У вересні Верховний Суд України прийняв рішення, що здійняло цілу бурю емоцій у журналістських колах. За підсумками розгляду позову посадовця “Укртатнафти” до одного з Інтернет-видань суд постановив вилучити його ім’я з публікації про ухилення від сплати податків. Топ-посадовець був підозрюваним у цій справі, і суд виніс вердикт: до винесення судового вироку ім’я підозрюваного не має називатись журналістами.
Звісно, йшлося про конкретну публікацію в одному із столичних видань, однак практика ця, за українським правом, має бути поширена на всі медіа. Тож спільнота і сприйняла це рішення як наступ на свободу слова.
Журналісти, медіа-менеджери, до яких приєдналися правозахисники, викривачі корупції та громадські активісти, зрештою, навіть члени парламенту, не стримували себе в емоціях щодо наслідків. Загальний тон обурення: корупціонери, хабарники та інші зловмисники відтепер здобувають імунітет від журналістських розслідувань.
Чи справедливе це обурення? Так. Але когнітивний дисонанс полягає в тому, що нічого принципово нового в рішенні Верховного Суду немає. Як це можливо? Розбираємось
Верховний Суд та його соломонове рішення
Отже, 10 вересня цього року Верховний Суд України у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду завершив дворічний розгляд справи за №757/19417/23, задовольнив позов проти медіа ZN.UA. Позов був ініційований у 2023 році екс-посадовцем ПАТ «Укртатнафта». Позивач посилався на те, що за відсутності обвинувального вироку було названо його ім’я у статті стосовно підозри у махінаціях. Йшлося про умисне ухилення від сплати 605 млн грн акцизного податку. Позивач вказував, що видання в оспорюваній статті порушило його немайнове право на використання імені, та просив суд зобов’язати відповідача видалити згадану публікацію. Суд задовольнив позов частково: публікацію не видаляти, а ось згадку про ім’я підозрюваного з неї вилучити.
Виносячи вердикт, серед іншого, судді ВС послуговувалися частиною четвертою статті 296 Цивільного Кодексу України.
На юридичній онлайн-платформі LIGA 360 тлумачення постанови ВСУ представлено так: використання (обнародування) імені особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, допускається виключно після набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї, незалежно від публічного статусу особи чи суспільного інтересу до інформації.
“Судово-юридична газета” (онлайн-видання) коментує це рішення таким чином: «Верховний Суд вирішив, що журналістам заборонено публікувати ім’я підозрюваних чи обвинувачених у махінаціях посадовців до вироку суду». Тобто, журналісти не повинні оприлюднювати ім’я, навіть, якщо кримінальне провадження вже знаходиться на розгляді у суді, і з прізвищем посадовця можна ознайомитися у відкритому доступі через сайт «Судова влада».
Як діяти у тому випадку, коли, приміром, ім’я підозрюваного вже було оприлюднено?
Позиція Верховного Суду, за рішенням у справі посадовця “Укртатнафти”, соломонова: захист порушеного права на ім’я у цьому випадку здійснюється шляхом видалення персональних даних з публікації, але не самої публікації. Соломоновість, вважають судді, в даному разі, полягає в тому, що це забезпечує баланс між правом особи та свободою медіа інформувати суспільство.
Тезу про баланс судді ВСУ роз’яснили в інтерв’ю виданню «Бабель». А саме: за Цивільним кодексом України з 2003 року діє норма, за якою людина має право на захист свого немайнового права, зокрема імені. У 2005 році до норми додали частину четверту, яка й забороняє вказувати імʼя людини, яку підозрюють чи обвинувачують. І не просто вказувати: якщо судом буде встановлено порушення цієї норми, на медіа накладається зобов’язання видаляти публікацію, де є згадка імені.
Тож тепер, наполягають судді, вони розставили акценти інакше, значно справедливіше: оскільки суспільство має право знати суспільно значущу інформацію, сама публікація видалятись не буде. Але ім’я підозрюваного до вироку суду заради уникнення порушення принципу презумпції невинуватості буде вилучатись. При цьому можна залишати ініціали. Таким чином, вирішив суд, буде збалансовано обидва права.
Ось так, як бачимо, кардинально відрізняється оцінка одного й того ж рішення. Судді переконані, що вони поліпшили судову практику, наблизили її до цивілізованого світу. Журналісти та правозахисники вважають, що це наступ на свободу слова.
Які аргументи у медійників?
Широкий відгомін: медійники та активісти говорять про ризики у роботі
Можна навести десятки висловлювань стосовно ризиків, що несе у собі таке рішення для свободи слова і боротьби з корупцією. Через позбавлення права вказувати імена публічних осіб, дії яких становлять суспільний інтерес, публікації при всій своїй важливості можуть втрачати сенс, каже багато хто. Медійниця Катерина Коберник на своїй сторінці у соцмережі пише про заборону в кодексі: «Вона мала якийсь сенс в аналоговому світі, а у цифровому це все одно профанація, яка ускладнює життя і звʼязує руки професійним журналістам, але не анонімам в соцмережах».
Оксана Романюк, директорка ІМІ, на своїй сторінці говорить: «Ми не можемо закликати журналістів самоценцуруватись, бо це і є той шлях, який перетворить Україну на маленьку росію, і відкине нас з шляху європейської інтеграції ».
У загальних рисах позицію медійників добре віддзеркалив голова Комітету ВРУ з питань свободи слова Ярослав Юрчишин (фракція “Голос”) у коментарі LB.ua. Він називає рішення ВС порушенням балансу між правом на приватність та правом суспільства на доступ до інформації.
“Бо йдеться переважно про суспільно значимі судові процеси – підозрюваних у корупції, зловживанні службовим становищем, економічних злочинах чи злочинах проти нацбезпеки. Суд у цьому випадку став не на пошук балансу, а повністю на бік приватності”, – каже Я. Юрчишин.
Народний депутат вважає, що таким рішенням суд обмежив журналістів у можливості інформувати суспільство, фактично створивши ризики для будь-якого медіа, яке публікуватиме інформацію про підозрюваних.
«Тому це – наступ на свободу слова. Ми як правова держава повинні виконувати рішення суду, але зараз виходить так, що ВС поставив під удар усі медіа.”
За словами пана Ярослава, тепер журналісти опинилися в ситуації, коли або не писати про підозрюваних взагалі, або ризикувати судовими позовами.
“Великі медіа, мабуть, шукатимуть способи продовжити інформувати суспільство. Але в регіонах чиновники просто лякатимуть журналістів, і ті, скоріше за все, відмовляться згадувати, хто саме підозрюється у злочині”, – робить прогноз народний депутат.
“Ми не можемо сказати, що підозрюваний уже вчинив злочин це – недостовірна інформація. Але називати, хто є підозрюваним, фіксуючи, що це – саме підозра, – не просто можна, а необхідно”, – вважає Я. Юрчишин.
Ось така позиція тих, хто дивиться з точки зору медіа.
Справді, руки у журналістів будуть фактично зв’язані в тому, щоб поіменно називати тих, хто може підозрюватись у серйозних зловживаннях чи корупції і чиї справи вже, приміром, слухаються в судах. Доходитиме до абсурду: імена причетних до спецоперації НАБУ “Мідас” на вустах у всієї країни, хоча тут не йдеться не те що про судові слухання, а навіть про порушення кримінальних справ чи вручення підозри – досить оприлюднення записів розмов. І представникам НАБУ цілком прийнятно називати ці імена. А от журналістам – табу на імена тих, чиї справи вже розслідувано та передано до суду. Ба, більше! Навіть якщо журналіст перебуває безпосередньо у залі суду, де звучать прізвища підозрюваних, але вироку ще не винесено, то й імен у публікації про судовий перебіг теж не повинно бути.
Але спробуємо без емоцій. Тут ми маємо повернутись до тези, озвученої нами на початку цієї публікації: нічого нового в рішенні Верховного Суду немає. Про Цивільний кодекс вже було згадано вище. Конкретизуємо.
- Норма Цивільного кодексу України діяла й раніше, але зазвичай її ігнорували. Частина 4 ст. 296 ЦК говорить, що поки людині не винесено судовий вирок, її ім’я не можна пов’язувати зі злочином. Це логічно: ми не можемо назвати злочинцем того, кого суд ще не визнав винним, – наголошує керівник юридичної служби Національної спілки журналістів України Михайло Кочеров.
Іншими словами, закон був, йому вже понад 20 років, але ним не користувались. І от знайшовся громадянин, той самий, з “Укртатнафти”, який скористався. Громадянин подав позов і отримав рішення суду, що базується на чинному законодавстві.
Тож давайте спробуємо перевернути піраміду: замість емоційно забарвлених рефлексій з приводу дій суду, який застосував норму діючого законодавства, спробуємо розібратись, як нам жити далі з цим законодавством. Або ж – міняти законодавство.
Варіант перший: шукаємо баланс, спираючись на діючий Цивільний кодекс
– Закон не повинен віддалятися від суспільних потреб, – каже Михайло Кочеров. – Ми ж маємо сьогодні в цьому питанні законодавчу базу, що суттєво відстала від цих потреб. Відтак, журналісти потрапляють у «сіру зону»: є запит суспільства отримати інформацію, але є й ризик завдати шкоди людині, якщо вирок згодом виявиться помилковим.
Справді, тут немає однозначної відповіді на те, що робити з цією “сірою зоною”.
З одного боку, може з’явитись доказове розслідування мільярдної корупції, з цілком конкретними іменами, що стоять за цією корупцією. І назвати їх журналіст не має права.
З другого боку, знаємо і зовсім іншу схему. Коли, приміром, через корумпованих силовиків порушується кримінальна справа, навіть фабрикуються сякі-такі докази, вручається підозра, після чого в медіа “зливається” інформація – з іменами та “ніби-то” фактами. Справа потім розвалюється, але людину корупціонером чи злочинцем вже названо.
Який вихід з цієї “сірої зони”?
Щоб знайти баланс, Михайло Кочеров радить звертатися до трискладового тесту: правового механізму, запозиченого з європейського законодавства. Аби визначитися, наскільки може бути виправданою публікація тієї чи іншої інформації, зважати на її значимість і можливе нанесення шкоди.
Ось питання трискладового тесту:
1.Чи є законний інтерес для оприлюднення інформації?
2.Чи розголошення може завдати істотної шкоди?
3.Чи переважає шкода над суспільними інтересами?
Якщо на питання ви отримуєте три «так», то інформацію варто публікувати, каже він.
–Тест може стати сьогодні компасом у роботі медійників. Він показує, коли суспільний інтерес справді переважає, а коли краще утриматися від публікації. Якщо редакція може аргументовано довести, що вона все зважила перед тим, як надрукувати інформацію чи резонансну новину, або підсумки розслідувань, то це буде найкращий захист у випадку судових позовів, – вважає юрист.– Журналісти мають право говорити, але водночас мають обов’язок не завдавати шкоди. Право на гідність – таке ж фундаментальне, як і право суспільства знати правду. Редакція може вказувати імена, посилаючись на першоджерела, якщо такі є.
Варіант другий: актуалізувати Цивільний кодекс та інші норми, яким вже понад 20 років
Однак, як ми бачимо, ні трискладовий тест, ні інші аргументи журналістів не “встоять” у суді, якщо позивач правильно сформулює позов, а суд буде дотримуватись не духу, а букви закону. Ще немає вироку? Тоді заборонено писати: Тімур Міндіч та Олексій Чернишов, можна лише – Т.М. та О.Ч.
Тож як діяти?
- Норми Цивільного кодексу потребують невідкладної актуалізації, оновлення статей, які вже давно застаріли, – вважає Михайло Кочеров. – Серед таких я назвав би й 296-ту статтю. Про це мають подбати законодавці.
На щастя, у законодавців, принаймні, тих, хто профільно опікується медіа, також є розуміння цього. Більше того, наскільки можна судити, навіть вже робляться кроки в потрібному напрямку. Ярослав Юрчишин у згаданому коментарі Lb.ua повідомив, що парламент готує зміни до Цивільного кодексу, аби уточнити норми, які ВС потрактував на шкоду журналістам та свободі слова. Наразі невідомо, як саме відбудеться це уточнення. Однак голова профільного комітету наголосив, що це робитиметься, виходячи з того, що інформування про хід слідства та фігурантів справ є не лише правом, а й обов’язком журналістів.
На жаль, система “заточена” більше не на те, аби сприяти журналістові у виконанні цього обов’язку, а як завадити цьому.
Тож давайте змінювати ситуацію. Оптимально, на наш погляд, справді актуалізувати якщо не весь Цивільний кодекс, то, принаймні, ті його статті, яким вже понад два десятиліття, відшліфувавши їх так, щоб журналіст міг донести правду до суспільства. Національна Спілка Журналістів бачить цю проблему вкрай важливою і не буде випускати її з поля зору.
Людмила Мазнова, інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: