Коли згадую перші місяці ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, то підкреслюю власне спостереження: там занадто багато було зайвих людей.
Вибух на четвертому енергоблоці ЧАЕС стався о 1 годині 24-ій хвилині ночі. Буквально через годину-півтори мене, як офіцера автомобільного батальйону радянської армії, повідомили про аваріюю. Отримав наказ терміново прибути у частину, яка базувалася в Білій Церкві,
У нашому армійському підрозділі у перші години після катастрофи почали формувати колони КамАЗів, які вирушили на станцію для ліквідаційних робіт, де вже працювали пожежники.
У червні-липні у складі 25-ї бригади хімічного захисту мене направили у Чорнобиль. Наметове містечко, де жили військові, знаходилося на межі 30-кілометрової зони. Звідти щодня виїжджали на станцію.
Формально я мав замінити на вахті секретаря комсомольської організації батальйону, тоді така посада повинна бути обов’язково заповненою. Але насправді мені доручили командування колоною КамАЗів. Ми виконували роботи з дезактивації 1-2 енергоблоків. Підвозили контейнери для радіоактивних відходів. Четвертий реактор ще димів. На той час уже прибували шахтарі. Вони мали приступити до підземних робіт під зруйнованим реактором: вирити котлован, укріпити тунель, під днищем реактора прибрати землю і збудувати так званий холодильник, ще його називали «подушкою» з датчиками, системою охолодження. На ту товстелезну бетонну «подушку» і повинен був лягти зруйнований реактор.
Пам’ятаю одну деталь, яка тоді справляла на всіх сильні враження: на даху реактора працювали спеціальні японські роботи. Їх використовували у найбільш небезпечних місцях. Але вони швидко вийшли з ладу, бо відмовила електроніка, на яку негативно вплинув високий рівень радіації. Роботи «здалися», а люди продовжували ліквідацію.
Щоденні виїзди на станцію виглядали майже однаково. Ми їхали колонами по десять-п‘ятнадцять КамАЗів. Після прибуття військовим часто годинами доводилося чекати розпоряджень. Я спускався у бункер, де був штаб, аби отримати наказ: яку роботу виконувати.
За статутом солдати мали стояти біля машин і чекати команди. Але знаходитись під відкритим небом було небезпечно. Спека тоді була неймовірною. Тому я дозволяв хлопцям сидіти в кабінах і не виходити без потреби.
Іноді доводилося чекати розпоряджень одну, а то й дві години. Військові перебували поруч із небезпечними об’єктами, марнували час, а радіація невидимо несла біду. І нікого це не бентежило.
Тоді й з’явилися у мене думки й відчуття, що на станцію багато людей направляли не тому, що вони були там справді потрібні, а просто, аби виконати чийсь наказ «зверху» чи навіть і перевиконати. Ліквідаторів було задіяно набагато більше, ніж потрібно. Принаймні можу говорити про той період, коли я там перебував.
Ніколи не забуду й таку річ як дозиметри. Коли ми знаходилися в зоні, прилади кожному замінювали по кілька разів. Один – забирали, видавали – другий. Але ніхто не пояснював, яку дозу радіації отримала людина.
Вважаю, що тоді записи вели умовно. Наприклад, повідомляли, що за один виїзд дозволяється «набрати» два рентгени. А скільки реально отримав ліквідатор, мабуть, ніхто не знав. За виконану роботу там, де було особливо небезпечно, скажімо, на даху, могли записати п’ять рентгенів. Але це були лише цифри в документах. Ще раз підкреслю, реальну небезпеку мало хто усвідомлював. Тому й показники узагальнювалися.
Не можу не згадати одну історію. У моєму підпорядкуванні був солдат з Донецька, Сергій. Молодий, красивий хлопець. У якийсь із днів він підійшов і став просити, аби відправив його в найбільш небезпечне місце, щоб він міг отримати вищі дози радіації.
– Сергію, навіщо це тобі? – запитав я.
Він відповів абсолютно спокійно:
–Товаришу лейтенант, у мене через два тижні весілля. Заяву з нареченою подали. Мені потрібно набрати 25 рентгенів, щоб відправили додому. Не можу ж я запізнитися на власне весілля…
Аби встигнути до коханої, хлопець поставив перед собою завдання якнайшвидше набрати максимальну дозу рентгенів. Тоді діяло правило: додому відправляли тих, хто «напрацював» максимальний показник радіації. Я не взяв на себе відповідальність посилати його туди, де найбільше «фонило». Але він звернувся до другого офіцера і домігся свого.
Та історія залишилася зі мною назавжди. Вона показала, як мало тоді розуміли, що таке рентгени і чим вони можуть обернутися через роки.
Згодом своє життя я пов’язав з письменством. Я – журналіст і письменник, у моєму доробку – різножанрова поезія та проза. Але, як не дивно, про Чорнобиль майже нічого не написав, маю лише один-єдиний вірш.
Хоча журналістське покликання тоді не давало спокою. Працюючи у Чорнобильській зоні, я готував матеріали, які друкувалися в Іванківській районній газеті, армійській пресі. Показував у публікаціях портрети побратимів: солдатів, офіцерів, їхню роботу.
У той час я ще й вів щоденник. Частину записів тоді надрукували в «Сільських вістях». Сам записник згодом передав до архіву у Сумах. Не хотів і не хочу, аби його зміст нагадував про пережите.
Чорнобильська тема – не моя, не лежить до неї душа і все. Я ніби перегорнув назавжди ту сторінку життя. Минуло багато років. І тепер, коли дивлюся документалістику про ЧАЕС, здається, що все було як сон. Наче уривки фільму, який демонструється кадр за кадром. Тільки то не був фільм, а наше життя, сповнене великої біди.
Вдячний Богові і своєму міцному родовому корінню, що залишився живим. Багатьох із тих, з ким довелося працювати під час ліквідації аварії на ЧАЕС, уже немає на цьому світі.
Чорнобиль обернувся горем для тисяч ліквідаторів та їхніх сімей. І саме тому знову й знову повертаюся до думки: людей тоді було занадто багато. На їхні плечі падала велика небезпека. У тому числі і під палючими променями сонця і невидимої радіації, коли доводилося простоювати години в очікуванні наказів від керівництва…
Микола Гриценко, журналіст, письменник, перший заступник голови Національної спілки письменників України, заслужений діяч мистецтв, член Національної спілки журналістів України
Фото з архіву Миколи Гриценка
Дискусія з цього приводу: