«Як писати про втрату» – онлайн-тренінг на цю чутливу, складну і водночас важливу тему зібрав понад 70 журналістів і журналісток з різних медіа. Адже тема втрат і горя в умовах війни у медіа висвітлюється постійно. Тож учасники вебінару різнобічно обговорили цю тему, звернули увагу на конкретні компоненти – етичний, правозахисний. Спікерки надали також фахові поради, базовані як на наукових розробках, так і на їхньому власному досвіді. Цінним був компонент про почуття медійників, які пишуть про втрату – як потрібно дбати про себе. Захід організовано громадською організацією «Бути» у партнерстві з Національною спілкою журналістів України.
Спікерками виступили Тетяна Трощинська – лауреатка Премії імені Георгія Ґонґадзе-2024, журналістка та авторка подкасту «Любов не минає»; Ганна Черненко – воєнна журналістка 24-го каналу та координаторка Харківського Центру журналістської солідарності НСЖУ; Крістіна Бут, журналістка та голова ГО «Бути». Фасилітаторка заходу – Ірина Виртосу, журналістка, комунікаційна директорка ГО «Бути».
Писати, зважаючи на інтимність людського горя
Горе, горювання, втрата… Як підкреслила Крістіна Бут, зазвичай медійники вживають слово «горе», означаючи емоційно тяжку подію. Але є ще і термін «горювання», це процес проживання болю і прийняття втрати. Зазвичай, втрата асоціюється із смертю або загибеллю близької чи важливої людини. Але втрати бувають різними. Це може бути і втрата домівки, і тимчасова розлука, і втрата соціальних контактів. Це – первинні втрати. Є і вторинні – це практичні наслідки первинних втрат. Не варто оцінювати їх за «шкалою болю», адже кожен по своєму реагує на травмуючі події. Журналісту потрібно залишати людині в травмі відчуття контролю: вона має сама сказати, де зустрітися, як їй комфортно буде відчувати себе в просторі, важливою складовою розмови є довіра.
За словами Ірини Віртосу, під час написання матеріалів на тему втрати важливими є етичний, а також правозахисний компонент.
–Потрібно писати, зважаючи на інтимність людського горя. Необхідно брати до уваги те, чи хоче людина, щоб писали про втрату, коректно проговорювати це з нею. Важливо – не нашкодити. У журналістиці одне з головних завдань – осмислення, вагоме місце посідає і просвітництво. Підготовка матеріалів на таку чутливу тему потребує тиші, переосмислення подій, фактів, можливе залучення фахівця, який би надав поради щодо полегшення стану при втратах, з відображенням його думок у матеріалі, – зауважила Ірина Віртосу.
Рекомендації від Ірини Віртосу:
- журналісти під час інтерв’ю завжди мають пам’ятати про почуття людської гідності своїх візаві;
- у жодному разі не можна порушувати прав людини Якщо не знаємо відповіді на якесь питання у цьому плані, варто звертатися до Кодексу журналістської етики, посібників та гайдлайнів Dart Center for Journalism & Trauma, Columbia Journalism School, рамкових документів UNESCO та Ради Європи тощо;
- як би сильно не співчували журналісти героям чи героїням, казати про те, що разом із ними проживають їхні втрати або розуміють їх, – не коректно.
- у розмові потрібно дотримуватися темпу співрозмовника, не треба поспіху.
Як журналісту не отримати «травму свідка»
Крістіна Бут звернулася до такого поняття як травма свідка – це коли людина тяжко переживає подію, хоч і не є її учасником. У журналістиці такий стан може призвести до вигорання.
–Журналіст має навчитися ставити стіну між собою і зовнішніми факторами, дистанціюватися у необхідний момент, вибудовувати кордони, бо головне, що є у вашому житті – це ви. Зрозуміло, що написання матеріалу вимагає емоційного залучення, що веде до вигорання, тож потрібно шукати способи розвантаження. При цьому не потрібно скептично ставитися, приміром, до дихальних практик. Науково доведено, що «квадратне» дихання допомагає долати стрес, як і ще одна практика – «заземлення». Під час роботи обов’язково потрібно пам’ятати про турботу про себе., – зауважила Крістіна Бут.
Спікерки наголошували, що турбота про себе – найважливіше для журналістів та журналісток, які пишуть на такі важкі теми. Інакше можна вигоріти і втратити цінний ресурс. Способи попередити вигорання не потребують багато зусиль, просто про них варто пам’ятати: це – закриття базових потреб (сон, їжа, вода), наявність хобі, дихальні вправи та певна фізична активність. Журналісти – не психологи і не психотерапевти, й існує величезна ілюзія, що хороша розмова із журналістом може допомогти. Доречнішим буде залучення спеціалістів, які покликані надавати фахову допомогу, тоді як журналісти мають зовсім інші завдання.
Про що писати, а про що мовчати
Часом емоційним, але конструктивним та фаховим був виступ Тетяни Трощинської, мами, у якої помер 18-річний син, і журналістки, яка працювала з темами втрати до трагічної події, і продовжує це робити й далі.
–Під час написання матеріалів про втрату, шукаючи «нові кути», можливо доповнити розмову питаннями про тих, хто лишився, хто підтримує, що зроблено для пам’яті дорогої людини, про ресурси. Не можна розглядати людину як інструмент для кар’єрного зростання, не варто обіцяти людині того, що, можливо, не вдасться виконати, краще забезпечити журналістський супровід якоїсь проблеми, оприлюднення, бо люди, перебуваючи в гострому стані, мають і гостре відчуття справедливості чи несправедливості, і з цим потрібно рахуватися, – підкреслила Тетяна Трощинська.
Поради від Тетяни Трощинської:
- щоб розповідати про травматичні, складні і болючі досвіди, їх не потрібно переживати особисто або доторкатися до них якомога сильніше. Однак потрібно розуміти, як це працює. І це є травма-поінформована журналістика, в контексті якої потрібно також розуміти, що відбувається з людиною і до того як до неї приходять журналісти, і під час спілкування, і після його закінчення;
- під час планування матеріалу потрібно мати на увазі, що людина може відмовитися від розповіді, з огляду на те, у якому вона перебуває стані. У кожної людини є своє сприйняття втрати, і це сприйняття може різнитися навіть в одній родині. Комусь говорити про втрату важче одразу, як усе сталося, комусь – з часом. Тож журналісти мають ставити собі запитання, навіщо ця розмова потрібна їм, і в залежності від відповіді вибудовувати спілкування;
- ніколи не кажіть людині, що разом з нею проживаєте втрату. Наша емпатія не дорівнює перебуванню в стані тієї людини;
- не варто вживати такі фрази як «Герої не вмирають», «Він ангелом дивиться з неба», «Ви така молодець, добре тримаєтесь». Бо ми не можемо знати хто як тримається, бо і Герої вмирають, і не варто також давати оцінок – бо чи молодець, того журналісти не можуть знати;
- варто пам’ятати, що не всі люди хочуть розголосу, до того ж, одній людині складно говорити одразу після отримання травматичного досвіду, а другій і після певного періоду стає ще важче.
Важливо розрізняти втрати пережиті і «приміряні»
Бойова журналістка з Харкова, яка працює в екстремальних умовах, під постійними обстрілами ворога, Ганна Черненко побудувала свій виступ на практичних кейсах. Вона часто виїжджає на місце події відразу після прильотів, і має справу з гострим сприйняттям втрати. У такій ситуації журналісти вдаються до фрагментованого показу, бо не показати людину у втраті теж не можна, але потрібно шукати способи, яким чином це зробити. Це питання є актуальним нині в українській журналістиці.
У вебінар Ганна Черненко включилася із Харківського Центру журналістської солідарності НСЖУ, де збираються медійники і навіть поміж паузами у роботі на каву нерідко говорять про гостроту втрати і про те, як з цим працювати. Журналісти так чи інакше часто приміряють на себе роль людини, яка пережила втрату. Тож, зауважила Ганна Черненко, важливо розрізняти втрату пережиту і втрату «приміряну». Часто журналісти приймають на себе виплеск емоцій, так би мовити, перетворюються на громовідвід.
Спікерка нагадала про відому трагічну подію, як у селі Гроза на Харківщині внаслідок ворожого обстрілу кав’ярні під час поминального обіду загинуло більше півсотні людей. Їхня знімальна група працювала і одразу після обстрілів, і опісля – під час поховання. Тож журналісти бачили і агресію, злість та роздратування, і бажання висловити-виплакати свої емоції, поділитися спогадами.
–Війна триває вже більше десяти років, – каже Ганна Черненко. – Це шалений відрізок часу, упродовж якого багато людей зазнало втрат. Тож готуючи, умовно кажучи, матеріал про зоопарк, можна натрапити на людину, яка зазнала втрати, бо мама чи тато, яких уже немає, любили тут бувати. Коли стався обстріл готелю у Золочеві, журналісти знали, що там не може бути людей, які втратили близьких, але там є люди, які втратили майно, і це втрата зовсім іншого роду. Там довелося зустріти людину, яка розповіла, що вона переїхала, рятуючись від окупації, і згадувала тих, хто там загинув… Тож ти зустрінеш втрату, де б ти не був, про що б не говорив.
Ганна Черненко радить:
- журналісти мусять бути готовими до всього у таких ситуаціях, знаходячи правильні рішення для роботи, дбаючи і про власну безпеку.
- Дотримуватись мовчання, абстрагованої поведінки: коли працюєш під час прильоту, коли гостра ситуація, мозок намагається переключитися, може видавати якісь сарказми, але не слід допускати такі вислови, на які люди можуть гостро зреагувати, які можуть їх зачепити.
- Керівникам медіа важливо вибудувати правильну редакційну політику, щоб не допускати вигорання працівників, щоб не сталось так, що писати про такі події буде нікому.
***
Під час тренінгу спікерки звернули увагу також на ключові принципи «6С», які мають лягати в основу журналістської діяльності під час висвітлення теми втрати: свідомість, стандарти, соціальна відповідальність, сторітелінг, співчуття, саморегуляція.
На думку учасників вебінару, розмову, яку було почато, потрібно продовжувати. Ще є низка питань, які потребують відповідей та спільних напрацювань.
***
Захід реалізувався у межах проєкту «Підтримка активних громадян під тиском в Україні», який реалізовує Освітній Дім прав людини — Чернігів у співпраці зі ZMINA. Центр прав людини за фінансової підтримки European Union in Ukraine. Онлайн-тренінг є виключною відповідальністю ГО «Бути» та не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
Людмила Мазнова
