На війні голос стихає. День за днем його рівень децибел знижується, поки гучність власних думок зростає. Страх, ненависть, відчай. Здається, що усього емоційного спектру, на який тільки здатна людина, не вистачить, щоб передати це відчуття. Але є люди, для яких мовчання – не варіант. Для яких це – особистісна поразка.
Якщо тільки уявити: просторий степ, у небі десятки дронів, під ногами земля, яка ще пам’ятає артилерійські залпи. А десь поруч, у підрозділі, серед камуфляжу і карт патронів – чоловік із фотоапаратом. Не воєнкор. Не заблукавший перехожий. Він тут не в гостях. Він – частина цього світу. Частина армії. І водночас частина журналістської спільноти.
Це – Олександр Шульга. Людина, яка перейшла із редакційного офісу до армійського бліндажу. Яка не проміняла професію, а взяла її з собою на війну. Яка знає ціну тиші. І ціну слова.
У мирному житті – багаторічний член Національної спілки журналістів України, автор численних публікацій та кебетних текстів. До 24 лютого 2022 року він працював у медіа, аналізував суспільні процеси і писав про це у своєму блозі – ще до повномасштабного вторгнення був людиною, яка «бачить глибше». А тепер – і відчуває гостріше, бо ця війна зробила кожне слово ціннішим. З того лютневого ранку, коли ворог цинічно і підступно ступив на рідну неньку Україну, серце Олександра не дозволило йому залишитися осторонь, і він зробив для себе вибір – захищати не лише словом, а й дією. Він пішов добровольцем, попри вік та можливість «відсидітись».
–Зрештою, це був навіть не вибір – а відповідальність перед собою, – згадує він.
Сьогодні Олександр Шульга служить у складі 125-ї окремої бригади територіальної оборони Збройних сил України. Почавши свою діяльність тут на посаді стрільця, нині – сержант-менеджер відділення рекрутингу. Водночас голос, камера і совість. Його фронт знову став не лише фізичним, а й інформаційним. Бо навіть на передовій він залишився тим, ким був завжди – журналістом, який не мовчить.
–Коли ми заходили в деокуповане село, всі думали, як зачистити позицію. А я – як зафіксувати ракурс. Це не професійна деформація. Це сутність. Журналістику ніяка війна з тебе не витравить, якщо вона у тебе в генах, – усміхається.
Навіть у бліндажах, окопах і під обстрілами він знаходить можливість фіксувати моменти життя армії: світлини, короткі роздуми, фрази побратимів. Більшою мірою не для архіву – для пам’яті. Щоб після перемоги були історії не лише про танки, а й про серця. Частину з цього вже публікують колеги.
–Упродовж Великої війни мені, як військовослужбовцю, пощастило також бути учасником кількох інтерв’ю, які проводили колеги-дніпряни. Обов’язково мушу згадати ім’я своєї колежанки, талановитої радіожурналістки та просто чудової людини Тетяни Верби з Павлограда. Вона є тим міцним ланцюгом, який не дає мені відірватися від світу журналістики і кола медійників, – говорить Олександр.
А частина зібраного ще чекає свого часу. Утім, головне – він не замикається у собі. Навпаки: його голос через журналістське слово звучить як ніколи чітко. І завдяки цьому голосу ми чуємо те, що зазвичай залишалося поза кадром: емоції солдата, якого не вбила страшна рутина, і професіонала, що не розчинився у побуті війни. Його тексти – глибокі, іноді різкі, чесні до кісток. І з кожного рядка – тиха сила. Та сама, яку в тилу часто не помічають.
Сьогодні він робить те, що добре вміє: допомагає іншим побачити в собі силу. Його місія як рекрутера – не просто набрати щонайбільшу кількість людей. Його мета – знайти стійку мотивацію у кожному. Впізнати страх і трансформувати його в рішучість. І в цьому допомагає його журналістське минуле.
Олександр каже, що саме журналістика навчила його головному: вмінню слухати і відчувати контекст. Коли приходять новачки, він одразу розуміє, хто прийшов з переконанням, а хто – із сумнівом. І це не є така вже й велика проблема, бо з правильними словами можна дати впевненість таку, що витримує навіть війну.
–Мій досвід показує, що лише вмотивований боєць демонструє успіх. А мотивація є тоді, коли твоя робота відповідає твоєму цивільному досвіду, знанням і навичкам, – запевняє. – Тоді ти просто кайфуєш. Навіть в умовах війни.
Саме тому зв’язок із журналістською спільнотою він цінує не менше за каску чи бронежилет. Бо іноді просте розуміння, що ти не зник, що тебе читають, що твоє ім’я ще лунає в етері – рятує не гірше за укриття.
–Навіть коли ти в окопі – важливо знати, що про тебе не забули. Що хтось там, у тилу, пам’ятає твоє ім’я не лише на бейджику, а й у серці.
Він ніколи не був відірваний від професійної спільноти. Олександр активно співпрацює з обласною Спілкою, із Дніпровським центром журналістської солідарності – людьми, які тримають інформаційний тил для сотень журналістів. Підтримують, передають амуніцію, проводять навчання, організовують допомогу. Для Шульги – це спільнота, яка не дала розсипатися. Родина. Там, де завжди зрозуміють. Там, де журналіст не втрачає обличчя, навіть коли його не видно за шоломом. І саме завдяки медійній солідарності, завдяки роботі Центру журналісти, які нині на передовій, тримають зв’язок із професією, мають всебічну підтримку.
Для Олександра такий зв’язок – не просто формальність. Це справжня опора.
–Шкодую, що поки не маю змоги зустрічатися зі своїми колегами офлайн… Але наразі маю найтісніший зв’язок із координаторкою Центру Наталею Назаровою. Хочу подякувати їй, Голові обласної організації НСЖУ Олексієві Ковальчуку, Світлані Іотовій, відповідальному секретареві, за потужну співпрацю, – говорить пан Олександр. – Коли ти знаєш, що за твоєю спиною є потужна спільнота, – ти не можеш зрадити ні її, ні собі.
Саме за сприяння команди обласної журналістської організації НСЖУ в його підрозділі вдалося провести кілька сильних інформаційних кампаній, зокрема, щодо мобілізації. І це – реальні новобранці, які прийшли, переглянувши відео чи прочитавши текст.
Олександр Шульга знає, що після перемоги повернеться до слова. Або ні. Але слово точно повернеться до нього. Це уже його місія – бути голосом. Стати мостом між тими, хто тримає небо, і тими, хто читає про війну в тиші власної домівки.
–Інших варіантів, окрім роботи у галузі журналістики, я для себе не розглядаю. Напевно, зміняться форми, теми і фокуси. Хай там що, а медійник із мене нікуди не подінеться.
Ця історія про те, що нас тримає. Слово. Віра. Спільнота. Історія Олександра Шульги. Журналіста, який тримає стрій. Той, хто не відклав слово заради зброї, а зробив з них симфонію опору.
Прочитай. Підтримай. Поширюй. Бо слова мають силу.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контактний телефон Центру журналістської солідарності у Дніпрі – 050 919 84 79 (Наталя Назарова, координатор Дніпровського центру), адреса: вул. Старокозацька, 8.
Матеріал підготували Альбіна Прищеп та Єлизавета Безкровна, студентки 2 курсу спеціальності «Журналістика» Університету митної справи та фінансів
Дискусія з цього приводу: