Чотири роки тому в цей день, приблизно в третій годині дня, я вперше за кілька днів вийшла з квартири на повітря — вигуляти собаку.
Це були перші тижні повномасштабного вторгнення, коли ми працювали майже безперервно і без сну. Коли день і ніч перестали мати будь-яке значення, а життя перетворилося на нескінченний потік новин та дзвінків.
Я вийшла у невеликий парк біля будинку. І зробила фото дерева, що впало, щоб надіслати його сестрі. Воно досі в мене збережене на телефоні.
І саме в цей момент у чат пресцентру Офісу президента хтось скинув відео з Охматдиту.
На ньому я майже одразу впізнала свого однокурсника з Гарварда — Хуана Аредондо.
Він був поранений. Його голос звучав напружено і уривчасто, і він говорив, що їхня знімальна група потрапила під обстріл в Ірпені. Він намагався пояснити, що сталося, але було очевидно, що сам він не до кінця розуміє ситуацію: він не знав, що з водієм, і не знав, що з його напарником Брентом. Моїм іншим одногрупником і коханим моєї сестри.
У той момент я відчула, як всередині мене все різко стислося.
Я почала дзвонити.
Спочатку Бренту. Потім — Миколі, який був разом із ними. Ніхто не відповідав.
А буквально за кілька хвилин керівник поліції Київської області Олексій Нєбитов опублікував у своєму Facebook фотографію. На ній був Брент. Закривавлений. І поруч короткий підпис про те, що американський журналіст розстріляний російськими військовими.
Я дивилася на цю фотографію і не могла повірити, що це відбувається насправді. Розум уже починав розуміти, що сталося, але серце відмовлялося це приймати.
Я почала дзвонити всім своїм контактам у поліції і пам’ятаю, як буквально кричала у слухавку, питаючи, чи вони впевнені, чи це точно підтверджено, чи можна сказати зі стовідсотковою певністю, що він мертвий.
Тому що мені потрібно було зробити одну з найважчих речей у житті — сказати своїй сестрі, що Брента вбили в Україні. І я не мала права помилитися.
У Нью-Йорку була восьма ранку, коли я подзвонила їй. Я розбудила її. Не пам’ятаю, які саме слова тоді знайшла. Памʼятаю тільки відчуття, що всередині ніби все руйнується, але ти все одно маєш говорити.
Вона відмовлялася в це вірити. І я її розуміла, тому що сама в це не вірила.
А потім довелося повідомити цю новину всім своїм одногрупникам.. Я зробила це занадто емоційно, хаотично, але напевно тоді просто не могла інакше.
Наступні дні були одними з найважчих у моєму житті.
З одного боку, я мала продовжувати керувати «Українською правдою», і роботи було настільки багато, що іноді здавалося, ніби ти живеш одразу в кількох реальностях.
З іншого боку, поруч була моя сестра, якій потрібно було допомогти пережити втрату людини, з якою вона планувала життя.
І ще була одна річ, яка тоді стала для мене майже особистою відповідальністю — зробити все можливе, щоб Брент повернувся додому якомога швидше.
Його остання дорога була довгою: Київ, Львів, документи, морг, дзвінки і погодження, потім Варшава, і лише після цього — дорога до Сполучених Штатів, його рідного Арканзасу.
Я дуже вдячна Gaygysyz Geldiyev, який у той час був поруч і допоміг мені пройти через усе це.
Брента поховали 27 березня 2022 року.
Я пам’ятаю, що після цього вперше за довгий час я проспала цілих п’ять годин. А наступного ранку прокинулася і побачила новину, що Ірпінь звільнено.
І раптом подумала про те, що це той самий Ірпінь, де лише за два тижні до цього, під час евакуації разом із біженцями, був убитий Брент.
З того, що нам згодом вдалося відновити за свідченнями, Брент і Хуан хотіли показати шлях біженців — пройти тим самим маршрутом, яким тисячі людей тоді залишали місто.
Вони намагалися потрапити до Ірпеня, щоб показати, що відбувається зсередини. Їх погодився підвезти місцевий водій.
Коли вони під’їжджали ближче до центру міста, побачили російських військових, які вже тримали їхню машину на прицілі. Водій спробував розвернутися і виїхати назад. Але саме в цей момент автомобіль потрапив під щільний обстріл.
Хуан сидів на задньому сидінні і встиг пригнутися — куля поранила його в стегно.
Брент сидів попереду. Куля пройшла крізь шию. Він загинув на місці.
Я пам’ятаю, як сиділа тоді під сонцем на сходах готелю у рідному місті Брента — Літл-Році і плакала. Не тільки від горя. А від тієї страшної, майже фізичної несправедливості, яку іноді приносить війна.
Минуло чотири роки.
Мені досі дуже важко про це говорити і ще важче писати. Але стає трохи легше від факту, що я нарешті змогла це зробити.
За два дні відбудеться церемонія «Оскар», і фільм про Брента «Armed only with a camera. The life and death of Brent Renaud» потрапив до шорт-листа в номінації «Найкращий короткометражний документальний фільм».
Дуже хочу вірити, що він переможе. Тому що іноді пам’ять — це єдине, що ми можемо повернути тим, кого втратили. І іноді історія людини продовжує її життя значно довше за життя фізичне.
Хочу, щоб світ ще раз почув ім’я Брента Рено.
Не тільки як журналіста, який загинув на війні в Україні. А як людини. І як мого друга.
Севгіль Мусаєва, головна редакторка «Української правди»
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Російські війська вбили американського журналіста з бейджем The New York Times.
Список журналістів, які загинули від початку повномасштабної російської агресії.
