— Думаю, тут до фронту кілометрів тридцять. Точніше сказати складно, тому що він суне з усіх боків. Борова — вже кілзона. А ще восени минулого року ми робили звідти репортажі. Сьогодні туди вже військові не пускають, — редактор прифронтової газети «Обрії Ізюмщини» з Харківщини Костянтин Григоренко розповідає про особливості роботи локального медіа на прифронтовій території.
Каже, без захисного спорядження — бронежилетів, шоломів, а також медаптечки, віднедавна ще й «Чуйки» — детектора дронів — співробітники редакції у «поля» не виїжджають. Їх усього троє, разом з ним, хто залишається в Ізюмі. Ще троє працюють на відстані. У 2023-му «Обрії Ізюмщини» взагалі були єдиним медіа, яке регулярно подавало звідси інформацію. Тепер у районі час від час з’являються представники центральних ЗМІ, які виконують разові завдання.
Відродження після релокації і розрив з Укрпоштою
— Ми — головна газета на вісім громад укрупненого Ізюмського району, — продовжує редактор. — Вона заснована ще 1919 року. Я очолюю її останні двадцять три. На початку 22-го, коли Ізюм опинився в окупації, ми релокувались, було, на захід України. Я з родиною виїхав буквально за день до цього. Пів року, з березня по вересень, газета не виходила друком. Багато новин з окупованого міста мені, на свій страх і ризик, передавали друзі й знайомі, які в ньому залишалися. А часом і зовсім незнайомі, дізнавшись через когось мій номер телефона. Згодом навіть фотографії пересилали. Я виставляв ці повідомлення на сайт видання. Іноді, щоб написати інформацію на 3−4 речення, доводилось витрачати тиждень, а то й більше. То був великий досвід.
В окупації не було ані телебачення, ані радіо, ані інтернету. Нас можна було почитати хіба що в мобільному телефоні. І це було дуже цінно для людей, позбавлених зв’язку й правдивої інформації. Дехто, як потім з’ясувалось, навіть не знав, що Україна існує. Окрім нас, тоді тут не було ніяких медіа. Була лише російська пропаганда.
Невдовзі після звільнення Ізюма я повернувся додому. Ні приміщення в історичній будівлі в центрі міста — воно було зруйноване й розграбоване — ні оргтехніки. Нічого не лишилось… У редакції, як виявилось, «квартирувались» окупанти, які у редакційному гаражі влаштували склад боєприпасів. Довелося все починати, як кажуть, з чистого аркуша паперу. Видання тоді було єдиним, яке повернулось і відновилось заново.
Сьогодні в 50-тисячному Ізюмі залишилось лише 28 тисяч мешканців. За словами Костянтина Григоренка, взаємна недовіра між тими, хто пережив окупацію, і тими, хто повернувся, відчувається в місті й досі.
«Роль локальних медіа — заповнити цю прірву!» — наголошує медійник.
Нині, окрім паперового варіанту, газета має власний сайт, а також представлена на всіх інтернет-платформах: у Фейсбуці, Інстаграмі, Телеграмі, ТікТоку, на Ютюбі. Інтернет-версії оновлюються щодня, газета виходить раз на тиждень.
Сьогодні наклад «Обріїв» — 2 тисячі примірників. Він видається у Балаклійській друкарні, за 50 км від Ізюма. Сам же колектив редакції й замається її розповсюдженням. За словами редактора, газета користується попитом. Тим паче, що у багатьох мешканців району вже немає доступу ні до радіо, ні до інтернету.
— Ми з Укрпоштою принципово не працюємо вже третій рік, — говорить Костянтин Григоренко. — Причини дві, й обидві дуже прості. По-перше, пошта не може забезпечити своєчасну доставку газети до передплатників. По-друге (а, може, це навіть по-перше), ми не хочемо віддавати свої невеликі доходи на велику зарплату пану Смілянському (Ігор Смілянський, гендиректор АТ «Укрпошта», місячна зарплатня якого складає майже 1 млн грн — Авт.). У місті й по селах маємо понад два десятки пунктів роздрібного продажу. Це різні магазини, кіоски тощо. У чотири громади, де є небагато підписників, передаємо примірники газети. Окрім того, у нас є невелика редакційна передплата в Ізюмі. По місту доставляємо самі.
Дехто з моїх колег іноді хизується, що вони розвозять газети у віддалені села, де йдуть обстріли. Ми цього не робимо. Цей героїзм нікому не потрібен. Бо особиста безпека й безпека оточення — насамперед.
Журналістська «Чуйка» не підводить
Так от, про безпеку роботи журналістів на виїздах. Різке зростання дронових атак на прифронтових територіях стало для журналістів однією найбільших загроз на війні. Представники медіа нерідко стають мішенями для ворожих атак.
Тому наприкінці минулого року Національна спілка журналістів України забезпечила кількох воєнних журналістів, які постійно працюють у зоні бойових дій, а також Центри журналістської солідарності НСЖУ в Харкові та Запоріжжі вітчизняними детекторами дронів «Чуйка».
Ще одну «Чуйку» отримав нещодавно творчий колектив «Обріїв».
— Ми тепер включаємо її, навіть їдучи містом, — ледь усміхається Костянтин. — Це дуже простий у використанні й надійний детектор FPV-дронів. Він чує їх у радіусі чотирьох кілометрів й одразу ж сигналізує про це. Тобто, є час сховатися в якесь укриття. Без детектора, певно, вже й не поїхали б у село Синичено, неподалік Ізюма.
На щастя, допомога «Чуйки» у тій поїздці не знадобилась: вона мовчала, про загрози не сповіщала. А наступного дня журналісти поділились нею з бригадою екстреної медичної допомоги, яка виїжджала за викликом в одне із сіл.
Сьогодні вже за рішенням Харківської військової адміністрації всі станції екстреної медичної допомоги мають бути забезпечені засобами РЕБ.
Творчий колектив «Обріїв Ізюмщини» щиро вдячний за такий подарунок голові НСЖУ Сергію Томіленку, керівниці фонду «Журналістська ініціатива» Людмилі Мех та віцепрезиденту фонду й секретарю НСЖУ Сергію Шевченку.
— Ми навіть не очікували, що нашу заявку задовольнять дуже оперативно, буквально протягом тижня, — хвалиться пан Костянтин. — Наскільки мені відомо, до цього були підключені також японські партнери цих організацій. Такі технічні засоби — не розкіш, а необхідність. Це підтримка нашої безпечної роботи у зоні ризику.
А ризики зростають щодня.
— Сьогодні Ізюм уже опутаний антидроновими сітками, і виїздити за межі території міста стало дуже небезпечно, — продовжує Костянтин Григоренко. — Особливо у напрямку Оскола, Борової. Ще кілька тижнів тому ми їздили до Оскільської громади, яка ближче до нас, на редакційній автівці, робили звідти репортаж. Але останнім часом туди щодня прилітають КАБи. А з 30 березня між Осколом та Ізюмом тимчасово призупинене автобусне сполучення і наразі проходить евакуація населення. Таке рішення місцева влада ухвалила у зв’язку з безпековою ситуацією.
Безпекова ситуація, а саме замінованість території, для нас є найактуальнішою темою. Дуже багато людей підривається на «пелюстках» (протипіхотних фугасних мінах — Авт.). Вони були нерівномірно розкидані по всьому місту. Багато цих мін зустрічається від Кам’янки у бік Донеччини. Їх там і досі ще знаходять. На Ізюмщині, до речі, найбільше травмованих людей серед цивільних саме від «пелюсток». Ще півтора-два роки тому таких було більше пів сотні. А зараз навіть цифру не можу назвати. Як правило, ці всі люди мають ампутації. Спілкуємося з потерпілими, розповідаємо їхні історії.
Наше видання спільно з Національною спілкою журналістів бере участь в італійському проєкті, який висвітлює долі людей, які підірвалися на «пелюстках».
Виїжджали на зйомки розмінування в селі Кам’янка, де були дуже жорстокі бойові дії й де наразі працюють піротехніки з ДСНС та представники міжнародних організацій.
Пишемо й знімаємо про те, як люди виживають без елементарних побутових послуг: без світла, без газу, без води.
— Чому вони не евакуюються?
— Більшість населення все ж таки виїхало з Борової. Зараз масово виїжджають з Осколу. Але підприємці, скажімо, тримаються за якийсь свій бізнес. Багатьох тримає нерухомість. Багатодітні родини й одинокі люди старшого віку, про яких нікому подбати, дуже бояться перебиратися в інший регіон. Тобто, все не так просто. Хоча, треба визнати, у небезпечній зоні залишається переважно асоціальний контингент.
Якщо війна підійде іще ближче…
— Гаразд. А як виживаєте ви?
— Місцева влада надала нам в оренду дві кімнати. Ми їх обладнали, створили відеостудію, з якої ведемо прямі ефіри. А загалом відновилися й працюємо лише завдяки міжнародним грантам, за рахунок донорських програм, підтримці Асоціації незалежних регіональних видавців України та НСЖУ.
— Вдалося зберегти колектив?
— За час повномасштабної війни він уже двічі змінився. Найбільше ж наше надбання — відеооператор Владлен Ноль. Він наш, місцевий. Тривалий час працював оператором новинної програми телеканалу «Інтер». Знімав сенсаційні сюжети ледь не по всьому світу. Часто виїжджав також у гарячі точки АТО. Майже два роки працював у паризькому корпункті телеканалу, розшукав у Франції своїх родичів… Але після визволення Ізюма повернувся в рідні краї, відновив понівечену квартиру, і тепер він співробітник «Обріїв Ізюмщини». Всі відеосюжети про сьогодення громади, що розміщені на наших інтернет-платформах, зроблені ним.
— Чи не розглядаєте ви питання чергової релокації?
— Звісно, розглядаємо. Якщо фронт посунеться до нас іще ближче, й ми відчуємо, що далі тут залишатись зовсім небезпечно, то, скоріше за все, друкована версія газети призупинить свій вихід і залишиться тільки онлайн.
Буквально вчора телефонував по друзях, знайомих, колегах із Західної України, цікавився вартістю житла, можливістю мати десь робоче місце.
Знову з родиною залишимо квартиру, яку відновили після окупації, бо вона була розбита. Це все матеріальне, воно неважливе. Та й не вивезеш усього з собою. Треба просто рятувати життя. Єдине, що заберемо, так це апаратуру й техніку. Це наша зброя. Зараз, у воєнний час, як ніколи раніше, відчуваю, наскільки журналісти важливі. Тому, де б я не був, не припинятиму своєї професійної діяльності.
Ганна Волкова, передрук з видання «ФАКТИ»
Фото надані Костянтином Григоренком
Дискусія з цього приводу: