Війна може тривати роками, але для тих, хто спостерігає за нею здалеку, кожен новий обстріл ризикує стати лише черговою новиною у стрічці. Саме тому журналісти мають знову і знову повертати Україну у фокус уваги світу – розповідати не лише про обстріли й руйнування, а й про людей, які продовжують жити, працювати, любити й боротися. Таку мету має проєкт Frontline Press, у якому Національна спілка журналістів України спільно зі шведською асоціацією медіабізнесу Tidningsutgivarna підтримує локальні редакції з прифронтових областей.
У межах проєкту 25 редакцій із Донецької, Луганської, Харківської, Сумської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської та Чернігівської областей продовжують працювати попри обстріли, руйнування редакцій, фінансові й кадрові труднощі та проблеми з доставкою газет. Медійники розповідають на шпальтах видань неймовірні історії, які демонструють боротьбу українців за волю, країну, за свої родини, за прагнення бути щасливими на рідній землі,
«Ми з моїм колегою Вадимом Петрасюком як ментори допомагаємо зробити ці історії цікавішими, сильнішими, досконалішими. Однак команда Національної спілки журналістів України вирішила не обмежуватися публікаціями в місцевих газетах. А трансформувати проєкт у свого роду бюро прифронтової преси – Frontline Press», –розповідає ментор проєкту, секретар НСЖУ Олександр Харченко.
Історії журналістів із прифронтових регіонів Спілка представляє на англомовній версії сайту НСЖУ https://nuju.org.ua. та пропонує європейським медіа для републікації.
Перша така історія – розповідь журналістки газети «Голос Гуляйпілля» Тамари Борт про Миколу Кобинця та його дружину Єлизавету. Про військового, який обрав собі позивний «Данте», і жінку, яку він називає своєю Беатріче. Вони зустрілися на Великдень 2022 року.
Від батька до сина: боротися, виживати, рятувати
До початку повномасштабного вторгнення Микола перебував у Чехії, але після 24 лютого повернувся в Україну. Уже наступного дня приєднався до свого батька Романа Кобинця, який на той час воював на Запорізькому напрямку.
«Батько вчив мене всьому. Робив з мене універсального солдата – щоб умів виживати, боротися, рятувати», – розповідає Микола.
Під час одного з бойових виходів батько й син разом знищили ворожий танк, закинувши гранати в його люк.
У жовтні 2022 року Микола отримав тяжке поранення ноги – наскрізне, з переломом кісток. Два місяці провів удома, але потім повернувся на фронт, не завершивши реабілітацію. Він не хотів залишати своїх побратимів. Після повернення Микола служив штурмовиком, стрільцем, снайпером, розвідником. Разом із батьком неодноразово виконував бойові завдання.
«Він часто з батьком ходив на бойові виходи. Траплялось: три-чотири людини на десять-тринадцять росіян – відбити наші позиції, забрати тіла своїх побратимів, взяти в полон ворогів. І повертались», – пригадує заступник начальника штабу 102-ї бригади капітан Мирон Дмитрик.
Але в жовтні 2024 року Роман Кобинець, позивний «Коба», загинув у лісовій посадці поблизу одного із сіл на Запоріжжі. Група мала забрати п’ятьох військових, які підірвалися під час штурму ворожих позицій. Натомість сама потрапила в засідку. Вісім українських воїнів загинули.
«Коба був одним із кращих, кого я зустрів на цій клятій війні…», – написав капітан Мирон Дмитрик.
Для Миколи це була не лише болюча втрата побратима. Він втратив батька – людину, яка навчила його воювати й виживати.
Данте і Беатріче
Історія Миколи та Єлизавети почалася у день світлого Великодня 2022 року, він якраз тоді вирушав на фронт. Молода й красива жінка одразу запала в душу. Єлизавета була волонтеркою, й спочатку вони просто листувалися. Вона підтримувала Миколу, надсилала на фронт теплий одяг, їжу, маскувальні сітки. Микола жартував, що вона відправляє продукти «тоннами», наче на цілу роту. А вона тривожилася: «А якщо завтра тебе не стане?»
У жовтні 2022 року після поранення Микола приїхав до Єлизавети на Волинь. Єлизавета згадує, що після тяжкого поранення Микола повернувся до неї на милицях. Молодий чоловік, який ще зовсім недавно біг під обстрілами, не міг сам перейти з однієї кімнати в другу. Але саме тоді зробив пропозицію, бо розумів: без Єлизавети не може. Вони одружилися між поїздками на війну. Без ілюзій та обіцянок «довго і щасливо». Лише з правдою: завтра він може не повернутися…
Микола любить читати Шекспіра, Байрона та Данте Аліг’єрі. Свій позивний «Данте» він обрав невипадково – за аналогією з героєм «Божественної комедії», який пройшов крізь пекло. І кохану Єлизавету Микола називає своєю Беатріче.
Про це вони багато говорили. Микола згадував Данте й казав, що той спустився в пекло заради любові. «Це звучало красиво. Але пекло було реальним, і воно не закінчувалося на сторінках книжок», – написала Єлизавета.
Найстрашніше – чекати
Під час розмов із журналісткою Тамарою Борт Єлизаветі було важко говорити про чоловіка. Згодом вона написала про їхню історію сама.
«Боляче відкриватись на людях. Коли ж залишаєшся насамоті, говорити легше. Тож написала про нас», –пояснила вона.
У цій сповіді – не лише історія одного подружжя. Це розповідь про життя людей, для яких війна стала щоденною реальністю. Єлизавета пише, що її чоловік воює, а його батько загинув. Для неї ці два факти нерозривні.
«Коли в Європі лягають спати під звук дощу, мій чоловік засинає під артилерію. Коли там планують відпустки, тут планують, кого сьогодні можуть не винести з поля», – говорить жінка.
Вона добре пам’ятає той Великдень, коли вони познайомилися. Свято життя й воскресіння припало на час війни, яка вже нищила країну.
Микола йшов на фронт. Вони переписувалися кілька годин, але не говорили про майбутнє. Обоє розуміли, що його може не бути.
Особливо болісно Єлизавета згадує службу Миколи разом із батьком.
«Батько вчив сина не бути героєм, він вчив його виживати», – написала вона.
У 2024 році Миколу знову було поранено. За словами Єлизавети, в його тілі залишилося понад сто уламків. Частину вона витягувала вдома пінцетом.
Єлизавета була поруч, й коли Микола дізнався про смерть батька.
«Це не було ридання. Це було щось страшніше. Людина ніби зменшилася всередину себе. Ніби в нього забрали опору, на якій тримався світ», – згадує вона.
Для Миколи війна стала не лише боротьбою за свою країну. Вона забрала батька, двічі принесла йому тяжкі поранення і постійно залишає його родину в очікуванні.
«Найстрашніше у війні – не вибухи, а найстрашніше – чекати. Коли телефон мовчить годинами. Коли кожне повідомлення може бути останнім. Коли одне слово «живий» стає важливішим за всі молитви світу», – говорить вона.
«Данте» досі воює. «Беатріче» не знає, чи доживуть вони до миру. Але їй відомо одне: війна, яка здається далекою, перестає бути такою тієї миті, коли приходить до твого дому.
Ось такі історії – про людей, їхні втрати, любов, страх і здатність триматися – журналісти прифронтових медіа прагнуть розповідати світові завдяки проєкту Frontline Press.
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: