Про те, як шляхи в професії журналіста роками єдналися з життєвим шляхом дорогої серцю людини, поклонінням таланту і мужності
Сьогоднішня наша зустріч – зі знаною і улюбленою кількома поколіннями українців телеведучою Людмилою Олександрівною Лисенко. Привід для зустрічі – щонайприємніший: Людмилу Лисенко за її трилогію про Марію Приймаченко відзначено Народною Шевченківською премією.
Цей художньо-документальний роман Людмили Лисенко – «Світотворення від Марії» – складається з трьох частин – «Переддень», «Введення», «Об’явлення». Кожна з книжок – налічує 520 сторінок, які увібрали роки й роки титанічної підготовчої до письменництва праці. Незчисленні записи в робочих блокнотах, щоденники, нотатки на аркушиках паперу (раптом згадалося щось важливе!), аудіо і відеозаписи стали фундаментом майбутнього роману.
Виданий об’ємний тритомник власним коштом Людмили Лисенко. Тим пояснюється зовсім невеликий тираж – п’ятдесят примірників. І дуже хочеться, щоб один тритомник був переданий до краєзнавчого музею в Іванкові на Київщині, де в перші дні широкомасштабного російського вторгнення люди рятували від спричиненої ворожим бомбардуванням пожежі безцінні твори своєї землячки.
Як засвідчує всезнаюча Вікіпедія, Народна Шевченківська премія це літературно-мистецька премія України, що претендує бути альтернативною до Національної премії України імені Тараса Шевченка. Вшанування лауреатів і вручення нагород традиційно відбувається біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві. Привітати лауреатів приходять письменники і поети, літературознавці й учені, громадські активісти, всі, для кого не чужі творчість і активна суспільна позиція.
Символ Народної Шевченківської премії — кована статуетка Залізного Мамая – стародавнього Воїна-Кобзаря, постать якого є знаковою в українському героїчному епосі. Грошового еквіваленту премія не має, лауреати одержують художньо ковані фігурки Залізного Мамая.
Розмова вийшла дуже цікавою, та емоційною
За кожним спогадом пані Людмили якимись невідомими досі штрихами відкривалося життя, в якому були не тільки свята творчості на телебаченні і народне визнання, а й болючі дні, коли життя било з розмаху. І родзинками розповіді були спогади про Марію Приймаченко – про її життя від босоногого і активного дитинства, до виставок у Парижі і вручення Шевченківської премії, про її талант, який сама Марія, схоже, вважала буденністю.
Вимальовувалося, як півстоліття тому доля звела двох українок. Одна – надскладної долі, в житті переплелися талант, визнання в світі і водночас – нерозуміння, несприйняття її творчості навколишнім оточенням, виживання з дитячою інвалідністю. Інша – молода, активна, яка підніметься кар’єрними сходинками до посади головної редакторки дирекції програм і віце-президентки Національної телекомпанії України.
Ця зустріч стала щасливою для них обох. Марія, яка не дуже допускала в своє життя сторонніх, подружилася з телеведучою, прийняла в своє життя як молодшу подругу, з якою мала підтримку і розраду.. Людмила підтримувала і допомагала, чим могла, а натомість отримала невичерпне джерело народної мудрості, наснагу до творчості.
Сьогодні авторка трилогії про Марію каже: «Такі люди, як Марія, творили традицію – відбирали кольори і образи, укладали їх так гармонійно, що з часом ті трави, квіти, птахи і звірі ставали орнаментом або довільним розписом, основою одуховленої й озмістовленої національної орнаментики».
Відчуття ще більшої відповідальності
Щодо свого лауреатства-2024 Людмила Лисенко каже:
«Присудження Народної Шевченківської премії, яке було одноголосно проголосоване дванадцятьма членами Громадської ради при Всеукраїнському товаристві «Просвіта», для мене велика честь і робить мене по-справжньому щасливою. Адже люди, які визнали мою працю достойною такої нагороди – це велика сила, це потуга української еліти. Пишаюся високою оцінкою моєї праці, що прозвучала з вуст Миколи Жулинського, Юрія Коваліва, Славка і Лариси Брюховецьких. Це були найкращі слова, які я могла почути. І тому з іще більшою відповідальністю перед читачем продовжую працювати над четвертою книжкою про долю і творчість Марії Приймаченко».
Шляхи в професії єдналися з життєвим шляхом дорогої серцю людини, поклонінням таланту і мужності
Перша зустріч Людмили Лисенко з Марією Приймаченко, а вірніше – з картинами художниці – була заочною. Пишнокосій, ставній, активній розумниці – студентці-третьокурсниці журналістського факультету Київського університету імені Тараса Шевченка Людмилі Пох (тоді вона ще не була Лисенко) довірили організувати на УТ-1 молодіжну програму «Погляд». Саме там вона вперше робила сюжет про Марію Приймаченко, вперше познайомилася з її картинами. І ще не зовсім розуміючи зміст картин народної мисткині, була вражена її творчою сміливістю, внутрішньою свободою, нескореністю перед радянськими стереотипами.
Далі, після закінчення університету, були в творчому доробку Людмили Лисенко десятки циклів програм, найвідоміші з яких – програма «Не все так погано в нашому домі», славнозвісна «Плеяда», що будила українську самосвідомість і в якій вперше, ще тільки напередодні набуття Україною Незалежності одна з передач завершилася словами «Слава Україні!». Тоді всі учасники ефіру думали, що на виході зі студії їх чекатимуть, щоб затримати, «товаріщі», але обійшлося.
А от у 1993 році не обійшлося: Людмилу по-звірячому побили в самісінькому центрі столиці. Побили так, що канадські лікарі мали велику роботу буквально склеювати основу її черепа і красиве обличчя, лікувати, а американські реабілітологи ще не один день працювали, щоб повернути до повноцінного життя в ефірі Українського телебачення.
Винуватців так і не знайшли, але пані Людмила упевнена, що то була розправа старої комуністичної гвардії за те, що в її «Плеяді» вперше заговорили про люстрацію і зазвучали думки Івана Дзюби, Павла Мовчана, Івана Драча, Мирослава Поповича – національної політичної еліти, котра пізніше склала основу Руху і членкинею якого була й сама Людмила Лисенко.
Вона знімала фільм у Афганістані. В її програмах брав участь Георгій Гонгадзе . Уже знаною телеведучою взялася до навчання в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури, вступила в аспірантуру на відділення «Мистецтво, фольклор, етнографія».
Нині Людмила Олександрівна – активна волонтерка з перших днів широкомасштабної війни в Україні, донатить на потреби ЗСУ. Вона підтримує та надихає молоді таланти композиторів і виконавців. Підставляє плече підтримки й тим, хто вже відбувся як особистість на творчому полі України.
І все це життя поруч з Людмилою Лисенко була і є Марія Приймаченко, про яку свого часу видатний Пабло Пікассо, побачивши Маріїні картини, сказав: «Я схиляюся перед генієм цієї дивовижної українки!». У своїх статтях, телепередачах, документальних фільмах розповідала Людмила Олександрівна про Марію Приймаченко. А в 1985 році в журналі «Вітчизна» була надрукована повість Людмили Лисенко «Життя і час Марії Приймаченко». Тепер – тритомник, який обіцяє бути продовженим.
Про Марію Приймаченко авторка книжок може розповідати безкінечно
Безкінечно можна слухати – не переслухати ці розповіді про художницю, де за кожним новим епізодом розгортається історія життя дивовижної жінки. Адже навряд хтось знав Марію більше, ніж Людмила Лисенко, яка каже, що Марія стала для неї ще одним членом сім’ї.
Авторка роману ділиться думками, розповідає:
«Пишучи книгу про життя і творчість моєї посестри, моєї старшої подруги Марії Приймаченко, мріяла про одне – щоб цією книжкою зачитувалися. Надто потужна особистість стала прототипом героїні трилогії, надто драматична, але ж сповнена творчих злетів історія її життя. Цей роман – драматична, майже трагічна історія про становлення в умовах тоталітарного режиму глибоко національного таланту, котрий сьогодні є світовим брендом. Роман про єдине і велике кохання Марії.
Розпочавши життєвий шлях у надскладних соціально-політичних умовах колгоспного села і разом з тим в атмосфері фольклорних традицій древлянської Київщини, пройшовши його в соціокультурному контексті майже всього буремного XX століття. Марія піднялася в творчості до найвищого рівня філософського узагальнення національного та народного буття й побуту українців. Вона створила власний декоративний стиль, власний авторський стиль і його яскраву, високохудожню мову образотворчого мистецтва для зображення «озвірілих людей та олюднених звірів…
Своїм романом пропоную заглибитися в дивовижний світ Маріїної долі не тільки через важливі та цікаві історичні контексти її формування як геніального митця, не тільки через розуміння ЛЮБОВІ та ТВОРЧОСТІ як вирішальних рушіїв життя, але хочу, щоб люди познайомилися і полюбили велику родину героїв, котрі населяють роман.
Їх багато, вони дуже різні,і їхня реальна присутність у Маріїному житті робила життя сільської жінки з інвалідністю не таким нестерпним, навіть по-своєму цікавим…
Дарма, що її запрошували «великі та видатні» переїхати в міські добре облаштовані квартири, обіцяли великі виставки і дорогі замовлення, пропонували вигідні шлюби… Дарма, що її портрети малювали, різьбили, ліпили і фільмували… До її оселі з’їжджалися віпи вітчизняної культури на чолі із всесвітньо відомим Сергієм Параджановим, очільники дипломатичних представництв України…
Марія всіх їх слухала милостиво та вдячно, але поверталася додому – до рідного села, до річки, до лісу, до того благословенного кострища на Івана Купала, через вогонь якого багато років тому її коханий Василь Маринчук ніс її на руках. Поверталася в рідну Болотню, де й покоїться нині, оселившись душею на небесах слави Бога-Творця…
Повторюся: розпочавшись із дитячих малюнків на піску і перейшовши тяженні й щасливі тарапати життя, Маріїні твори оселилися в найбільших музеях України, у назвах вулиць, художніх шкіл, на аверсі та реверсі ювілейних монет, у книжках, фільмах, піснях, на принтах модерного одягу аж включно до малюнків у японських букварях глобалізованого XXI століття.
А ще кажуть, що в найтемніші ночі можна помітити в глибинах Чумацького Шляху Божисто красиве сяйво астероїда 14624 Приймаченко. Так назвав його відомий астроном Клим Чурюмов».
І насамкінець
Тут – жива розповідь Людмили Лисенко про свою героїню Марію Приймаченко:
Ольга Войцехівська, «Журналіст України».
