До столиці Хорватії Загреба із Запоріжжя, Херсона, Путивля, Києва, Львова та Володимирця на Рівненщині ми пересувалися довго і різними видами транспорту. Автівкою, автобусом, звичайним та міжнародним потягом, швидкісною «електричкою», ескалатором в аеропорту, літаком. І жодного разу не їхали трамваєм.
Однак усім нам, учасникам подорожі, найдужче запам’ятався цей вид транспорту. А точніше, громіздкий і водночас спритний трамвай із двох вагонів у центрі Загреба. Той самий, який хвацько вписувався у крутий поворот близенько біля готелю, де темної пори доби з усіх сил намагалися заснути представники нашої маленької делегації.
Так, над столицею Хорватії, як і над всією країною, мирне небо. І густа-прегуста мирна тиша. Вдень у коротких перервах між різноманітними зустрічами та іншими заходами ми неабияк тішилися відсутністю частих завивань повітряної тривоги, гучної роботи ППО, вибухів після ворожих «прильотів», тремтіння підлоги під ногами чи стін, котрі ще вціліли. На відміну від вікон, які за мить перетворювалися на безліч дрібних уламків.
До чого веду? Коли вночі чи під ранок отой трамваїще сопів, кректав, торохтів, скреготав гальмами та нагадував про себе іншими аж ніяк не колисковими звуками, кожен із нас миттєво прокидався. А оскільки на коротку мить відчувалося дрижання стін, ми спросоння автоматично робили відпрацьовану «стійку». Тобто вуха на ширину плеч, очі також не набагато менші.
І тільки згадавши, що ми не вдома у своєму ліжку, а далеко-далеко від війни, полегшено зітхали й продовжували дрімати. Нерідко аж до наступного гучного маневру отого «будильника» на важких колесах.
«Ми побачили там розуміння болю війни…»
Нітрохи не випадково згадую насамперед оті мирні загребські ночі. Хто не бачив «смаленого вовка», може посміхнутися. На здоров’я. Та для таких веселунів уточню наступне. До столиці дружньої нам Хорватії у рамках медійного міжнародного проекту, приїхали журналісти із зони бойових дій. Тимчасово вихопилися із тих суттєво розтрощених рашистами населених пунктів України, де повітряні тривоги та ворожі «прильоти» – це ще «квіточки», порівняно з іншими жахіттями, скоєними кремлівськими «визволителями».
Валентина Пестушко прибула до Загреба із Херсона. Наша колега, побувавши під рашистською окупацією, на жаль, вже має власний сумний досвід знайомства з реаліями потворного «руського міра». Зараз Валентина, як і раніше, живе у знаковому прифронтовому місті, звідки продовжує готувати професійні матеріали для загальноукраїнського 5-го каналу та інших видань. У листопаді 2023 року у Херсоні відкрили локальну радіостанцію Х-ON, де мужня колега працює радіоведучою.
Тетяна Велика – редакторка газети «Голос Гуляйпілля». Це містечко на Запоріжжі після повномасштабного вторгнення кремля досі суттєво зруйноване обстрілами загарбників. Прикро, але великих пошкоджень зазнали і власне житло Тетяни, і її робоче місце-редакція газети. Відтоді колега, відновивши випуск свого видання, мешкає і працює у також прифронтовому і «гучному» Запоріжжі.
Тетяна Каушан свого часу працювала у Харкові, а далі перебралася до Путивля Сумської області, де очолила місцеву газету «Путивльські відомості». Певна річ, регіон -прикордонний і географічно наближений до імперії зла і жаги до загарбання сусідніх територій, – має свої драматичні особливості. Насамперед це ті ж часті провокації, обстріли, а ще – проникнення на українську територію ворожих ДРГ.
Наталія Сокирчук – кореспондентка загальноукраїнської інформаційної агенції «Главком». До початку повномасташтабного вторгнення рашистів журналістка мешкала у Києві, а затим перебралася до «тилового» Львова. Не випадково позначив статус міста лапками, адже саме там наша колега потрапила під нічний потужний ракетний обстріл і вціліла майже дивом. Після першого «прильоту» Наталія разом із чоловіком та сином встигли спуститися до підвалу. І зробили це дуже вчасно, бо невдовзі дуже близько прогриміли ще два страшні вибухи, а від квартири, де недавно спала родина, залишилися тільки спогади…
Людмила Босик живе і працює у Володимирці прикордонної із Білоруссю Рівненської області. Після повномасштабного вторгнення кремлівців до України редактор газети «Володимирецький вісник» пішов добровольцем до підрозділу територіальної оборони, а Людмила відтоді виконує обов’язки керівника. Окрім цього, колега активно працює для сайту та соціальних мереж, має досвід написання грантових заявок і виконання проєктів.
А щодо автора цих рядів, який працював власкором центральних газет «Україна молода», «Голос України» та «Урядовий кур’єр» у Донецьку, то опинився у горнилі гібридної, а далі – повномасштабної війни – ще навесні 2014 року. Саме десять років тому.
Під час найпершої зустрічі українських журналістів із хорватськими колегами, серед яких і президентка Європейської федерації журналістів Майя Север, з викладачами, студентами факультету політології університету в Загребі кожен із нас розповідав про творчу роботу у своєму виданні та в цілому про ситуацію на вітчизняному інформаційному просторі. Звісно, господарів найбільше цікавили особливості підготовки матеріалів для друкованих видань чи сюжетів для радіо і телебачення. Розповіді про складні журналістські будні у Херсоні, Гуляйполі та інших містах, справили неабияке враження не тільки на юних студентів, а й на досвідчених хорватських журналістів, які отримали схожий досвід під час війни Хорватії за незалежність у 1991-1995 роках.
– Уламок від російського снаряду – в самому серці України! Саме таку інсталяцію я привезла до Хорватії, щоб наочно показати зарубіжним колегам, як російські окупанти нищать донедавна мирні українські міста і села та вбивають українців. Такими осколками всіяне все моє рідне Гуляйполе. Ними ж понівечені мій будинок та будинки моїх рідних. І за два роки повномасштабного вторгнення рашистів місто перетворилося на суцільну руїну, – засвідчила про військові злочини Кремля Тетяна Велика.
Відразу скажу, що можливість донести до міжнародних партнерів інформацію про власну діяльність у медіа більшість із нас отримали завдяки Наталії Сокирчук. Наша колега, якій довго будемо дуже вдячні, досконало володіючи англійською мовою та відповідними людськими якостями, добровільно взяла на себе обов’язки перекладачки. І само собою, ділилася власними враженнями від всього побаченого і почутого у Хорватії.
– Найперше, про що хочеться сказати, – це про розуміння болю війни, яке бачиш в очах старших хорватів. І хоча є суттєві відмінності між війною, яка розгорнулася проти Хорватії на початку 1990-х, і війною проти України, ці люди знають, що таке майже тваринний страх за життя – своє і близьких, – та що таке люта ненависть до ворога, – каже Наталія Сокирчук. – Звісно, хорватська молодь, яка не застала тих подій, дещо інакше сприймає інформацію про війну, однак намагається зрозуміти та порівняти наші розповіді із тим, що чули від батьків.
Для нас, українських журналістів, цінно, що попри втому світу від війни, що її розв’язала проти нас країна-агресор рф, хорватські колеги зробили чимало, аби відновити інтерес до цієї теми. Документальні фільми про історії життя українських біженців та про журналістику під час війни показали нашу трагедію під іншим кутом: війна – це не лише щоденна статистика втрат на фронті, а це біда для кожної родини, яка змушена кардинально змінювати своє життя; це величезна психологічна травма для дітей, які зарано подорослішали від звуків ракетних ударів…
Разом із Україною
Надзвичайно важливим і пізнавальним став і наступний етап спілкування та обміну досвіду на факультеті політології. Нам запропонували побути експертами після перегляду документального фільму, знятого хорватськими студентами. Тема фільму виявилася важливою водночас для всіх учасників проекту: життя українців, які після початку повномасштабного вторгнення кремля змушені були виїхали до Хорватії.
Утім, фільм фільмом, а вже наступного дня ми й самі отримали нагоду поспілкуватися із нашими співвітчизниками, котрі потроху обживаються у мальовничому містечку Корениця. У цьому населеному пункті нині перебувають понад 250 українців з різних регіонів нашої держави. За словами Андрія Ількова, який очолює громаду співітчизників, гостинні господарі запропонували нашим переселенцям цілком прийнятні умови проживання. Українці, отримавши замість грошових виплат безкоштовне житло (його утримання в Хорватії не з дешевих) та харчування, мають можливість працевлаштуватися, аби утримувати свої родини. А ще шукають і знаходять можливість допомагати своїм співвітчизникам, які живуть під обстрілами в Україні.
– Окрім організації роботи та життя українських переселенців, ми активно займаємося волонтерською діяльністю, періодично відправляючи до України фури гуманітарних вантажів, – свідчить Андрій Ільків.
– Побувавши у Корениці, ми на власні очі побачили велику турботу керівників цього невеличкого міста до українців, які знайшли собі там притулок, – згадує Наталія Сокирчук. – Приємно вразило й те, що про найменших українців щиро піклуються на всіх керівних рівнях. Так само достатньо уваги приділяють і дають можливість розвивати та повноцінно займатися у спортивних гуртках дітям із особливими потребами.
Щодо дітей, то вони, відвідуючи місцеві дитячий садок і школу, вивчають хорватську мову і, звичайно, свою не забувають. Під час зустрічі з юними земляками, скориставшись нагодою, подарував їм веселі пригодницькі повісті для дітей, що увійшли до трикнижжя «Зі швидкістю літа» та також не сумну книгу «Телепланетяни». І хвилюючим для всіх присутніх став момент, коли малі українці, перегукуючи звичний дитячий галас на шкільній перерві, ще голосніше дружно відповіли: «Героям слава!»
Наші малі земляки, як самі кажуть, швидко опановують хорватську мову, бо постійно перебувають у цьому мовному середовищі. Поступово звикають до вимушеного сьогодення, але…
– Одне, за чим болить серце – за моєю і нашою Україною, – не приховує суму Ліза, яка перебралася сюди з Херсона. – Нам усім дуже хочеться додому, до тих місць, де народилися та зростали. Проте реальність досі дуже жорстока, а тому, мабуть, повернемося ми туди не скоро.
Досить показовими стали й наступні місцеві реалії. Не повірите, але за п’ять днів перебування в Хорватії ми жодного разу не почули «братської», а точніше, віднедавна ворожої російської мови. Тобто у цій європейській країні також чітко дали зрозуміти громадянам імперії зла, що їм тут зовсім не раді і зробили все можливе, аби ті навіть носа тут не показували.
Поряд із цим ставлення до України й українців дуже приязне. На вулицях столиці та інших міст Хорватії нерідко можна побачити синьо-жовту символіку чи гасла, що свідчать про підтримку нашої держави у війні проти кремлівського агресора. Те ж саме нам неодноразово казали колеги чи пересічні тамтешні люди у Загребі, Корениці, Задарі, де вдалося побувати. Звичайно, це той неабиякий позитив, який обов’язково веземо додому з Хорватії.
За нашими спостереженнями, попри те, що у Хорватії проживає менше біженців, ніж, скажімо, у Польщі чи Чехії, для країни, чиє населення дорівнює приблизно кількості Київської області, відсоток українських біженців дуже суттєвий.
– Дуже приємно відчувати гостинне, душевне і приязне ставлення хорватів до українців! – не приховує позитивних емоцій Тетяна Каушан. – Ця неймовірна гарна країна з населенням лише 4,28 мільйона приймає у себе зараз понад 22 тисячі українців: з початку повномасштабної війни, з 2022 року, кількість наших співвітчизників у Хорватії зросла у 10 разів! А коли часто бачили прямо на вулицях українські та хорватські прапори поряд, то, повірте, від такої підтримки навіть сльози бриніли на очах! І що важливо, наші хорватські друзі поруч із нами у цей важкий час не тільки на словах. Адже вони постійно збирають гуманітарну допомогу і відправляють до України.
Власне, і тісна співпраця міжнародних колег із НСЖУ та візит групи вітчизняних журналістів до Загреба є ще одним промовистим підтвердженням нашої тісної і взаємовигідної співпраці. І поза сумнівом, не останній наш спільний проект.
… Знаєте, що повезла із Загреба до Херсона у якості сувеніра Валентина Пестушко? Знайте: магнітик у вигляді отого… гучного трамваю, котрий нагадував нам про війну навіть у тихій і мирній Хорватії за тисячі кілометрів від війни.
А це, погодьтеся, дещо символічно. Бо ми, журналісти, які нещодавно побували у дружній нам європейській країні, не дуже схожі тих на пасажирів, що тільки чекають трамваю до своєї та нашої спільної кінцевої зупинки під назвою «Перемога». Минаючи зупинки «Посттравматичний синдром» чи «Панічна атака», ми вперто рухаємося у переможному напрямку. Кожен на своєму місці у загальноукраїнському медійному строю.
Павло Кущ
Р.S. Дуже дякую колегам, які при підготовці матеріалу поділилися своїми враженнями від перебування у Хорватії.
