Якою буде журналістика завтра? Відповідь на питання шукають не лише досвідчені редактори, а й ті, хто тільки входить у професію.У цьому році українській журналістиці виповнилося 250 років. Ювілей пов’язують із виходом першої газети у Львові. А майбутнє творитимуть молоді медійники – такі, як Софія Дмитрієва з Одеси, першокурсниця факультету журналістики Національного університету «Одеська юридична академія» та володарка Гран-прі Всеукраїнського конкурсу «Я – журналіст!».
Софія – представниця покоління, яке виросло зі смартфоном у руках, коли контент з’являється швидше, ніж людина встигає його осмислити. Говоримо з дівчиною про Instagram, TikTok, штучний інтелект, кризу довіри до медіа. А також про журналістику майбутнього – професію, у якій навіть у цифрову епоху важливо зберегти довіру і відповідальність перед людьми. На чому й наголосила співрозмовниця.
– Софіє, якою ти бачиш журналістику свого покоління?
– Мені здається, журналістика буде не менш живою і ще ближчою до людей. Але більше залучатиметься штучний інтелект для текстів і генерації ілюстрацій. Це вже відбувається зараз, а у майбутньому всі процеси вдосконалюватимуться. Важливими будуть вміння послуговуватися ШІ. Журналісти мають професійно використовувати інструменти, які пов‘язані з роботою. Часто чую питання: хто ж виграє у майбутньому – людина чи штучний інтелект? Моя відповідь: виграє людина, яка вмітиме правильно користуватися штучним інтелектом. Водночас затребуваними будуть правда і довіра. Справжня журналістика – не лише тексти чи сюжети, а також емоції, людський досвід і вміння ставити запитання.
–Чи змінила війна твоє уявлення про журналістику?
– Я побачила професію під іншим кутом. Раніше здавалося, що це переважно про інформацію і аналітику. Після повномасштабного вторгнення Росії ми всі залучені у війну. І тепер проявляється особлива роль воєнних кореспондентів показувати світові правду. Вони працюють у надскладних умовах, з ризиком для здоров‘я і життя. І я ще більше поважаю свою майбутню спеціальність.
–І все ж зараз багато говориться про кризу медіа. І саме у такий час ти обрала фах журналіста.
– Можливо, саме тому й обрала. Бо коли навколо багато маніпуляцій, фейків і недовіри, професія журналіста стає більш важливою. Росіяни роблять все, аби поширювати ІПСО. Особливо це стосується окремих телеграм-каналів. Потрібне критичне мислення, аби розпізнавати і відділяти пропаганду. Це важливо у мирний час, а під час війни тим паче, аби не сіялася паніка.
Моя мета у журналістиці – працювати для людей, подавати правдиву інформацію. Доводиться бачити у деяких новинах перекручені факти. Мені б хотілося вдосконалювати українську журналістику, очищати її від стереотипів. Думаю, що хороша журналістика ніколи не зникне. Люди завжди шукатимуть тих, кому можна довіряти.
– Чи легко сьогодні молодій людині відрізнити правду від маніпуляцій чи наративів?
–Думаю, досить складно. Інформації настільки багато, що іноді важко зрозуміти, де правда. Особливо в соцмережах. У нас перший курс навчання. Але саме медіаграмотності вже приділяється велика увага. Я писала наукові тези «Трансформація мови українських медіа в умовах війни», аналізувала узагальнення, фреймінг. емоційні маркери. І, думаю, медіаграмотність потрібна не лише для майбутніх журналістів, а для студентів різних спеціальностей. Потрібно знати, що таке діпфейки і як їх відрізняти від справжнього контенту. Треба розуміти редфаги, які можна зустріти в текстах, візуальному контенті.
–Софіє, а де для тебе проходить межа між журналістом і блогером?
–Мені здається, головна різниця полягає у відповідальності за інформацію. Блогер може поділитися власною думкою чи емоціями, аби зловити хайп. Блогери, незважаючи на репутаційні ризики, часто не дотримуються журналістських стандартів, етики. Люди самі вирішують, як ставитися до такої інформації. А журналіст зобов’язаний дотримуватися стандартів, мати експертність у певній темі. Перевіряти факти й думати про наслідки своїх слів. Хоча сьогодні ці межі трохи стираються.
–Чи відчуваєш ти конкуренцію між журналістикою і, скажімо, TikTok-контентом чи в Instagram?
– Частково, так. Але якщо журналіст береться подавати контент в TikTok чи Instagram, то має це робити як професіонал. Бо молодь зараз звикла отримувати інформацію швидко й коротко. Але я не думаю, що TikTok може повністю замінити журналістику. Швидкий контент не завжди показує глибину інформації. І тут взагалі не говоримо про аналітику. Втім, багатьом журналістам просто потрібно навчитися говорити сучасною мовою. Думаю, у цьому плані молодим фахівцям легше працювати у соцмережах, ніж старшому поколінню.
–Як журналістам говорити з молодою аудиторією, аби їх чули?
–Напевно, бути щирими й не повчати. Молодь дуже відчуває фальш. Якщо журналіст поважає свою аудиторію і хоче пояснити важливі речі, його будуть слухати. І ще треба пам’ятати про 7 секунд уваги. Адже саме стільки потрібно часу, щоб зацікавити аудиторію. Не надто важливо це буде пост, рільс чи сториз. Молодь більше любить розважальний контент. Але все залежить від людини. Я, коли бачу багато коментарів, лайків, репостів, хочу довідатися, чому такий фітбек. Це – чіпляє увагу. В той же час я люблю аналітичні статті. Але хочу, щоб аналітика поєднувалася з світлинами, графікою, мала цікавий візуал.
–Що для тебе є важливим у новинних повідомленнях?
–Достовірність. Зараз усі хочуть отримувати новини миттєво. Краще повідомити новину трохи пізніше, але бути впевненим у фактах або додати коментар.
– Чи боїшся ти публічно помилитися?
–Думаю, зробити помилку не страшно. Всі ми люди. Помилки можуть траплятися. Головне – визнавати їх і вчитися уникати подібного у подальшому. Чесність у таких ситуаціях дуже важлива.
–Якою ти бачиш редакцію медіа майбутнього?
–Мені здається, це буде дуже мобільний і цифровий простір, де журналісти працюють одразу для різних платформ – сайти, соцмережі, відео. Розвиватиметься мультимедійність. Але я б хотіла, щоб у редакціях майбутнього залишилося головне – атмосфера людей, хай навіть без журналістської освіти, які люблять свою справу і хочуть говорити правду.
–Софіє, майбутніх журналістів, до прикладу, у Франції часто навчають через аналіз друкованих матеріалів. На першому курсі щось подібне було?
–Газетні публікації ми розбирали у загальному контексті, але щоб дуже предметно, то поки що ні. Але, думаю, коли ти читаєш хороший текст не просто як читач, а як майбутній журналіст, то намагаєшся помічати багато речей: як побудований матеріал, чим він привертає увагу, як автор працює з емоціями й фактами. Шкода, що зараз газети переживають не кращі часи.
–Чи вже визначилася, який напрямок журналістики ближчий?
–Поки що визначаюся. Відчуваю, що можу працювати у різних форматах – говорити, писати, бути в кадрі. А якщо брати тематику, то мені дуже цікава розслідувальна журналістика, міжнародна. Приваблюють теми, які насамперед стосуються людей.
–Софіє, ще хотілося б поговорити про твою участь у Всеукраїнському конкурсі «Я–журналіст!». Чи переосмислила свою перемогу?
–Якщо чесно, хоч подія і віддаляється у часі, але я й досі не до кінця усвідомлюю, що стала володаркою Гран-прі. І серед 1355 учасників конкурсу мою роботу визнали кращою. Нагородження відбувалося у просторі НСЖУ. Це – велика честь. Можливо, звучить трохи самовпевнено, але я пишаюся собою.
– Мабуть, не раз проживала емоції того дня?
–Радості просто не було меж, коли стояла з кубком у руках і подарунковим ноутбуком від Національної спілки журналістів України. Надзвичайно вдячна за організацію конкурсу Віталію Голубєву, голові НСЖУ Сергію Томіленку – за подарований від Спілки ноутбук.
Цікавим було спілкування з Ліною Кущ, першою секретарем НСЖУ. Є яскраве і атмосферне фото, де ми обіймаємося.
До речі, у конкурсі «Я – журналіст!» брала участь тричі. Першого разу не потрапила до числа фіналістів. Потім здобула третє місце в номінації «Стаття». І ось тепер – виборола Гран-прі.
У залі був мій тато. Після церемонії ми вийшли з Національної спілки журналістів України, я тримала у руках кубок і диплом, а тато – ноутбук Він сказав, що це дуже знаково – йти з нагородами головною вулицею столиці, Хрещатиком. Тато записав коротке відео як символ кроків у майбутнє. В Одесу повернулися ввечері. Нас радо зустріла мама. Це був довгий-довгий день, сповнений дуже яскравих емоцій.
– Софіє, розкажи про конкурсну роботу.
– Герой моєї розповіді – Сергій Гуцалюк. Коли почалося повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року, тато одразу пішов добровольцем до тероборони. Пізніше вони з Сергієм служили разом, стали побратимами.
Мене ця людина надихає своїм патріотизмом. Сергій – не лише історик за освітою, а й військовий, ветеран АТО. Ще з 2014 року він активно брав участь у подіях, пов’язаних із захистом України, а приблизно у 2016 році приєднався до війська.
Коли я прочитала тему конкурсу – «Пам’ятатиму», тобто про людей і події, які не можна забути, одразу подумала про Сергія. Він може говорити про пам’ять і як військовий, і як історик, а також як директор Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті.
Вирішила. що потрібно з ним поспілкуватися. Згодом Сергій приїхав на кілька днів у відпустку. Запитання підготувала заздалегідь. Розмова на диктофон тривала 24 хвилини. А над оформленням і редагуванням тексту працювала приблизно два місяці. Оформила роботу у вигляді електронної книги.
–Під час спілкування з Сергієм були моменти, які особливо вразили?
–Так, він розповів про побратимів Олександра і Олега, які мужньо воювали. У різні роки війни отримали серйозні поранення. Так, снаряд «Граду» впав за кілька метрів від Олега. Він дивом залишився живим. Обоє тривалий час лікувалися. Зараз Олександр – керівник громадської організації «Ветеран хаб Одеси». Олег уже теж майже відновився. Головне, що військові не просто вижили, а продовжують працювати: займаються патріотичним вихованням молоді, беруть участь у військово-патріотичній грі «Сокіл Джура».
Такі історії про людей є дуже важливими. І на майбутнє б хотілося, аби журналістика не втратила головного –людяності.
Людмила Мазнова
Дискусія з цього приводу: