В умовах перших років окупації Криму на півострові, забезпечуючи свободу слова і поширення правдивої інформації про воєнні злочини росіян, залишилися працювати чимало українських та міжнародних журналістів, які через переслідування окупаційної влади були змушені працювати в умовах підпілля, і нерідко підписувати свої матеріали псевдонімами, які часто змінювали.
Серед них були викриті російськими спецслужбами та засуджені уже відомі журналісти проєкту «Радіо Свобода» «Крим.Реалії» Микола Семена, репортажі з Криму якого в період з 2014-2016 роки видані окремою книгою «Кримський репортаж. Хроніки окупації Криму 2014-2016 рр», Владислав Єсипенко, який нині перебуває в незаконному ув’язненні в Керченській колонії, та чимало інших, а зокрема і біля двох десятків кримських громадянських журналістів, які засуджені російською владою за фальсифікованими звинуваченнями. До пори до часу кілька журналістів лишалися невідомими широкому загалу, а деякі ще й зараз перебувають на нелегальному становищі та стосовно них підтримується режим секретності. Інформація щодо них буде відкрита після деокупації Криму, коли буде усунута загроза їх безпеці. При цьому слід розуміти, що «робота під прикриттям» не є методом роботи журналістики, однак кореспонденти змушені вдаватися до нього через постійні загрози їх власній свободі, хоч журналістика і не злочин. Але не в умовах російської окупації.
На днях сайт «Крим.Реалії» розкрив ім’я ще одного свого журналіста, який був викритий, але якому вдалося вчасно вирватися з окупованого Криму та уникнути розправи. Вийшов у світ нарис журналіста Дмитра Євчина «Мене затримали, не пиши». Журналістська робота під прикриттям в анексованому Криму» про журналіста Артема Лисака, який з 2016 до 2020 року працював в Криму та публікував матеріали під псевдонімом «Назар Ситник». Ця розповідь свідчить наскільки специфічними були і лишаються умови роботи в Криму журналістів «під прикриттям».
Артем Лисак – журналіст, лауреат Міжнародної телепремії Emmy у складі команди телеканалу Sky News. У минулому – спортивний журналіст, автор репортажів із київського Майдану під час Революції гідності в Україні та військовий кореспондент у зоні АТО.
Як пише Дмитро Євчин, «З початку окупації 2014-го українських журналістів у Криму залякували та били. З березня 2015-го вони вже могли працювати в Криму без перешкод лише з акредитацією МЗС РФ, але такі акредитації їм не видавали. (Наскільки відомо, по акредитацію на право працювати в українському Криму в МЗС Росії українські журналісти не заверталися. Замість цього вони часто користувалися посвідченнями ліберальних російських медіа. – авт.). Артем Лисак ризикував свободою, щоб розповісти об’єктивні реалії життя на анексованому агресором півострові…»
Артем Лисак: «У мене була початкова підготовка. Тобто почищені соцмережі. Всі фотографії з Євромайданів, усі фотографії десь з українськими прапорами, з українськими військовими я прибирав зі своїх, наприклад, соцмереж. Я видаляв усі чати. Це перший етап підготовки. Я видаляв навіть номери телефонів… Наприклад, наших редакторів я позначав зовсім іншими іменами, прізвищами. Якщо хтось почне гортати мою телефонну книгу, звичайно, телефон весь почищений», – стверджує журналіст.
Артем створив легенду про себе. Щоб його робота з камерою у Криму не була підозрілою та не привертала увагу. Не лише рідні та близькі, а й багато колег Артема не знали, що він працює в Криму.
«Я навіть створив YouTube канал, завантажив туди кілька різних відео. Деякі я просто скачав з інтернету і завантажив, ніби цікавлюся різними історичними пам’ятками. Деякі відео я сам свої туди скачав. Ось у мене була така легенда. Навіть намагався якось просунути цей канал, щоби були якісь перегляди. У мене була така легенда, що я блогер, сам я маркетолог-копірайтер, який працює в рекламному агентстві, але мені подобається Крим, мені подобається повітря, мені подобається блогінг, природа, їду туди, я можу звідти, умовно, працювати. Ось у мене була така легенда, я її дотримувався».
«Наприклад, моя мама думала, що я їжджу до Польщі на заробітки. Власне, я аргументував, чому не можу їй зателефонувати. Я говорю: «Я в Польщі, тут не можна зателефонувати, це складно». Більше того, дуже довгий час більшість моїх колег не знали про це, знав там мій найкращий друг, [знали] буквально одиниці. Це було психологічно мені важко… По-перше, ти не можеш ні з ким поділитися, що ти робиш. Хто б мене не питав: «Чим ти займаєшся?» Я говорив: «Я у творчій відпустці».
Артем знімав ексклюзивні сюжети з анексованого Криму про курортні сезони, тиск на Православну церкву України, переслідування кримських татар, незаконне будівництво траси «Таврида» і Керченського мосту та про утиск ЛГБТ спільноти. Сам розробив правила безпеки для роботи у Криму.
«Я ніколи не залишаюся в одному місті більше трьох днів… У мене великий рюкзак і я постійно переїжджаю… У мене може з’явитися думка, іноді параноїдальна, що за мною хтось стежить. Я просто вирішую, що мені треба переїхати в інше місце. Я сідаю ввечері на автобус і просто переїжджаю. Чисто через те, що ось мені здалося. Буває так, ти побачив одну людину в автобусі, а потім її побачив десь увечері на набережній в іншому місті. І ти не знаєш, чи ти накручуєш себе так? Це випадковість? Чи це за тобою хтось стежить?» – каже Артем.
Якось під час зйомок під Керчю Артему запропонували залишити свій номер телефону місцевому активісту. Мовляв, йому є що розповісти. Активіст зателефонував і запропонував зустрітися на автостанції. Але сам не прийшов.
«Я стою і вже бачу – двоє класичних фсбшників. А я вже все розумію, і вони такі: «Добрий вечір, співробітник ФСБ, а хто ви? Що ви? Я показую український паспорт… Каже: «Пожалуйста, сядьте до нас у машину». І я говорю: «Я тільки пішки з вами пройдуся, а сідати в машину не буду». Вони двоє, вони трохи попереду йдуть, я намагаюся трохи відставати. Я розблоковую в кишені телефон, одним оком дивлюся, написав редактору: Мене затримали, не пиши. Це все, що зміг написати і видалити чат».
У відділенні ФСБ РФ його допитували росіяни, упевнений журналіст. Їх видавав акцент та повне незнання кримської географії.
«Одна людина провела допит. Прийшов інший, ті ж запитання поставив. Прийшла третя людина, ставить схожі питання. Вони забрали в мене телефон. І в якийсь момент заходить ФСБшник і каже: «Артеме, а в тебе є брат?». Думаю, хоча у мене там дуже почищена телефонна книга, в телефонній книзі точно його не було, але, думаю, не брехатиму. Зараз, якщо вони хочуть знайти, однаково знайдуть. Кажу: Так, є брат. А сестра? Кажу: Ні, сестри немає. Він говорить: «дуже дивно, каже, бо ось пише твоя сестра, пише тобі повідомлення. А одна з наших редакторів, яку я встиг повідомити, написала, що це твоя сестра, як твої справи?».
У цей момент Артем вирішив розкрити правду.
«У цей момент я витягую посвідчення Радіо Свобода, коли вже з’явилася перша брехня, а це вже було десь на третю годину, мабуть. Витягую посвідчення Радіо Свобода, кажу: «Хлопці, я ще знімаю для Радіо Свобода, як фрилансер, їжджу, так і так». Вони кажуть: «Зрозуміло».
В орендованій квартирі Артема в Криму провели обшук, вилучили ноутбук і техніку. Але нічого кримінального не виявили. Далі у справу втрутився випадок. Артема затримали 23 лютого. У Росії це День захисника Вітчизни.
«І я чув, вони коридорами ходили, і казали, що я зіпсував їм лазню, повій, дівчаток і так далі. Викликали їхнього начальника. Приїхав начальник. Не знає, що робити. І вони не знають, що робити. Вони всі приїжджі, козачки. І вони розуміють, що зараз буде купа рапортів, багато роботи», – розповідає Лисак.
Щоб не зіпсувати собі свято, співробітники ФСБ РФ запропонували Артему записати його зізнання на відео. Мовляв, приїхав до Криму заради заробітку. Після запису відео Артема справді відпустили. О п’ятій ранку він сів в автобус і успішно перетнув адмінкордон анексованого Росією Криму з материковою Україною.
***
Після такого досвіду Артем поставив відрядження на паузу. Пів року працював в офісі, а потім відновив поїздки до Криму. Близько року він успішно їздив на півострів, знімав відео та робив сюжети для редакції Крим.Реалії, доки його знову не викликали на допит у ФСБ.
Цього разу Артему погрожували судом. За те, що незаконно, за версією російського законодавства, займався журналістикою та в міграційній карті вказав не робочу, а приватну мету візиту до Криму. Не чекаючи суду, на свій страх і ризик, Артем поїхав на адмінкордон. Там знову успішно пройшов паспортний контроль. Після цього до Криму не повертався.
Інформаційна служба НСЖУ
