Про значення мережі Центрів журналістської солідарності для журналістів Запоріжжя розмірковує фрілансерка Ольга Богалевська
Я – фрілансерка, і вже давно, десь від 2008 року не працюю в офісі. Весь цей час я працювала то в штаті, то поза штатом різних видань, насамперед – в загальнонаціональних виданнях. Працювала і в друкованих газетах, і на сайтах. Але всі ми знаємо, яка тепер ситуація з газетами і сайтами, що вони поступово закриваються, людей скорочують.
Така тенденція почалася ще до широкомасштабної війни, а з її початком все це взагалі стало вже зовсім складно. Тому дуже велику роль для таких людей, як я, відіграють Центри журналістської солідарності. Я постійно буваю в Центрі журналістської солідарності в Запоріжжі, і це дає мені підтримку як психологічну, так і суто організаційну.
У Запоріжжі ще за радянських часів був збудований Будинок преси. Це п’ятиповерхова будівля в самісінькому центрі Запоріжжя, де були розташовані всі редакції запорізьких газет. Зараз там залишилась лише одна редакція, решту займають якісь інші установи та організації. Але одне з великих приміщень збереглося, на щастя, за обласною організацію НСЖУ, і там тепер розташований наш Центр журналістської солідарності.
Сюди можна приходити щодня. Тут завжди тепло, є світло, бо завдяки нашим партнерам з ЮНЕСКО є генератор. Тут є інтернет. Тут можна комфортно працювати – є класно обладнані робочі місця. Подбали й про те, щоб був тут гарячий чай з печивом.
Тобто в Центрі є все і для праці, і для того, щоб перепочити, поспілкуватися з цікавими людьми. І це дуже важливо для тих, хто з якихось причин не може, наприклад, працювати в редакції, вдома чи ще десь. І особливо наш Центр потрібен вимушеним переселенцям, яких в нашій наполовину окупованій області є багато.
Коли я бачу цих людей – працівників районних газет чи місцевих сайтів, які через окупацію чи безперервні руйнівні обстріли вимушені були виїхати з рідних домівок, бачу їхній настрій, коли вони приходять в Центр, ще більше розумію, наскільки в наш воєнний час потрібні такі ЦЖС.
Ці мої колеги вмить втратили все – роботу, житло, майно, у багатьох рідні залишаються в окупації. І тут є такий хаб, де всі розуміють твої проблеми, ти можеш чогось нового навчитися, дізнатися, як написати ту ж саму грантову заявку, як отримати цю грантову підтримку. Це дуже круто і дуже класно.
До всього, проводяться цікаві зустрічі, тренінги, майстер-класи, екскурсії. Наприклад, нещодавно для журналістів-переселенців була чудова екскурсія містом. Ще раніше були походи на виставки, в театр, на концерти. Здавалося б, що це начебто не основне в наш час воєнний час. Але це дає людям можливість психологічно розвантажитися, хоча б трохи відволіктися від ситуації, в якій багато хто з нас опинився.
Думаю, що дуже важливо розвивати такий нетворкінг, підтримувати зв’язки з колегами з інших регіонів, знаходити можливість брати участь у різних конференціях, вебінарах та інших заходах. Тому що, коли люди знайомляться з тобою особисто і ти з ними особисто знайомишся, то це вже абсолютно інша ситуація, ніж коли ти там, десь, заочно в Фейсбуці познайомився.
При особистому спілкуванні у тебе з’являються нові можливості, нові запрошення до участі в якихось проектах. Зрештою, життя стає цікавішим. Одному бути дуже складно. Вважаю, це дуже важливо, що в таких Центрах журналістської солідарності в людей є можливість триматися гуртом, підтримувати одне одного, не замикатися в своїй шкарлупці проблем. І головне – залишатися в професії.
Підготувала Ольга Войцехівська, “Журналіст України”
