Як говорити про біль, не завдаючи нового болю: в умовах повномасштабного вторгнення це питання стає не лише професійним викликом, а й етичним обов’язком. У Києві відбулася ІІІ діалогова зустріч ««Підхід, орієнтований на потерпілих, та конфліктно-чутлива травмо-орієнтована публічна комунікація».
Захід провела громадська організація «Вектор прав людини» у партнерстві з Радою суддів України та Національною спілкою журналістів України за підтримки CEELI Institute (Прага).
Учасники зустрічі – журналісти та представники судів із різних регіонів України – обговорювали, як працювати з чутливими темами: насильством, воєнними злочинами, історіями дітей і потерпілих, не порушуючи прав людини та не допускаючи повторної травматизації.
Директорка ГО «Вектор прав людини» Валерія Рибак переконана: співпраця громадських організацій, судової влади й медіа – ключ до довіри суспільства.
–У нас спільна мета – справедливе правосуддя та незалежна правова держава. Медіа допомагають зробити судову систему зрозумілою для людей, а це –основа основа довіри, – каже пані Валерія.
На полях події окремий блок був присвячений журналістській етиці. Медіаекспертка, журналістка з понад 30-річним досвідом роботи, зокрема у Reuters та BBC, координаторка регіональних організацій НСЖУ, членкиня Комісії з журналістської етики Ліна Кущ говорила про те, як уникати ретравматизації, упередженості й дискримінації в публікаціях. Вона наголосила: робота з чутливими темами вимагає не лише професійної майстерності, а й чітких редакційних політик та відповідальності перед аудиторією.
Ліна Кущ: «Журналістська етика – рамка, що працює на практиці»
– Важливе завдання у межах проєкту – допомогти українським журналістам, насамперед локальних медіа, коректно й професійно висвітлювати судову тематику, не порушуючи професійних стандартів, не завдаючи шкоди потерпілим, – наголошує Ліна Кущ.
Медіаекспертка будувала спілкування з аудиторією не лише на основі теоретичних знань, а й на практичних прикладах, які давали розуміння, що етика – це не абстракція, а щоденний вибір журналіста. Наприклад, телеоператор прийшов до суду у шортах і майці – це питання етикету, але не журналістської етики. Натомість прихована зйомка у дитячому садку дітей або публічні образливі коментарі журналіста в соцмережах – це вже пряме поле етичної відповідальності.
Спікерка приділила увагу поведінці журналістів у соціальних мережах. За її словами, у багатьох західних медіа існують чіткі внутрішні правила: журналіст не поширює новини раніше за своє медіа і утримується від публічної підтримки чи осуду політичних сил або кампаній, щоб його позиція не сприймалася як позиція медіа. Водночас такі норми зазвичай регулюються редакційними політиками.
– Основним документом у нашій країні залишається Кодекс етики українського журналіста. Він побудований на міжнародних стандартах– документах Міжнародної федерації журналістів, Ради Європи, ООН, ЮНЕСКО. Це загальна рамка. Але ключове питання – як застосовувати цю рамку в конкретних ситуаціях, –каже медіаекспертка.
Саме тут на перший план виходять редакційні кодекси й внутрішні правила. У різних медіа вони можуть бути дуже різними – від короткого переліку принципів, приміром, як дотримуватися об’єктивності, неупередженості, висвітлювати чутливі теми тощо і до багатосторінкових гайдлайнів, де виписані правила стосовно того як готуються і оформляються матеріали. Немає єдиного стандарту редакційного кодексу. У західних редакціях такі документи постійно доповнюються: після кожного складного кейсу фіксуються «вивчені уроки» стосовно роботи у зонах збройних конфліктів, з військовополоненими, в окремі розділи можуть бути винесені теми висвітлення терористичних актів, самогубств, які ілюстрації допустимі, а що є неприпустимим, як працювати із ШІ.
– Редакційний кодекс – це свобода вибору редакції. Він може бути оприлюднений або залишатися для внутрішнього користування. Але саме Кодекс етики українського журналіста дозволяє застосувати етичні принципи на практиці й уникати дискримінації та повторної травматизації, — підсумувала Ліна Кущ.
Вона також звернула увагу, що під час війни журналісти стикаються з темами й викликами, яких раніше не було, тому етичні рекомендації постійно оновлюються. Комісія з журналістської етики, членкинею якої є Ліна Кущ, узагальнює рішення та напрацьовує нові підходи, зокрема для роботи з чутливими темами у воєнний час.
Про повагу до приватного життя і межі суспільного інтересу
Із 19 пунктів Кодексу етики українського журналіста Ліна Кущ зупинилася на шести.
Передусім ідеться про повагу до приватного життя людини. Водночас Кодекс не заперечує права журналіста на розслідування, якщо суспільна значущість інформації є вищою, ніж приватні інтереси конкретної особи.
Як приклад Ліна Кущ навела рішення Комісії журналістської етики щодо обстрілу житлового будинку на Лук’янівці. Після трагедії в соцмережах було оприлюднено фото російського паспорта однієї з потерпілих із повним зазначенням імені та інших персональних даних. Це призвело до хвилі цькування жінки, яка багато років живе в Україні, розмовляє українською мовою і сама постраждала від російської агресії.
Комісія журналістської етики відреагувала на цей випадок, зазначила: поширення журналістами персональних даних потерпілих від збройної агресії рф без їхньої згоди є неприпустимим, навіть якщо таку інформацію вже оприлюднили посадові особи або користувачі соцмереж. Відповідальність за дотримання Кодексу етики несе журналіст і редакція.
Другий кейс стосувався сюжету одного з телеканалів, де журналістка звернулася з питаннями до родини публічного політика під час їхнього перебування за кордоном. У цьому випадку Комісія з журналістської етики розмежувала дві речі: неточності у матеріалі із фактажем були визнані порушенням стандартів, однак сам факт звернення до публічної особи – ні. Адже для публічних осіб межа приватності є ширшою, а суспільний інтерес може переважати, зокрема в питаннях виїзду за кордон під час війни, волонтерської діяльності чи рівня статків.
Неупередженість і баланс думок
Окремо Ліна Кущ наголосила на необхідності неупередженого висвітлення судових процесів. Журналіст не має права називати людину злочинцем до ухвалення відповідного рішення суду.
Важливим залишається і пункт про баланс думок: позиція опонентів або сторін, які є об’єктом журналістської критики, має бути представлена. Звернення журналіста по коментар до незалежного експерта знімає питання про порушення етики, навіть за наявності жорсткої критики у матеріалі.
Законні методи збору інформації
Ще один принциповий пункт: використання лише законних методів отримання інформації. Журналіст діє в правовому полі України і може вдатися до судових процедур проти осіб, які перешкоджають у збиранні інформації.
Негласні способи збору даних можуть застосовуватися лише тоді, коли це необхідно для забезпечення достовірності і точності матеріалу, й іншими шляхами отримати суспільно важливу інформацію неможливо.
У таких випадках рішення не може бути одноосібним: журналіст має обговорювати це з редактором чи редакторкою, які також несуть відповідальність. Матеріал не може ґрунтуватися виключно на анонімних джерелах – інформацію потрібно підтверджувати документами, свідченнями інших осіб або додатковими доказами.
Анонімні джерела: ризики маніпуляції та відповідальність редакції
Ліна Кущ наголосила, що використання анонімних джерел у журналістських матеріалах має бути винятком, а не правилом, і потребує особливої обґрунтованості.
По-перше, за анонімністю часто можуть ховатися спроби маніпулювати журналістами, адже кожне джерело має власні інтереси. По-друге, з анонімним джерелом неможливо вступити в публічну дискусію або перевірити його аргументи, що автоматично послаблює доказову базу самого матеріалу.
Саме тому в інтересах журналістів – працювати з реальними людьми, називати їхні імена, посади або спиратися на документи, які підтверджують отриману інформацію. Анонімні свідчення не можуть бути єдиною основою публікації.
Запобігання дискримінації: що справді має значення
Окрему увагу Ліна Кущ приділила пункту 15 Кодексу етики українського журналіста, який безпосередньо спрямований на протидію дискримінації. Згідно з ним, ніхто не може бути дискримінований через стать, мову, расу, релігію, національність, соціальне походження або політичні уподобання.
Вказувати на такі ознаки дозволено лише тоді, коли вони є неодмінною частиною матеріалу. Так само журналісти мають утримуватися від натяків, коментарів щодо фізичних недоліків чи хвороб людини, а також від використання образливої лексики.
Типовою помилкою у кримінальних новинах, за словами спікерки, є механічне відтворення пресрелізів правоохоронних органів із наголосом на статі, національності, соціальному походженні чи регіональній приналежності підозрюваних.
Особлива обережність – у матеріалах про дітей
Ліна Кущ наголосила на пункті 18 Кодексу журналістської етики, який вимагає від журналістів особливої обережності під час висвітлення тем, пов’язаних із дітьми.
Журналісти й редактори повинні мати обґрунтовані підстави для втручання у приватне життя неповнолітніх і дозвіл від батьків або опікунів. Водночас навіть наявність такої згоди не знімає з редакції відповідальності за можливі наслідки публікації, особливо, що стосується тем, пов’язаних із насильством.
Ліна Кущ навела резонансний випадок, де жертвою сексуального насильства стала неповнолітня дівчинка, так само як і неповнолітніми були обвинувачені. Окремі медіа оприлюднили імена, назву села та деталі, за якими дітей можна було легко ідентифікувати. При цьому спікерка вказала на нюанс – мати дівчинки дала згоду на публічність.
Але попри формальну згоду матері журналісти мали поставити собі питання про довгострокові наслідки, які можливо не усвідомлює мати. Що буде з цією дівчинкою через кілька років, коли інформація про пережите насильство залишиться у відкритому доступі? Як це вплине на її майбутнє, навчання, роботу, життя в громаді? Саме ці наслідки журналісти зобов’язані усвідомлювати, навіть якщо постраждала сторона емоційно прагне публічності в моменті.
Роль Комісії журналістської етики
Ліна Кущ також пояснила принципи роботи Комісії журналістської етики. Вона не розглядає всі скарги без винятку і не працює «на конвеєрі». Комісія обирає для розгляду ті кейси, які є показовими з погляду різних типів порушень і можуть бути корисними для всієї журналістської спільноти.
Мета Комісії – не покарання, а підвищення етичних стандартів і допомога журналістам та редакціям працювати якісніше, щоб у підсумку аудиторії отримували професійніший контент.
Про підходи, орієнтовані на потерпілих
Під час заходу голова Комітету Ради суддів України з питань співпраці з медіа, державними та недержавними органами Андрій Потапенко звернув увагу на поступ у впровадженні в Україні європейських стандартів захисту потерпілих. Зокрема, йшлося про схвалений Радою суддів протокол роботи судів з вразливими потерпілими і свідками – документ, покликаний створити безпечні умови для надання показань та мінімізувати психологічний тиск.
Про правові основи потерпіло орієнтованого підходу та його практичне застосування говорила адвокатка і медіаторка Лілія Олійник. Вона переконана, що у центрі уваги мають бути не лише процесуальні норми, а й шанобливе ставлення до потерпілих, їх захист, можливості відновлення, надання підтримки і доступ до правосуддя.
Практичний вимір державної підтримки потерпілих представила керівниця Координаційного центру підтримки потерпілих і свідків Офісу Генерального прокурора Вероніка Плотнікова. Вона розповіла про роботу центрів у регіонах, які супроводжують потерпілих і свідків у справах, зокрема щодо міжнародних злочинів, забезпечуючи їхній захист і доступ до інформації та допомоги.
Зустріч завершилася відкритою дискусією. Журналісти й судді аналізували реальні кейси та шукали баланс між суспільним інтересом і повагою до гідності потерпілих. Спільний висновок був очевидним: у час війни слово може як захищати, так і поранити – і вибір завжди за тими, хто його використовує.
Людмила Мазнова
Дискусія з цього приводу: