В опублікованому «Медіазоною» матеріалі йдеться про те, що цього тижня так званий Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону ухвалив вирок Геннадію та Ользі Капраловим. Це подружжя з окупованого Мелітополя звинуватили у підготовці теракту із застосуванням хімічної зброї. В останній день процесу суд із ініціативи захисту допитав ще одного свідка, якого в матеріалі названо «несподіваним», — мелітопольську журналістку Ірину Левченко, нещодавно засуджену у справі про «шпигунство» на 15 років.
Вона повністю підтвердила свідчення Капралових про тортури в мелітопольській секретній в’язниці і більше того, розповіла, що у 2023 році зустрічала там іншу українську журналістку — Вікторію Рощину, яка пізніше загинула в російському полоні. «Медіазона» з незначними скороченнями опублікувала зміст свідчень Ірини Левченко в суді.
«Медіазона» пише, що «Напередодні вироку Капраловим сторона захисту заявила клопотання про допит останнього свідка — 64-річної мелітопольської журналістки Ірини Левченко, яку 3 вересня створений окупаційною владою Запорізький обласний суд засудив до 15 років ув’язнення у справі про “шпигунство». Левченко давала свідчення по відеоконференцзв’язку із СІЗО-2 у Маріуполі, який окупанти вважають обласним центром окупованої частини Запорізької області.
Ірина Левченко розповіла що: «6 травня 2023 року Левченко та її чоловіка Олександра викрали на вулиці у Мелітополі. Чоловіка відпустили за рік, а де перебуває журналістка, її близькі не знали до літа 2025-го. Лише у січні 2026-го, коли справа Левченко надійшла до суду, стало відомо, що її звинувачують у шпигунстві. Через постійні етапи між різними СІЗО (у Донецьку, Маріуполі, Сімферополі та Краснодарі) рідні не могли підтримувати з нею скільки-небудь регулярний зв’язок…»
«Медіазона» пише, що «У суді Ірина Левченко розповіла, що у 2023 році російські силовики кілька місяців утримували її у будівлі колишнього психоневрологічного диспансеру у Мелітополі. Як і інших в’язнів, її катували струмом. Там вона зустріла Ольгу та Геннадія Капралових та Вікторію Рощину — українську журналістку, яка пізніше загинула у російському полоні…»
В статті зазначається, що опис секретної в’язниці, яку дала у суді Левченко, у деталях збігається зі свідченнями Геннадія Капралова. Про те, що Рощину деякий час утримували у «гаражах» у Мелітополі, писали зі слів її співкамерниці пабліки «Слідство.Інфо» та «Важливі історії». Відомі інші подробиці — про торовану «під мостом дорогу на Новий Мелітополь», події «у приміщенні колишнього психоневрологічного диспансеру та в гаражах у дворі» повідомляло 2024 року РІА «Мелітополь»
Російський сайт «Медіазона» розповідає, що: «встановлюючи на початку засідання особу свідка, суддя Максим Нікітін окрім звичайних питань (ПІБ, дата народження, місце роботи) поцікавився, чому Ірина Левченко перебуває під вартою.
— Ну, вирішили, що я шпигун, — посміхнувшись, відповіла вона. — 3-го числа мене втішили вироком: 15 років. Хоча я всі домисли розбила начисто, але хто слухав би.
— Це за звинуваченням у якійсь статті? 275-а? – Уточнив суддя.
— 276-а! Я громадянка України, – відповіла Левченко…»
Про історію свого знайомства з Капраловими Ірина Левченко розповіла: «…ми познайомилися з ними в так званій «ямі». Це було місто Мелітополь, вулиця Дзержинського, імовірно будинок 212. На табличку не дивилася, начебто так. Це будівля колишнього психоневрологічного диспансеру, одноповерхова. Туди звозили людей неофіційно. Я туди потрапила після затримання поліцією, після трьох тижнів у будівлі селища Веселе, що поблизу Мелітополя. Потім мене з мішком на голові привезли в цю будівлю, помістили в окрему кімнату…»
«Відповідаючи на запитання адвоката, Левченко сказала, що ні їй, ні іншим в’язням диспансеру не пояснювали, чому їх там утримують. Про те, що секретною в’язницею заправляють співробітники ФСБ, якось проговорився сам охоронець…»
«Медіазона» пише, що «Останнім питання Левченко поставив держобвинувач. Він поцікавився, з якою метою її катували: «Вони щось конкретне вимагали, застосовуючи насильство, чи просто били, щоби бити?»…
«Дивіться, обійшлося без роздягання та принижень. Слава Богу, мене, на відміну від інших жінок, не роздягали та не прилаштовували контакти до інтимних місць. В інших таке було. Тільки руки-ноги. Вони вимагали: кажи правду. Я розповідала всю правду, проте написали так, як думають вони. Ноги примотали до ніжок офісного стільця — ось у мене зараз такий самий стоїть, — а руки були пов’язані ззаду і до них контакти [підведені]. На очах пов’язка, замотана скотчем. Один сидів навпроти мене — поки не замотали, я бачила зворотний бік монітора. Другий сидів десь за моїм плечем. Я як людина освічена, думала, що насправді мене вели і сказали: ми приїхали, привезли поліграф, вас перевірять на поліграфі. І я наївно зайшла відповідати всю правду на поліграфі. Замість поліграфа були сильні удари струмом, я кілька разів – не менше п’яти, далі я не рахувала, зупинимося на п’яти – я просто злітала з цим примотаним до мене стільцем. Після того, як тебе так мучать, вже підпишеш що завгодно».
«Дякую, Ірино Юріївно, що дали свідчення настільки докладні. Більше ми вас не затримуємо», – закінчив допит суддя.
«Можна йти додому?» — миттєво знайшлася [засуджена на 15 років ув’язнена] Левченко. Гумор допомагає виживати в будь якій ситуації…
* * *
Ірина Левченко — відома мелітопольська журналістка, ветеранка професії, членкиня Національної спілки журналістів України. У журналістиці вона була понад 40 років: починала у 1980-х у місцевих заводських виданнях, згодом працювала в мелітопольській газеті «Новий день» та обласному виданні «Індустріальне Запоріжжя», була власною кореспонденткою всеукраїнських видань «Факти і коментарі» та «Телеграф». У 2017 році в творчому конкурсі НСЖУ її було визнано «Журналістом року». Докладніше про її професійний і життєвий шлях НСЖУ розповідала в матеріалі «Дух, сильніший за ґрати: що відомо про незаконно ув’язнену в Росії журналістку Ірину Левченко».
На момент повномасштабного вторгнення Ірина Левченко вже була на пенсії і відійшла від активної журналістської роботи. Вона залишилася разом із чоловіком Олександром в окупованому Мелітополі. 6 травня 2023 року російські військові затримали подружжя просто на вулиці. Тривалий час російська сторона взагалі не визнавала факту утримання журналістки. Від перших днів НСЖУ публічно вимагала звільнення подружжя Левченків, а до цих вимог приєдналися Європейська та Міжнародна федерації журналістів. Перший заклик НСЖУ до звільнення Ірини та Олександра Левченків, 31 травня 2023 року Заява ЄФЖ і МФЖ на підтримку Ірини Левченко.
Олександра Левченка окупанти відпустили через рік і чотири місяці, однак Ірина залишилася в російській системі ув’язнення. Майже два роки родина не мала достовірної інформації про місце її перебування. У 2025 році стало відомо, що журналістку утримували в Донецькому СІЗО, наприкінці року її перевели до Сімферополя. Про три роки російської неволі Ірини НСЖУ писала в матеріалі «Три роки в неволі за чесне ім’я», а про переведення до Криму — в публікації «Полонену журналістку Ірину Левченко з Мелітополя перевели до кримської в’язниці».
У червні 2026 року Ірину Левченко етапували із Сімферополя до Краснодара: за інформацією, яку отримала НСЖУ від її сестри Олени Руденко, ув’язнених перевозили вночі в переповненому транспорті без вентиляції. Далі журналістку готували до етапування до Ростова. Родина при цьому фактично позбавлена можливості отримувати повну інформацію про перебіг закритої справи. НСЖУ продовжує включати Ірину Левченко до переліку українських медійників, незаконно утримуваних Росією, та порушує її справу на міжнародному рівні. Останні деталі етапування викладені в матеріалі «Виклики війни дронів для журналістів обговорили в НСЖУ з Представником ОБСЄ».
4 вересня 2026 року стало відомо, що окупаційний «Запорізький обласний суд» у Мелітополі визнав Ірину Левченко винною за російською статтею про «шпигунство» і засудив її до 15 років позбавлення волі. Російська ФСБ стверджує, що після окупації вона через телеграм передавала українській стороні відомості про розташування російських адміністративних і силових структур, їхніх співробітників, а також маршрути пересування військ, техніки та озброєння. Сама справа тривалий час залишалася закритою навіть для родини. Під час оголошення вироку Ірина трималася спокійно і зустріла його з посмішкою. «15 років ув’язнення: у Мелітополі засудили журналістку Ірину Левченко»
Родина називає цей строк фактично загрозою життю журналістки: 16 вересня Ірині Левченко виповниться 65 років, вона має підірване здоров’я і в російській неволі обмежений доступ до належної медичної допомоги. Сестра журналістки Олена Руденко наголошує, що родина навіть про вирок дізналася від сторонніх людей, а не від адвоката, і не має достовірної інформації, де Ірина відбуватиме покарання та чи буде подано апеляцію.
Голова НСЖУ Сергій Томіленко назвав процес «судилищем» і закликав міжнародні журналістські організації, дипломатів та правозахисників посилити тиск задля звільнення Ірини Левченко, забезпечення їй незалежного адвоката та медичної допомоги. «Що це, як не смертний вирок?»: родина журналістки Ірини Левченко — про судилище Росії, цензуру і невідомість
Попри роки неволі, за словами сестри, Ірина не втратила притаманного їй оптимізму і навіть підтримує інших жінок, із якими перебуває за ґратами. Для НСЖУ її історія стала одним із показових прикладів системного переслідування українських журналістів на окупованих територіях: репресій, які Росія намагається формально прикривати кримінальними звинуваченнями у «тероризмі», «шпигунстві» чи «державній зраді».
Інформаційна служба НСЖУ
