Вікторія Луцюк – студентка 4 курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. У лютому 2022-го разом із родиною була вимушена виїхати із Сєвєродонецька Луганської області. Нині її батьки живуть і працюють у місті Кам’янському на Дніпропетровщині.
Навчаючись у Львові, Вікторія пробує на практиці опановувати журналістську професію – дописує до місцевих видань, активно долучається до життя медійної спільноти. Зокрема, бере участь у подіях Центру журналістської солідарності, що діє на базі місцевого осередку Спілки журналістів.
«Я – людина, яка вірить в долю. Ні, не в казки, не в героїв із фільмів, а в добрих людей та відсутність випадковостей, – розповідає про себе дівчина. – Після початку АТО у 2014-му ми переїхали у Сєвєродонецьк, і я навіть не допускала думки, що колись знову доведеться кинути все і тікати у невідомому напрямку. 24 лютого двадцять другого змінило моє життя назавжди – я втратила другий дім та найцінніше – близьких людей…»
Обрала професію журналіста, зізнається, щоб розповідати правду, яка іноді може бути і незручною для когось: «Головне – відвертість, як із собою, так і з оточуючими».
У межах практичних завдань Вікторія Луцюк підготувала інтерв’ю з військовослужбовцем із позивним «Сєвєр», старшим лейтенантом штурмової бригади.
Без цензури. Про все, що приховано за словом війна
– Як ти? Як почуваєшся?
– Втомлено, адже війна триває, проте я відкритий до діалогу.
– Чому обрав шлях військовослужбовця та пішов добровольцем на фронт?
– А як інакше? Я не пішов одразу, бо чесно – боявся. Коли я вивіз сімʼю в Дніпро, упевнився, що в рідним є де жити, тоді я пішов. У мене не було іншого вибору, бо це справа честі. Честі чоловіка, честі офіцера. Я не міг інакше, бо на той момент вже служив мій кращий друг, а один друг уже загинув. В мене не було іншого морального вибору, окрім як піти.
–Дякую тобі та усім наших військовим, які щоденно боронять Україну, а разом з нею – життя всіх громадян. Яка зараз ситуація там, на фронті? Чи дійсно цивільному населенню варто тримати зібраними тривожні валізи?
– Ситуація на фронті зараз критична і стає дедалі гіршою. Не буду говорити про цифри, можете подивитися в аналітиків. Армія рф ставить рекорди за зайнятими територіями та просувається дедалі більше.
Цивільним давно варто розібрати тривожні валізи та почати щось робити. Я не кажу тільки про окопи, ні. Потрібно ставити економіку на військові рейки. Треба збирати дрони, шити одяг та маскувальні сітки, будувати окопні лінії тощо. Роботи вдосталь, і її має хтось робити.
Банально – підіть у будь-який військовий шпиталь та допоможіть медсестрам доглядати поранених. Можна ж виконувати не специфічну медичну роботу, а помити підлогу, рознести їжу чи ще щось. Цивільним треба переставати сидіти і чекати перемоги. Її треба здобувати власними руками. Бо можна дочекатися поразки.
– Мобілізація в країні набирає обертів. Як ти ставишся до дій ТЦК та покарань для ухилянтів?
– Не згоден, що мобілізація набирає оберти. Скоріше навпаки. Влітку – так, зараз – ні. ТЦК робить свою роботу. Так, іноді геть не красиво, іноді грубо, але й війна – це не дитячий табір.
Поставте питання по-іншому: вони так роблять «по приколу», чи, може, тому, що ніхто не хоче йти у ЗСУ? Мабуть, друге. У 2022-му та першій половині 2023-го ми таких історій не бачили, бо були добровольці, не треба було нікого силоміць тягнути. А коли прийшлось – от і почалося таке.
І чому в нашому інформаційному просторі фокус уваги спрямований лише на висвітлення таких форм роботи ТЦК? Чому не зауважують, що зникли черги добровольців? Бо їх більше немає. У нас жаліють «бусифікованих», але той самий інформаційний простір мовчить про те, що ці хлопці, взагалі-то, не виконують свій прямий конституційний обов’язок. Аби їх «не бусифікували», вони за законом мали самостійно прибути до ТЦК та стати до лав ЗСУ. Але чомусь, коли грубо затримують грабіжників, наприклад, увесь інтернет не гуде про те, «як це жорстоко», – усі вважають це правильним. А в чому різниця між порушником № 1 та порушником № 2? Немає.
Ухилянти мають бути покарані, вони мають позбавлятись пільг та сидіти в тюрмі. Якщо він ухилянт і його «заперли» сюди – він утече у 9 з 10 випадків, це я кажу з власного досвіду. Я особисто останні кілька місяців відбираю людей з навчальних центрів. Усе написано на обличчях та видно з поведінки. Те, що зараз існує така ситуація з поповненням армії, – «звитяга» держави, яка не змогла мотивувати населення до продовження боротьби, та тих самих ухилянтів, які насправді все розуміють, але живуть по принципу: «моя хата скраю – нічого не знаю».
– Особисто твоє ставлення до відмовників: засудження чи розуміння?
–Я перестав будь-кого засуджувати. Кожен хоче жити. Кожен може розчаруватися в тому, що робить, кожен може злякатися. Я розумію це і не засуджую. Я засуджую тільки тих, хто бив себе в груди, а потім не відповів за свої слова – тут так. Але якщо «бусифікований» відмовляється одразу, як приїхав, – я розумію його. Я розумію відмовників, я розумію ухилянтів, я розумію тих, хто виїхав за кордон. Я всіх розумію і всім співчуваю.
Але, хлопці та дівчата, зрозумійте одне – по-іншому ніяк. Треба – і все. Не мені треба, не тобі, не Зеленському чи Трампу. Це треба всім нам, бо це наша земля. Усім страшно, усі не хочуть. Немає дурнів, яким подобається війна. Особисто я ненавиджу її. Мені не подобається ЗСУ як структура, мені не подобається наша держава (не країна – уважно). Але це треба все робити, бо більше нікому. Спробуйте це зрозуміти.
– Щоденно кладовища з Героями України стають більшими. Чи правда, що за останні пів року після кожного бойового завдання смертність військових збільшилась?
– Я не буду брехати – втрати великі. І втрати зростають. Тут є кілька моментів, які на це впливають.
Перше: ворог сильний і ворог розвивається. Вони з кожним місяцем вчаться краще та ефективніше нас убивати. Модернізують озброєння, модернізують тактику.
Друге: рівень нашої армії падає. Ми так само кращі за рф у технологічному питанні, у винахідливості, але рівень особового складу безжально падає. «Бусифікований» дід не буде так ефективно виконувати завдання, як молодий навчений контрактник. Це питання як чисто фізичних можливостей, так і психологічних. «Бусифікований», потрапляючи сюди, в перший же день шукає шляхи, щоб утекти: по хворобі, з інших причин. Він не починає вчитись, він не починає ставати кращим. Він як в учбовому центрі не хотів і нічого не навчився, так само і тут. А коли він виходить на бойове завдання, то там уже нікуди дітись. І тут, мабуть, він починає шкодувати, що не вчився, не питав досвідчених хлопців, що і як робити. І тоді найкращий варіант у нього – це отримати нетяжке поранення та поїхати на лікування, після якого він вже не повернеться.
Третє: зараз іде найжорстокіша стадія війни за всі 10 років. Бої просто шалені. Розриваються логістичні та евакуаційні шляхи, нещадно прострілюються, що ускладнює забезпечення воїнів та евакуацію поранених. Все це впливає на рівень втрат.
– Чи є побратими, до яких приходиш на могили?
– Так, є. Коли буваю в Харкові, намагаюся заскочити до свого полеглого друга. До інших можливості не маю, бо рідко виїжджаю за межі РВЗ (район виконання завдань), а якщо їду, то тільки по службі. Я обов’язково провідаю своїх друзів, коли в мене буде така можливість. Вони все одно з нами і стежать за нами з кращого світу. Ми маємо не осоромити їх.
– Герої назавжди в наших серцях. Вони живуть, поки ми про них пам’ятаємо. А який твій найбільший страх, який переслідує на передовій?
– Полон. Полон та каліцтво. Полон – це гірше смерті, бо це постійні страждання без гарантії їхнього кінця. А каліцтво – це вирок, на жаль. Ти потрібен лише своїй родині. Державі ти не потрібен. Але коли ти каліка, ти не маєш змоги самостійно керувати своїм життям. Так, я знаю людей, які із каліцтвом живуть і щось роблять, але це, скоріше, винятки.
– Чи є якісь традиції у військових перед виходом на бойове завдання?
– Ніколи не прощатися одне з одним. Навіть коли зустрічаємося посеред дороги або п’ємо з побратимами каву. Завжди лишаємо нашу зустріч постійною, просто ставимо на паузу. Відганяємо думки про смерть, не звертаємо на неї уваги.
Так, ти починаєш вірити у вищі сили, прикмети. Але це на початку. Надалі ти просто розумієш, що це суцільний рандом, і якщо тобі судилося загинути – ти загинеш. Якщо не судилося – не загинеш. Але це не означає, що можна скинути бронік і бігати довкола. Як мінімум, не раджу перевіряти.
– Поговоримо трохи масштабніше про Україну та зміни. Які, на твою думку, мають статися зміни в державі, щоб перемога була за Україною?
– Держава має змінитись повністю. Це може бути дуже розлога відповідь, яка не вписується у формат інтервʼю. Повністю – це значить повністю. Корупція, кумівство, неефективність влади, пофігізм цивільних та суперечки про «форму», а не про «суть» – це те, що вбиває нас більше за окупантів.
– Давай поговоримо про кохання та стосунки. Як війна вплинула на відносини між людьми? З найближчим оточенням?
–Це дуже важке питання, насправді. Дуже сильно вплинула. Як би обидві сторони цього не заперечували чи не намагались не помічати, але між військовими та цивільними є стіна. Стіна нерозуміння, стіна якоїсь мінімальної заздрості, злості. Так, нам прикро, що ми втрачаємо своє життя на війні. Нам образливо, коли цивільні можуть собі дозволити концерти, розваги тощо, а ми не можемо. Нам прикро, коли цивільні можуть кохати, проводити час із друзями, ростити своїх дітей, а ми не можемо. Так само цивільні нас бояться, не розуміють. Вони ніколи не зможуть нас зрозуміти – це факт, який треба прийняти обом сторонам. Нам треба прийняти те, що, як би там не було, поза фронтом іде життя, і це нормально. А вам треба прийняти те, що ми все одно не пробачимо те, що втратили роки «життя». Ми злі не на вас – ми злі загалом. Просто іноді ви це відчуваєте.
– Чи можна зустріти своє кохання на війні?
– Звісно, так! Особисто мені – ні, але я знаю чимало пар, які утворилися на війні і щасливі. Це реально, бо ви розумієте одне одного та набагато частіше разом. Це те, що за нинішніх обставин неможливо із цивільними.
– Чому тобі – ні? Тому що невеликий вибір жінок на фронті, як би це не звучало грубо?
– І це також. Чим менший вибір – ти менше вибору, перепрошую за тавтологію. Але не знаю, якось мені і не цікаво обирати. Трохи не мій тип жінок. Безумовно, є хороші дівчата, але я не вважаю себе «військовим» за освітою. А вони «військові».
– Що міг би побажати всім українцям?
– Побажати можу одне – боротись. Війна поруч і тільки наближається до вас. Це не страшилки, не образи – це реальність сьогодення. Фронт рухається далі, і дедалі більше людей залучається у війну. Вона нікого не омине, тому треба бути готовим.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контактний телефон Центру журналістської солідарності у Дніпрі – 050 919 84 79 (Наталя Назарова, координатор Дніпровського центру).
Записала Вікторія Луцюк
Дискусія з цього приводу: