«Поважати, любити і цінувати того, для кого працюєш», – телеведуча Ольга Вакало про свою формулу успіху в журналістиці
Вже працюючи на телебаченні, вона тривалий час продовжувала вважати своїм професійним святом День учителя. Вести ефіри на запорізький телеканал виховательку з дитсадка запросили 1993-го року. Це зараз про початок свого творчого телешляху Ольга Вакало напівжартома говорить: «педагогіка в кадрі тривала до 2004-го року». Насправді ж, телеведуча пройшла чимало внутрішньо-професійних трансформацій. Свого часу Ольга Вакало разом з однодумцями створила перше в Запоріжжі дискусійне молодіжне ток-шоу «Знак запитання». І, почавши з дитячої редакції як ведуча пізнавальних та розважальних програм, дійшла до програм гостро політичного і соціального звучання. З 2017-го року Ольга Вакало – голова редакційної ради Національної суспільної телерадіокомпанії України (НСТУ); є активною членкинею Національної спілки журналістів. Каже: Спілка − єдина журналістська спільнота, яка послідовно виступає на підтримку розвитку регіонального суспільного мовлення і усвідомлює небезпеку скорочення незалежного регіонального мовлення, яке відбувається в країні.
Пані Ольга – героїня нової рубрики «Журналіст місяця НСЖУ». В цій рубриці ми знайомимо вас з одним із журналістів – членів НСЖУ. Будемо представляти тих, хто і наполегливо працює в журналістиці, але і хто проявляє солідарність з колегами.
– Пані Ольго, у вас доволі цікава професійна історія. Про журналістику ви в дитинстві не мріяли, як більшість ваших колег, але доля однак привела вас на цю телестезю?
– Є такий вислів «це та випадковість, яка є закономірністю». Отак і про мене в телесправі. Я справді починала з дитячих програм. І вела їх, до речі, з дітьми, яких виховувала в садку. Згодом з’явилися нові ідеї, нові формати. І вже зараз я з впевненістю можу сказати, що журналістика – це велике щастя і великі можливості. Особливо це відгукнеться тим, хто займає активну громадянську позицію, вболіває за розвиток суспільства, прагне змін на краще.
– Тенденції в Україні такі, що журналістика не вважається престижною професією, але вважається модною. Що б ви побажали чи порадили тим, хто збирається вступати на журфак?
– Не забувати, що журналістика це доволі непроста і жертовна (в сакральному сенсі) робота. Мені поталанило, адже мене навчили любити журналістику в собі, а не тільки себе в журналістиці. Хтось приходить, щоб любуватися собою в кадрі, а хтось милується собою, коли бачить, яку важливу місію виконує за допомогою професії. Для мене найголовніше – вміти розкривати гостя, допомагати людям, надихати їх на зміни, мотивувати. Тобто, долучатися до побудови здорового суспільства. Коли розумієш, що корисний людям, – це круте відчуття!
– Коли вперше відчули вагу професії?
– Тривалий час своїм професійним святом я вважала День педагога. А от вагу журналістської професії я відчула, коли сталося лихо – горіли Новобогданівські склади, ми мобілізувалися, знаходили людей, запрошували політиків у студію, фактично працювали в режимі десятигодинного телемарафону, за форматом програми «Жди меня». Це було круто – допомагати людям, впливати на процеси, тоді я чи не вперше відчула важливість журналістики, правильність свого професійного вибору.
– Ви пам’ятаєте, на що витратили свій перший гонорар?
– Пригадую точно, що, працюючи на телебаченні, я отримувала більше, аніж вихователькою в садку. Одного разу отримала премію обдарованої молоді і придбала лінзи. Носила їх цілий рік, дуже пишалась.
– Чи є щось, що заважає роботі?
– Перешкоди у відсутності або категоричній недостатності, особливо у локальному медійному просторі, незаангажованого збалансованого і соціально-відповідального мовлення. Такого, яким в усьому цивілізованому світі є мовлення суспільне. Це простір, природний ландшафт для професійного зростання і самореалізації і самовдосконалення. Тому я вважаю системною помилкою суттєве скорочення мовлення місцевого виробництва, яке цього року із “наполегливістю”, гідною ліпшого застосування, впроваджує київське керівництво Суспільного, бо ми були майже в усій країні єдиними незалежними місцевими мовниками в своїх регіонах, а тепер вже перестали бути місцевими: “одна година на добу? серйозно?!?”. І якщо далі так триватиме, перестанемо бути мовниками. Але, впевнена, розвиток Суспільного мовлення в Україні обов’язково відбудеться. Це незворотні процеси. Конче треба творити і розвивати національний інформаційний простір, ставати господарями у своєму інфомаційному домі. Будемо вчитися на власних помилках. Бо на чужих – не вийде:) Треба і це пройти.
-Що для вас бути членкинею НСЖУ і що значить журналістська солідарність?
– Членкинею НСЖУ я стала ще 1999-му, (ще з дівочим прізвищем:), пам’ятаю свій намір вийти зі Спілки трохи до чи трохи після 2010-го, саме через відсутність відчуття солідарності, професійної користі та можливостей для творчого зростання. Але потім (2010-2013р.р.) принципова, тверда публічна позиція Спілки у питаннях незгоди із діями тодішнього президента “утікача”(напередодні, ще до Майдану і ключових подій Революції Гідності) викликала мою повагу і змінила рішення. Жодного разу після того не пошкодувала, що в Спілці. Поготів, на сьогодні вважаю, що Спілка − єдина журналістська спільнота, яка послідовно виступає на підтримку розвитку регіонального суспільного мовлення і усвідомлює, (принаймні, у публічних виступах очільників і представників НСЖУ це чітко артикульовано) небезпеку скорочення незалежного регіонального мовлення, яке відбувається в країні. До того ж, мені подобається активність спілчан у питанні збереження регіональної друкованої преси та все, що робить Спілка для захисту прав і свобод журналістів, усвідомлення нових викликів та актуалізації професії.
-Чи є у вас професійна мрія? Яка вона?
– Одна з таких – проукраїнське модерне Запоріжжя, яке розвивається. І я долучена до цих змін. Тут якраз дуже доречна журналістська робота.
– Які принципи застосовуєте в роботі?
– Перш за все – поважати, любити і цінувати того, для кого працюєш!