«Ніколи не плануємо на Новий рік якісь сімейні святкування, бо знаємо, що першого числа доведеться кудись їхати і бачити людське горе», – цими словами Олександр Соломко, керівник мережі медіа на півночі Сумської області, описує воєнну реальність життя українсько-російського прикордоння.
Постійні обстріли, атаки дронів, прильоти керованих авіабомб – жителі Сумщини вже майже три роки живуть в умовах екстремальної небезпеки. Особливо удари посилилися після початку Курської операції ЗСУ, а також напередодні нещодавнього нового наступу України на Курщині. Це можна було б розцінювати як удар по тилах Сил оборони, якби від таких атак не страждали насамперед цивільні.
«Відкриваємо двері в квартиру – а там провалля»
За день до Нового 2025 року росіяни завдали масованого удару по Шостці, випустивши 13 балістичних ракет. За інформацією місцевої влади, наразі в місті – перебої з електро- і газопостачанням.
– Було дуже багато вибитих вікон, пошкоджених будинків. Били по котельнях, хотіли людей залишити без тепла в новорічну ніч, – розповідає в коментарі інформаційній службі НСЖУ Олександр Соломко.
Ще страшніший удар стався 4 січня в селищі Свеса, де керована авіаційна бомба влучила в п’ятиповерховий будинок. Того дня було вибито 700 вікон, пошкоджено близько 250 квартир.
– Ми спілкувалися з місцевими мешканцями – вони перелякані, особливо люди старшого віку. Багато хто був вимушений ночувати в квартирах без вікон. Просто не знали, куди себе діти, – розповідає Олександр Соломко. – У п’ятиповерхівці бомба зруйнувала під’їзд з п’ятого по перший поверх. На щастя, обійшлося без жертв, думаю, через те, що люди повиїжджали з небезпечного міста. Але постраждалі були – людей, серед них двох маленьких діток, діставали з-під завалів… – згадує журналіст.
Олександр розповідає, що коли того дня приїхав у Свесу, місцеві жителі провели його на п’ятий поверх напівзруйнованого будинку.
– Відкриваємо двері в одну із квартир – а там провалля аж до першого поверху, – каже журналіст.
Володимир Полтора, один із мешканців будинку, розповів журналістам, як рятував свою родину. Чоловік був на кухні, коли стався вибух: вибиті двері прилетіли до нього із спальної кімнати. В усьому помешканні стояв туман із пилу. Володимир побіг у кімнату, де були його донька, зять і дворічний онук. Усіх їх завалило залишками стін і стелі. У зятя з-під завалів трохи було видно голову і руку, в доньки виднілася рука, дитину завалило повністю. Проте, онук плакав, було чути й голоси дорослих. Володимир покликав на допомогу, почали розкопувати постраждалих. На щастя, вони відбулися саднами і легкими переломами…
– У місті Середина Буда, яке розташоване при самому кордоні, б’ють FPV-дронами по будинках цивільних людей. Удари спричиняють пожежі. Багато шахедів кружляють над північчю Сумщини: б’ють по інфраструктурних об’єктах, але часто страждають цивільні люди, – каже Олександр Соломко.
Його розповідь доповнює головна редакторка видання «Білопільщина» із Білопілля Сумського району Наталія Калініченко.
– Практично всі села п’ятикілометрової прикордонної зони фактично спалені, зруйновані. Там немає світла, немає зв’язку. Якщо в якомусь селі залишилось до 10 чоловік – це просто диво, як вони там живуть. Туди з ризиком для життя завозять хліб, їжу собакам і кішкам, бо багато залишилось безпритульних тварин, – розповідає в коментарі НСЖУ Наталія. – За добу через нашу ділянку кордону пролітає по 50 шахедів. Ми цей гул постійно чуємо. ППО їх збиває, починаючи від самого кордону, але вони все летять і летять. У нас тривоги тривають по 18 годин поспіль. Якщо подивитися карту тривог по Україні, то можна побачити, що в нас фактично вони на 40 хвилин можуть припинитися і знову починаються.
Олександр Моцний, головний редактор газети «Перемога» з Краснопілля Сумського району, розповідає про психологічний тиск постійних тривог.
– Якщо раніше у нас практично ніхто на каби не звертав увагу, то тепер перша тривога – і всі одразу дивляться в телеграм, чи, бува, не каби летять. Це дуже страшна зброя, – каже в коментарі НСЖУ Олександр.
Журналістика на межі можливого
У Краснопіллі нещодавно два каби один за одним знищили місцеву школу (капітально відремонтовану і обладнану перед війною) і приватний будинок – і ніхто з людей не загинув тільки через те, що заховалися у погрібах та підвалах. У редакції «Перемоги» жодних сховищ немає, тому, коли звучить тривога, працівники вибігають у коридор, де немає вікон, і перечікують атаку там.
– Врятує це чи не врятує, сказати важко, тим більше, що редакція – поблизу центру селища, який інтенсивно обстрілюють. Днями як гехнуло, так і штукатурка посипалась, і грамоти зі стінки попадали, – розповідає Олександр Моцний. – Але редакція, що складається переважно з жінок, працює в повному складі. Ми не можемо виїхати: пошта в Краснопіллі практично не працює, тож мусимо розвозити газети читачам самотужки. Без нас цього ніхто не зробить, і люди залишаться без інформації.
Про те, що така поведінка газетярів – це справжній героїзм, а не легковажність, в коментарі НСЖУ каже голова Сумської обласної організації НСЖУ, завідувач кафедри журналістики та філології СумДУ Володимир Садівничий.
– Там, де проблеми зі світлом і, відповідно, не працює інтернет, там і проблеми із доступом людей до інформації, – зауважує експерт. – Друковані медіа намагаються хоч якось компенсувати ці проблеми.
Як наголошують сумські журналісти, «в інформаційному вакуумі народжуються плітки». Вони провокують страх, а страх знекровлює і паралізує людей.
За словами Олександра Моцного, в одному з прикордонних населених пунктів люди, почувши сильну канонаду (насправді це працювала українська артилерія), подумали, що це «росіяни пруть», і почали виїжджати геть.
– Робимо все для того, щоб хоч якось стабілізувати настрої людей, – каже Наталія Калініченко. – А крім усього іншого, через сайт ми даємо інформацію про життя в регіоні тим людям, які були змушені евакуюватися й тепер переймаються тим, що відбувається на їхній малій батьківщині.
Журналістам у Сумській області, крім безпекових і психологічних викликів, доводиться долати безліч інших.
– У нашій телерадіокомпанії із довоєнних 30 працівників залишилося лише п’ятеро, – розповідає директорка ТРК «Відікон» із Сум Наталія Братушка.
Редакція, втративши 90 відсотків довоєнних надходжень, змушена працювати в неопалюваному приміщенні.
– Ми, будучи комерційним медіа, перебуваємо на повному самозабезпеченні. Ясна річ, коштів бракує на комунальні послуги, зарплати. Кожен із працівників тепер мусить виконувати декілька функцій, роботи дуже багато – і все в холоді… Але нічого. Хлопцям на фронті незрівнянно важче, – каже Наталія Братушка.
У багатьох населених пунктах українсько-російського прикордоння давно проведено обов’язкову евакуацію. Вивезли майже всіх дітей. У своїх помешканнях залишилися люди, які беруть на себе відповідальність за своє майбутнє.
– Періодично долітає і до Сум, – каже Володимир Садівничий. – Але ми в Сумах постійно чуємо канонаду з боку Курщини.
Попри все, життя триває.
– Сьогодні в нас була дуже приємна публікація – жительці Білопілля виповнилося 100 років. Ми ходили і вітали її. Ця людина залишилась в Білопіллі. Згадує, як пережила Другу світову війну, як переживає цю… – ділиться світлим моментом у журналістській роботі Наталія Калініченко.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
