своєї роботи й саму професію.
Редактори або керівники команд повинні замислюватися не лише над тим, до якого стилю роботи тяжіє журналіст, а й над тим, як владні відносини всередині редакції впливають на сприйняття цього стилю – за що людину винагороджують, а за що карають.
– Нам точно слід додати ще й «Гуру конференцій», – каже Вілл Фіцгіббон із The Examination. – Цей журналіст уже багато років не робив жодного нового цікавого розслідування. Але досі розповідає про те, яке зробив десять років тому.
Тип, який не потрібен жодній команді: «Талановитий покидьок»
Вокер Гевара використовує термін, авторство якого вона приписує своїй наставниці Дон Гарсії, директорці програми журналістських стипендій імені Джона С. Найта у Стенфордському університеті: «Талановитий покидьок».
– Ця людина успішна, впевнена в собі й іноді навіть чарівна. Вона може мати рідкісну навичку або вражаючий журналістський послужний список. Але працює на себе, а не на команду. Приховує інформацію, принижує колег і оскаржує рішення, нічого не роблячи для розв’язання проблем, – каже Гевара.
Перед редактором постає складне питання: чи виправдовує геніальність цієї людини шкоду, якої вона завдає?
Відповідь Вокер Гевари однозначна: ні.
– У світі й у журналістській індустрії достатньо блискучих, доброзичливих людей, які вміють співпрацювати, – каже вона. – А «талановиті покидьки» нехай працюють одне з одним. Успіхів їм.
Насправді більшість журналістів-розслідувачів, імовірно, це доволі хаотичні гібриди: трохи гончака, трохи хрестоносця, трохи виснаженого фаната даних, який тримається на каві й підозріливості. І, сподіваємося, не гуру конференцій.
І більшість успішних команд, найімовірніше, складаються з людей різних типів, кожен із яких привносить свої сильні сторони.
Як пояснює Вокер Гевара, склад команди – це редакційне рішення.
– Управління починається вже на етапі добору людей, – каже вона. – І саме це визначить, наскільки кошмарним або, навпаки, чудовим виявиться весь подальший досвід.
– Ваш обов’язок – уміти оцінювати характер людей і розуміти, які саме якості потрібні, щоб ця команда добре функціонувала і щоб кожен міг якнайкраще виконувати свою роботу, – пояснює вона.
Або, як каже Лі:
– У найкращому розслідуванні є потроху від кожного з них.
Сердар Вардар
Про автора
Сердар Вардар – незалежний журналіст-розслідувач із Берліна, який переважно працює для Deutsche Welle. У своїх матеріалах він іде за грошима, досліджуючи владу та політичні стимули, що стоять за шкодою довкіллю.
Він розслідував грінвошинг, ризики, пов’язані з азбестом, токсичний видобуток корисних копалин, мережі політичного впливу та фінансування глибоководного видобутку.
Вардар брав участь у великих міжнародних розслідуваннях, зокрема Pandora Papers, Shadow Diplomats і Deforestation Inc. Його матеріали виходили в Al Jazeera, ICIJ та OCCRP.
Сам себе він вважає на 20% людиною-магнітом, на 30% хамелеоном і на 50% гончаком.
Фото: GIJN/ Ілюсттації: Shutterstock
Дискусія з цього приводу: