Одним з чутливих, але водночас надзвичайно важливих аспектів висвітлення в медіа російської агресії є підготовка матеріалів про безвісти зниклих осіб, як цивільних, так і військовослужбовців, наголошує Комісія з журналістської етики. За даними Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, станом на кінець лютого 2026 року їх загальна кількість становила понад 90000 українців.
Родичі таких безвісти зниклих осіб перебувають в особливо вразливому стані через невизначеність і можуть звертатися до медіа задля надання розголосу справі чи спроби пришвидшити пошуки.
Водночас у редакційній практиці українських медіа зустрічалися випадки, коли журналісти експлуатували вразливий стан героїв чи їхніх близьких для створення контенту з елементами сенсаційності або розважальності, не зважаючи на те, що це може нашкодити співрозмовникам і героям публікацій у майбутньому.
У період повномасштабного вторгнення Комісія з журналістської етики отримувала скарги на матеріали, де безвісти зниклі особи безпідставно називалися померлими, що призводило до емоційного шоку та шкоди фізичному здоров’ю їхніх родичів, які роками чекали на офіційну інформацію від органів влади.
Тому Комісія усвідомлює потребу в розробці керівних принципів щодо дотримання журналістської етики під час підготовки матеріалів з теми зниклих безвісти. Ця тема вимагає від медіа дотримання балансу між правом суспільства отримувати важливу й перевірену інформацію та приватністю. Принцип «не нашкодь» має стати базовим при прийнятті редакційного рішення щодо публікації певного матеріалу.
Основними стандартами Кодексу етики українського журналіста, що є застосовними до підготовки матеріалів про безвісти зниклих осіб, є стандарти достовірності подання інформації, передбачені пунктом 6 Кодексу, та потреба в захисті приватності, що гарантована пунктом 3 Кодексу. Також дотичними можуть бути вимоги пункту 8 Кодексу, які спрямовані на забезпечення належної редакційної обробки матеріалів, (яка не має фальсифікувати їх зміст), та обмеження клікбейту.
Дотримання цих стандартів сукупно слугуватиме забезпеченню найкращих інтересів усіх долучених до матеріалу осіб, що також відповідатиме загальній місії медіа зі служіння інтересам суспільства, зафіксованій у пункті 2 Кодексу.
Для належного висвітлення теми зниклих безвісти Комісія радить враховувати наступні рекомендації:
- Тема зниклих безвісти є суспільно значимою, однак кожен випадок потребує окремої оцінки ризиків. У жодному разі інтерес аудиторії не може бути вищим за безпеку людини.
Журналісти повинні утриматися від поширення персональних даних, яке може зашкодити зниклому або його рідним.
Номер військової частини, назва підрозділу, військове звання і військова спеціальність зниклого, його останнє місце перебування, особисті фото, інформація про рідних, їхні контакти, — вся ця інформація може дати ворогу важіль для додаткового тиску. Крім того, близькі люди можуть стати об’єктом атаки для шахраїв.
Якщо місце перебування зниклого безвісти невідоме, варто припускати, що військовослужбовець може опинитися в полоні або на тимчасово окупованій території.
Не варто публікувати фото зниклого у військовій формі, особливо в перші тижні після того, як зв’язок обірвався. Зниклий військовослужбовець може переховуватися на тимчасово окупованій території, видаючи себе за цивільного, і людину можуть упізнати за фото.
- Для зниклого безвісти цивільного може бути небезпечною інформація про активну громадянську позицію, проукраїнські погляди, участь у патріотичних акціях тощо. Якщо така людина свавільно утримується в місцях несвободи, інформація про патріотичну позицію може спровокувати додатковий фізичний або психологічний тиск.
Разом із тим можна говорити про зниклих безвісти через їхню професію або роль у громаді: «уважна лікарка, чудовий майстер, надійний сусід».
Також варто пам’ятати, що люди з тимчасово окупованих територій, чиї рідні служать в Силах оборони України, наражаються на небезпеку, якщо така інформація стане відома російським спецслужбам або окупаційній адміністрації.
Оскільки здебільшого обставини, в яких людина зникла або потрапила до полону, невідомі, журналістам варто утриматися від пафосу й героїзації, не брати участь у створенні легенди, а спиратися на факти. Крім того, як зазначалося, надмірна героїзація може зашкодити людині, яка опинилася в полоні. Приклад неналежного висвітлення: «Наталія*** — мужня українка, яка вже шість років перебуває в російському полоні. Киянка, вона вирушила на Донбас, щоб боротися за Україну, але у 2019 році була захоплена ворогом».
- Журналістам не варто називати людину загиблою, навіть якщо обставини свідчать про загибель військовослужбовця, але немає тіла, або його неможливо доставити чи ідентифікувати. Визнати зниклого безвісти загиблим може лише суд із ініціативи рідних, а звернення до суду є їхнім особистим вибором. Крім того, не варто виключати помилок в ідентифікації, про що писали українські медіа.
- Під час спілкування із рідними зниклих безвісти потрібно надавати їм право вибору, в який спосіб переживати невизначену втрату. Не обмежувати сценарії для тих, хто чекає, не пришвидшувати темп горювання і не нав’язувати власного варіанту події. Приклади неналежної комунікації: «Минуло вже два роки, як від вашого сина жодної звістки. Можливо, його немає в живих?», «Ви ж розумієте, що серед 90 тисяч зниклих безвісти 90% — це загиблі».
Найкраще в цьому випадку – слухати своїх співрозмовників, дати можливість їм самим сформулювати те, що вони відчувають, а не наполягати на власній версії.
Так само недоречно давати рідним штучну надію, обіцяти те, чого медіа не можуть зробити. Будьте максимально конкретними, говоріть про практичну допомогу, яку ви можете надати: поширити інформацію, надіслати потрібні контакти, зателефонувати за тиждень-два, щоб дізнатися про оформлення документів. Не обіцяйте: «Я допоможу вам знайти вашого родича», — а пояснюйте: «Я хочу розповісти вашу історію, тому що…»
- Перед проведенням інтерв’ю з рідними зниклих безвісти журналісти повинні бути обізнані з алгоритмом дій. Командир частини або побратими не мають повноважень повідомляти про зниклого, хоча часом родина може отримати інформацію через особисті контакти. Офіційно про зникнення безвісти військовослужбовця в письмовій формі повідомляє територіальний центр з комплектування і соціальної підтримки.
Іноді в інтерв’ю лунають звинувачення на адресу військової частини: «Не говорять, що сталося», «Командир не виходить на зв’язок» та ін. Почуття рідних зрозумілі, проте під час підготовки матеріалу варто враховувати, що бойовий підрозділ не бере участі в пошуках, цим займаються інші структури – зокрема, Координаційний штаб із питань поводження з військовополоненими, Служба безпеки України, Національна поліція, Уповноважений з питань зниклих безвісти за особливих обставин та інші. Обізнаність із алгоритмом дій допоможе журналістам модерувати діалог і надавати точну інформацію.
- Журналісти, які готують матеріали про зниклих безвісти, мають справу з чутливими персональними даними. Водночас медійники повинні мати підтвердження факту зникнення людини.
Під час інтерв’ю доречно запитати у родичів військовослужбовця, чи отримували вони сповіщення від ТЦК – аби переконатися, що родина не починає пошук зі спілкування з журналістами. Можна попросити дозволу сфотографувати сповіщення або зняти відео, пояснивши, що документ не буде оприлюднюватися в матеріалі, а використовуватиметься лише у внутрішньоредакційних процесах (перевірка точності прізвища, дат тощо).
Підтвердженням факту зникнення безвісти може бути витяг із Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом безвісного зникнення цивільної особи чи військового, який родина отримує після звернення до Національної поліції, а також витяг із реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин.
- Тема зниклих безвісти – емоційно важка і для журналістів, і для рідних. Не використовуйте фрази, які можуть сприйматися як відсутність емпатії, поверховість: «все буде добре», «ви вірте, він повернеться», «час лікує», «головне, що ви живі».
Усвідомлюйте, що інформацію про обставини зникнення ви не зможете перевірити. Зосередьтесь не на подробицях зникнення, а на тому, якою є зникла людина, як зараз живуть її рідні, які проблеми перед ними постали.
- Журналісти повинні надавати в матеріалах слово родичам зниклих безвісти і не говорити замість них. Включати до матеріалу цитати, а не самостійно інтерпретувати слова («Її тримає віра в те, що чоловік живий» — доречно, щоб про свої почуття говорила сама родичка зниклого безвісти, а не журналісти).
У пошуку безвісти зниклих, комунікації з держорганами, участі в публічних кампаніях та взаємодії з медіа нерідко саме жінки: дружини, партнерки, матері, сестри, доньки, беруть на себе основний емоційний, організаційний і публічний тягар. Це може посилювати їхню вразливість до ретравматизації, стигматизації, сексистських оцінок, тиску в онлайн-середовищі та знецінення їхніх слів. Відповідно, висвітлення теми зниклих безвісти потребує не лише точності й емпатії, а й гендерно чутливого підходу.
- Співрозмовники можуть не володіти правилами інформаційної безпеки, тому перед початком інтерв’ю варто домовитися не називати позивні і прізвища інших людей. Також доцільно попереджати про випадки шахрайства і про те, як шахраї використовують фото для генерації зображень за допомогою ШІ, аби ввести в оману рідних зниклих безвісти.
- Журналістам варто враховувати гендерно зумовлені ризики для родичів безвісти зниклих осіб.
У публічному просторі жінки з родин зниклих безвісти часто стають основними речницями сім’ї, беруть участь у публічних заходах, надають коментарі та взаємодіють з інституціями. Це підвищує їхню видимість і, відповідно, може робити їх більш вразливими до онлайн-атак, сексистських коментарів, знецінення, психологічного тиску та нав’язування стереотипних ролей. Під час підготовки матеріалу варто оцінювати, чи не створює публікація додаткових ризиків для таких співрозмовниць, а також уникати сексистських акцентів, патерналістського тону й оцінювання їхніх емоційних реакцій крізь призму гендерних стереотипів.
- Журналістам, які висвітлюють обміни полонених, потрібно бути дуже обережними в спілкуванні зі звільненими з полону і не провокувати їх на емоції заради «картинки». Варто поважати гідність співрозмовників, які перебувають в складному емоційному стані, а також подбати про почуття тих, хто чекає на своїх рідних.
- Редакціям варто розширювати тематику матеріалів про зниклих безвісти.
Не лише висвітлювати публічні акції або персональні історії зниклих, а й аналізувати, як захищені права родин, як працює закон, наскільки доступною є допомога від держави, які прогалини існують у системі судмедекспертизи під час війни. Доречно запитати: «А як вас підтримує громада?» Ширший контекст залучає суспільство до дії, а не лише до співпереживання, допомагає взаємодіяти для вирішення проблеми багатьох родин зниклих безвісти.
Комісія з журналістської етики вдячна за допомогу в підготовці рекомендацій військовій психологині Олені Сек, яка понад 10 років працює з людьми, які пройшли полон, з родинами полонених і зниклих безвісти.
Дискусія з цього приводу: