«З переломом, виявляється, можна бігти», – тепер уже з усмішкою розповідає харківська журналістка медіагрупи «Накипіло» Анна Мʼясникова про своє поранення під час обстрілу міста 23 січня.
Той день був трагічним для міста: внаслідок ракетних ударів загинуло 10 людей, а більше 60 отримали поранення.
«Кожного дня може щось статися»
«Коли я отримала поранення, це вже був третій обстріл за день. Попередній снаряд прилетів у пʼятиповерхівку і зруйнував цілий під’їзд. Я тоді не чергувала, але слідкувала за подіями. Це було важко: від тих новин хотілося плакати, настільки боляче усвідомлювати, що люди, які поруч з тобою живуть, помирають від ворожих снарядів», – ділиться Анна Мʼясникова.
Згадує:
того дня разом із колегою обговорювали етичність оприлюднення світлин поранених
людей крупним планом.
«Я відстоювала позицію, що треба думати, в першу чергу, про людські почуття. А
мій колега запитав: «То якщо щось станеться, ти б не хотіла, щоб твоє фото
виставляли?». Я відповіла, що ні. Власне, так і сталося. Коли відбувся обстріл,
цей колега, який жив неподалік, добіг до місця події. Хтось хотів зробити
знімок, а він сказав: не треба. Дійсно, я б не хотіла на теренах інтернету
бачити себе у швидкій і подумки повертатися до тих подій».
«Розуміла, що буде повторний удар»
Анна розповідає: близько десятої вечора вона поверталася додому, їй не вистачило пройти повз один будинок. Почула різкий звук і побачила краєм ока сильний спалах.
«Все, як у сповільненій зйомці: я чула, як летіло скло, мене почало покривати пилом і брудом. Почала боліти нога. Тут я зрозуміла, що мені треба кудись ховатися, бо росіяни застосовують практику подвійних ударів і, теоретично, сюди може «прилетіти» знову. Я почала іти до укриття і в цей момент відправляла голосове повідомлення своїм колегам, щоб поінформувати їх, що зі мною сталося. Я не розуміла, наскільки сильно мене поранило. А тут стається другий вибух, я починаю кричати і вимикаюсь. Для моїх колег вся інформація закінчилася на цьому, я розумію, що вони сильно нервували».
На той час журналістка ще не розуміла, що має перелом, але на ногу вже ледь могла ставати. Осколок пробив кістку на нозі.
«Я побігла до укриття. Виявляється, з переломом можна бігти», – додає вона.
В укритті оглянула себе, наскільки могла, та, маючи із собою гемостатичний бинт і турнікет, розуміла, що треба робити. Утім, додзвонитися в поліцію і «швидку» було дуже складно: звʼязку майже не було.
«Я почала казати, що мене поранило. Оператор: «Вас не чути!». Я знову повторюю, що мене поранило. У відповідь: «Вас не чути!»… Декілька разів у мене перепитували адресу».
Зрештою, Анна зателефонувала колезі з медіагрупи, щоб допоміг її знайти.
«Побачила, наскільки місто не інклюзивне»
Близько 10 днів журналістка провела в лікарні, на 28 днів їй наклали гіпс.
«Труднощі почалися, коли мене виписали додому. Я дуже гостро реагувала на будь-яку повітряну тривогу, намагалася сховатися у ванній, перечекати. А коли ти ще на милицях і все намагаєшся зробити дуже швидко, з цим було справді важко».
Саме тоді на собі відчула, наскільки місто не інклюзивне. Слизькі тротуари, через які не могла самостійно навіть добратися до лікарні.
Та навіть через всі ці події й пережиті труднощі прийняла рішення залишатися в Харкові, куди переїхала у 2012 році.
«Я для себе визначила, що це моє місто, в якому я хочу знаходитися попри все. Виїхала б лише в тому разі, якби була загроза окупації. Бо коли ти втрачаєш одну домівку, а потім знаходиш другу, то вдруге втрачати її ще складніше. Ця війна відібрала моє дитяче місце сили. Тому моє доросле місце сили я не хочу віддавати».
Психологічна безпека так само важлива, як і фізична
Втома і стрес впливають на роботу і на життя. Анна каже: зрозуміла, наскільки важливим є психологічний стан для безпеки, адже коли ти дуже втомлений, ти не можеш подбати ні про засоби захисту, ні про аптечку, ні вчасно піти в укриття. Людина може цим нехтувати. Відтак, зверталася по допомогу до психотерапевтки, підтримувала себе спілкуванням з друзями, відвідуванням майстеркласів.
«Це допомагає мені трохи відновлювати свій ресурс», – говорить вона.
Війна, каже, дуже позначилася на роботі журналістів. Звісно, не порівнює колег із військовими чи волонтерами, але говорити про те, що бути журналістом під час війни важко, має право.
«Це і ненормований робочий графік, і небезпека, і підвищена відповідальність перед суспільством та перед собою. Але інформувати про те, що відбувається в громадах, важливо. Тому дякую всім колегам за їхню роботу», – каже Анна Мʼясникова.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
