Щодня Херсон живе під обстрілами і гудінням ворожих безпілотників. Та, попри смертельну небезпеку, на вулиці міста виходять ті, хто фіксує реальність. Медіаплатформа «Вгору» працює в інформаційному просторі півдня України вже понад два десятиліття. Видання, засноване ще у 2002 році як незалежна газета, пройшло шлях від паперових тиражів до потужного мультимедійного ресурсу.
Сьогодні медійники продовжують роботу безпосередньо у прифронтовому місті. Серед них ‒ Валентина Пономарьова, журналістка та фотографиня «Вгору». Вона залишається у Херсоні, щодня документуючи життя та незламність рідного міста під ударами ворожої артилерії та дронів. Валентина Пономарьова розповідає про те, як працювати під постійною загрозою, як функціонує редакція з багаторічною історією в умовах постійного ризику та де медійники прифронтової зони знаходять сили бачити світло крізь об’єктив камери.
– Валентино, ви приєдналися до команди «Вгору» вже після початку повномасштабного вторгнення. Розкажіть, чому саме в цей період влаштувалися на роботу і як відбулося ваше становлення всередині редакції?
– До «Вгору» я приєдналася у 2023 році. До повномасштабного вторгнення навчалася за спеціальністю «Журналістика» та стажувалася у Херсонській філії «Суспільного». Магістратуру закінчила за спеціальністю «Українська філологія». Потім у мене народилася дитина, і я була в декретній відпустці.
Коли наше місто було окуповане, я запитала себе: «Що я можу зробити сьогодні?». А коли Херсон деокупували, на той час дитина вже трохи підросла, я зрозуміла, що потрібно робити щось у журналістиці. Адже саме так я можу бути корисною для нашої країни та жителів Херсонщини.
Їм випав дуже складний шлях: окупація всього регіону, звільнення, постійні обстріли, порушення прав, вимушений виїзд у межах області, країни чи за кордон. Тому я почала шукати, де можу працювати журналісткою.
У той момент моя знайома, а нині керівниця, заступниця головного редактора Ліза Жарких запропонувала мені приєднатися до «Вгору». Мій перший день стажування припав на 6 червня 2023 року – день, коли російські військові підірвали Каховську ГЕС. Це було дуже складно, але водночас «Вгору» стало для мене важливим фундаментом і допомагає розвиватися в професії й до сьогодні.
Нам постійно пропонують проходити навчання, ми самі шукаємо можливості ставати кращими. Багато в чому завдячуємо нашим колегам і партнерам, які знайомлять нас із всеукраїнськими медіа. І вдячна за те, що досі працюю у «Вгору». Разом із такою сильною командою ми можемо бути впливовими у своєму регіоні, а також розповідати історії жителів Херсонщини. Свій шлях я починала з новин і продовжую цим займатися. Зараз курую цей відділ, а також знімаю відео і пишу тексти.
– Коли ви прийшли в редакцію , що колеги розповідали про роботу в підпіллі під час окупації Херсона? Які історії вас найбільше вразили?
– Попри такі обставини, мої колеги на мить не припиняли своєї роботи, виходили в прямі ефіри та продовжували інформувати жителів, ходили на зустрічі, де їх запитували, чи щось буде, чи щось готується, на що вони відповідали “Нічого, усе добре”. І всі вони залишилися херсонцями. Виходили на мітинги проти російських окупантів, фільмували їх, говорили з людьми.
Довгий час частина команди залишалася в місті: перші почали виїжджати приблизно через пів року, а дехто залишався до самого звільнення. Зокрема, мої колеги зробили кадри на площі Свободи, на вулиці Перекопській, де люди йшли проти колон російських військових.
Ці події зображені у фільмі «Незламний Херсон», режисером якого є Устим Демчук – керівник відділу продакшену. У фільмі показано початок повномасштабного вторгнення, окупацію, спротив херсонців, які виходили проти російських військових, а також звільнення міста та підрив Каховської ГЕС.
Мене вражає те, що вони дотепер залишаються голосом Херсонщини. Їхня робота не припинилася попри складні обставини, проблеми з фінансуванням і те, що частина регіону досі залишається в окупації, а правобережжя перебуває під постійними обстрілами. Журналісти, які під час окупації продовжували ходити містом, фотографували ситуацію та розповідали про неї, знали, що людей забирають «на підвали», катують, а дехто звідти не повертається. Проте не злякалися, продовжували усе це фіксувати, зокрема воєнні злочини. Ці фотографії вдалося зберегти, вони є в архіві «Вгору». Напевно, саме ця відданість професії вражає мене найбільше.
– Ви свідомо обрали залишатися в Херсоні попри щоденні обстріли та атаки дронів. Як побудована ваша щоденна комунікація з редакцією: ви працюєте в безпечному офісі чи повністю дистанційно – з дому та укриттів?
– Я постійно залишаюся в Херсоні, хоча моя робота переважно за комп’ютером. Я ніколи не хотіла їхати з Херсона, тому в мене й не було плану виїжджати. Я продовжую триматися за це місто.
Якщо ж говорити про всю команду, то ми комунікуємо дистанційно: збираємося на онлайн-платформах, маємо спеціальні програми для планування, проводимо звичні планірки, де обговорюємо роботу й теми.
Фотокореспондент і відеооператор Олександр Андрющенко постійно перебуває на місці, усе фіксує та знімає. Я теж приєдналася до нього і зараз усе частіше долучаюся до зйомок.
Також є журналісти, які постійно перебувають у Херсоні, а дехто приїжджає на певний період. Крім того, у нас є ведуча прямих ефірів на YouTube ‒ Анастасія Трусінова. Вона живе в Німеччині, але щопонеділка, щосереди та щоп’ятниці виходить у ефір, куди запрошує волонтерів, державних службовців та інших гостей і обговорює з ними важливі теми.
– З якими найбільшими технічними та безпековими викликами ви стикаєтеся в Херсоні під час збору інформації для новин?
– Якщо говорити про технічні виклики, то насамперед це те, з чим стикаються загалом по всій Україні, але в нас це відчувається особливо гостро. Коли немає світла і воно вимикається не за графіком, через те, що російські військові б’ють по енергетичних об’єктах.
Світло може зникнути в будь-який момент. Тобі потрібно швидко перелаштуватися, перейти на мобільний інтернет. Також часто б’ють по вежах мобільного зв’язку, що впливає на можливість комунікації.
Постійно потрібно адаптуватися до нових умов. Здається, ось ти вже знайшов алгоритм, як працювати, але ні ‒ постійно з’являється нове і доводиться щось вигадувати. Техніка також часто виходить із ладу через перепади напруги.
Якщо говорити про безпекові виклики, то Херсон 24/7 перебуває під атаками. Раніше це були переважно обстріли, зараз додалися ударні дрони, які атакують по всій Херсонщині. Це значно ускладнює роботу, адже з’явилися дрони на оптоволокні, які не можуть заглушити засоби РЕБ і яких не бачать детектори дронів, що нам видають.
Звісно, працювати в таких умовах складно. Кожне фото має бути виваженим і перевіреним. Ти думаєш про людей, які його побачать. Маєш зафіксувати злочин, але водночас зробити все, щоб нікому не зашкодити. Постійно перебувати під прицілом важко, але розуміння того, що твоя робота важлива, допомагає не опускати рук, адже про Херсонщину потрібно говорити. Це складний регіон, і саме в цьому полягає важливість таких медіа, як наше. Частина Херсонщини досі в окупації, там залишаються люди, чиїсь рідні, тому ти завжди маєш думати про їхню безпеку, щоб оприлюднена інформація не нашкодила.
Ще один безпековий виклик ‒ це обстріли. У будинку, де я раніше жила, було влучання в дев’ятий поверх, після чого полум’я почало поширюватися будинком. Мені довелося виїжджати. До того ж була моя робоча зміна.
Дуже вдячна колегам, які мене підтримали. Спочатку думала, що продовжу працювати, адже поранених не було. Але полум’я поширювалося, його гасили, виникли проблеми зі світлом, і я зрозуміла, що потрібно рятувати звідти хоча б техніку. Так мій робочий день закінчився об 11-й, хоча мав тривати до 15:30.
–Як постійне перебування в Херсоні та особисте проживання цієї реальності впливають на вашу роботу й емоційний стан? Що стає для вас опорою у таких обставинах?
– Важко звикнути до таких умов. Напевно, ти просто розумієш, що зараз можеш це робити, бо важливо все зафіксувати.
Наприклад, зараз я у відпустці. Поки їхала, бачила автобус, який атакували. Там було багато людей і крові. І це відчувається ще гостріше, бо думаєш: як ти можеш цього не зафіксувати, не донести світові? Можливо, це допоможе іншим людям усвідомити, наскільки це страшно, що все це відбувається десь поруч, і що війна ‒ це зло, яке руйнує все на своєму шляху.
Напевно, саме робота й усвідомлення того, що ти робиш важливе, допомагають триматися. Також у наших журналістів є можливість відвідувати психолога. Я, на жаль, ще не дійшла до цього, але колеги кажуть, що допомагає. Важливо й те, що ти завжди можеш обговорити все з редакцією, а коли проговорюєш пережите, стає легше.
Є щоденні ритуали, які ніби нагадують: усе стабільно, ми живі й усе добре. Для мене це час із сім’єю. У Херсоні продовжують працювати кав’ярні, і для мене зайти вранці випити кави ‒ ритуал стабільності. Ти бачиш: ось воно, місто живе, тут є люди, а не лише обстріли.
Життя триває попри смерть, атаки та вбивства, які посилилися у 2024 році. І ти розумієш, наскільки важливо говорити про воєнні злочини, про те, що відбувається в місті, щоб про нього не забували. Варто говорити й про людей, які залишаються в Херсоні. Наприклад, комунальників, які роблять місто чистим і гарним: висаджують дерева, прибирають вулиці, встановлюють захисні сітки. У нас продовжують працювати бізнеси. Є люди, які годують котиків і собачок у дуже небезпечних районах міста, де дроновий терор не припиняється ні на хвилину. Є люди, які займаються евакуацією: їдуть туди, де страшно й небезпечно, щоб забрати інших.
Напевно, найбільше вражають саме люди. Вони втрачають будинки, втрачають рідних і попри це продовжують жити, радіти життю. Просто кажуть собі: «Я не можу просто так здатися. Я обрала цей шлях і маю пройти його до кінця».
Є морально важкі теми. Ти розумієш, що психологічно не витримуєш, не можеш взяти цю тему. Тоді просиш про перерву, відпочинок або просто відмовляєшся від конкретної історії. Це теж важливо: ти розумієш, що маєш можливість змінити вектор і не залишаєшся із цим наодинці.
Важливими є й люди, які поруч: колеги, жителі Херсонщини. Коли я почала знімати відео й частіше з’являтися у матеріалах, люди почали мене впізнавати, запитувати, чи я з «Вгору», і дякувати за нашу роботу. Це ще одна мотивація і підтвердження того, що наша робота справді важлива для жителів Херсонщини.
– У фотовиставці «Слухати очима» ви документуєте життя Херсонського театру, який попри постійні обстріли не припиняє творити. Як народилася ідея цього проєкту? Чи змінила робота над ним ваше сприйняття Херсона та ролі культури в місті?
– На неї мене надихнув мій чоловік Олексій Пономарьов. Він працює в Херсонському театрі імені М. Куліша керівником музичної частини, і, звісно, я ходила на вистави та концерти.
Тоді згадала, що фотографія для мене ‒ це своєрідна віддушина. Я фотографувала концерти й вистави, і згодом виникла ідея показати добірку цих світлин у безпечному просторі театру. Коли я приходжу до театру, то бачу, як люди надихаються, сміються, плачуть. І вони продовжують приходити – тобто це для них важливо.
Наша культура, зокрема театр, ‒ це наша ідентичність. Комусь вона допомагає цю ідентичність знайти, а комусь ‒ не втратити. Вона важлива для людей, які залишаються тут, і допомагає передавати відчуття. Саме тому я й назвала виставку «Слухати очима». Якщо я опиняюся поруч із місцем обстрілу, то намагаюся його зафіксувати. А ця фотографія ‒ щось позажурналістське, моє хобі.
Моя фотовиставка про людей, які продовжують працювати й надихати, які не виїхали та навіть під вибухами створюють нові вистави. В основі всього стоять люди. Вони мотивують, надихають ‒ і в журналістській роботі, і в культурному житті Херсона. Мені важливо показати, що тут є не лише вибухи й прильоти, а є життя ‒ різностороннє, зокрема й культурне. Є вистави, далекі від теми війни, а є ті, що нагадують про неї, буквально фіксують: це відбувається просто тут, і ми про це пам’ятаємо.
– Яка історія чи зустріч із героєм вашого матеріалу за час війни закарбувалася у вашій пам’яті найглибше і чому?
– Дуже важко виділити когось конкретного, бо в усіх складні ситуації. Ми багато пишемо новин про полонених, говоримо з їхніми родичами, і це тема, яка для мене особливо важка. Механізму повернення цивільних людей із полону немає ‒ його просто не існує. Коли говориш із мамою, яка чотири роки чекає сина з полону, а він не має протеза, бо окупанти не забезпечують полоненим лікування, ‒ це дуже складно.
Загалом кожен герой дуже важливий, і я вдячна людям за те, що вони діляться своїми історіями. Я розмовляла з мамою полоненого Миколи Петровського. Ти розумієш, що вона перебуває у складному емоційному стані. З одного боку, надаєш цій історії розголосу й бачиш випадки, коли їх повертають, як, наприклад, колишнього мера Херсона. Але емоційно це дуже важко, бо людина крізь сльози розповідає тобі свою історію, хочеться її підтримати, але водночас цей біль нічим не заглушити. Намагаєшся знайти якісь слова, але боїшся образити чи ще більше зачепити. Тому думаєш над кожним питанням.
Якщо говорити про іншу історію, яка мене нещодавно вразила, то це Вероніка Тимошенко. Вона виїхала з окупованих Олешок. Її донька служить, і через це евакуюватися було особливо складно. Сама Вероніка також була в підпіллі, передавала координати російських військових. Вона запам’яталася мені своєю силою духу. Її затримали в Ростові, коли дізналися про доньку, але вдалося створити легенду, нібито та вже не служить. Зрештою Вероніка змогла виїхати на підконтрольну Україні територію і зараз оселилася у Вінниці. Попри все пережите вона залишається дуже позитивною людиною і наважилася поділитися своєю історією, хоча було видно, наскільки їй складно про це говорити.
Нещодавно я також їздила знімати евакуацію із «червоної зони». Ми спілкувалися із жінкою, яка евакуювалася разом із двома дітьми. Вона залишала свою домівку, але все одно говорила з оптимізмом. Цей позитив, ця віра в перемогу надихають і запам’ятовуються.
Також я спілкувалася з власницею кав’ярні, яка працювала в «червоній зоні». Клієнтів ставало дедалі менше. Вона припинила працювати лише тоді, коли приміщення затопило, а район залишився без опалення ‒ труби не витримали. Саме такі історії мені хочеться запам’ятовувати ‒ цей дух оптимізму. Можливо, тому що хочеться вірити в краще, і мозок намагається серед усього цього божевілля знаходити позитивне.
– Яку головну новину про майбутнє Херсонщини та вашої редакції ви мрієте особисто написати й опублікувати на стрічці новин одразу після перемоги?
– Напевно, я хотіла б написати про те, що лівобережжя Херсонщини звільнене і наші люди вільні. Там зараз залишається багато людей, які з різних причин не можуть виїхати. Ми намагаємося писати про окупацію, як би складно це не було з погляду пошуку джерел та ідентифікації інформації.
Росія намагається обірвати всі можливі зв’язки, щоб звідти не надходила інформація. Тому я хочу написати, що все звільнено і люди вільні.
Я довго намагалася жити біля свого рідного селища ‒ Антонівки. На жаль, «червона зона» розширюється, і ми були змушені переїхати. Тому я хотіла б повернутися в Антонівку, яка зараз, напевно, зруйнована на 90%, і побувати на лівобережжі. Це дуже дивне відчуття: ти можеш побачити Олешки з вікна, адже вони на протилежному березі Дніпра, але фізично не можеш туди дістатися. Є міст, який зараз зруйнований. Відстань ‒ усього декілька кілометрів, але ти не можеш їх подолати.
Я хочу знати, що не просто територію звільнено, а звільнено людей. Хотілося б писати про возз’єднання сімей, про те, що люди змогли повернутися до своїх домівок, змогли обійняти батьків. Про те, що люди звільнені з полону ‒ і військові, і цивільні, ‒ що вони повернулися до своїх рідних і тепер знову разом.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти об’єднаного Центру журналістської солідарності Львів-Суми: 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Садівничий – координатор Сумського центру, +0505822517).
Анастасія Хомяк, студентка-практикантка Львівського ЦЖС
Фото: Олександр Андрющенко та особистого архіву Валентини Пономарьової
Дискусія з цього приводу: