Під час перебування наприкінці минулого року в Луцьку перша секретар Національної спілки журналістів України Ліна Кущ поряд з тим, що провела низку цікавих зустрічей з волинськими колегами, дала розлоге інтерв’ю Громадському інтерактивному телебаченню. Відповідаючи на запитання колег, вона говорила про те, чим живуть сьогодні українські ЗМІ в усіх регіонах нашої країни, якими проблемами найперше переймається Національна спілка журналістів України.
Говорила Ліна Кущ про таке.
Регіони різні, проблеми – схожі
Національна спілка журналістів – найбільша журналістська організація України, що об’єднує 18 тисяч членів. І наразі бачимо, як за цих два роки великої війни змінюються потреби журналістів. Якщо в перші дні і тижні після широкомасштабного вторгнення найпершою потребою була безпека, то зараз найбільший запит – це відновлення після вимушеної перерви та продовження роботи журналістів. Потрібна психологічна підтримка, адже велике навантаження, яке несуть наші колеги, дуже дається взнаки.
Незважаючи на те, що кожен регіон в Україні має свої особливості, в роботі медіа є дуже багато спільного. Національна спілка журналістів України провела дослідження потреб місцевих медіа на деокупованих і прифронтових територіях, і ми з’ясували, що дані цього аналізу властиві майже кожному регіону.
У всіх регіонах понад 80 відсотків редакцій у зв’язку з війною втратили рекламодавців, 60 відсотків редакцій сказали, що їм не вистачає коштів на зарплату. За нашими даними, кожен четвертий журналіст у регіонах часто працює взагалі без оплати, ще половина медійників працюють із урізаними зарплатами. І це при тому, що від початку широкомасштабного вторгнення навантаження на працівників у місцевих медіа збільшилося.
Тримаємо зв’язок із багатьма локальними медіа, в тому числі із місцевими телерадіокомпаніями. І вони зазначали, що кількість переглядів і кількість відвідувачів зросла дуже різко – в геометричній прогресії. Тобто в той час коли люди перебувають в обстановці невизначеності і тривоги, вони намагаються звернутися до перевірених джерел інформації. І такими джерелами інформації люди бачать професійних журналістів, професійні медіа.
Працюємо в тісному партнерстві з міжнародними організаціями
Економічні наслідки великої війни в Україні дуже несприятливі для українських журналістів і для українських медіа, і над вирішенням цих проблем працюємо у Спілці журналістів України.
Разом з нашими міжнародними партнерами в 2022 році ми організували роботу мережі Центрів журналістської солідарності, де журналісти можуть отримати на прокат захисне спорядження, отримати поради і пройти тренінги з безпеки, отримати юридичну та психологічну допомогу. Діяльність Центрів журналістської солідарності підтримується Європейською федерацією журналістів, Міжнародною федерацією журналістів, ЮНЕСКО.
Також залучаємо низку ще інших партнерів, щоб українські професійні журналісти могли працювати і продовжувати інформувати українське суспільство. При цьому добре розуміємо, що часто місцеві медіа є єдиним джерелом перевіреної інформації, і, якщо не буде місцевих медіа, цей вакуум заповниться ворожою пропагандою.
– У ході широкомасштабної війни люди кинулися по інформацію до ЗМІ, але згодом переключилися на різноманітні телеграм-канали, що часто публікують неперевірену інформацію. І зараз це є величезною проблемою суспільства. Водночас для медіа Волині є ще проблема отримання інформації від офіційних джерел: часто журналісти скаржаться на запізнілу реакцію представників місцевої влади на події або й узагалі владні посадовці не йдуть на контакт. Як з цим боротися?
– Це справді характерна проблема і не тільки для Волині. З одного боку, ми розуміємо, що воєнний стан передбачає певні обмеження в інформуванні широкого загалу. Наприклад, журналісти не мають оприлюднювати місця розташування певних об’єктів, наслідки влучання ворожих ракет з привя’зкою до місцевості тощо. І це зрозуміло. Але не можливо виправдати, коли органи місцевої влади закриваються від журналістів (наприклад, під приводом воєнного стану не пускають журналістів на сесії).
На сьогодні й двері Верховної Ради також закриті для журналістів: журналісти не можуть взяти оперативно коментарі у народних депутатів перед голосуванням, після голосування, отримати коментар з приводу важливих подій. Також не можливо потрапити на засідання Кабінету Міністрів, щоб узяти в урядовців оперативний коментар. Те саме часто бачимо на рівні місцевої влади.
І це не припустимо, є прямим порушенням прав журналістів, нічим не виправданим обмеженням свободи слова. Адже роль журналістів полягає в наданні публічності важливій інформації, спонуканні влади до прозорості в своїх рішеннях. Коли влада закривається, це дає підґрунтя для зловживань, корупційних схем, це підґрунтя для недовіри до нашої влади. Водночас така ситуація спонукає пересічних громадян довірятися якимось неофіційним інформаційним ресурсам, що отримують перекривлені відомості з сумнівних джерел.
– Хотілося б знати вашу думку стосовно Єдиного телемарафону. Чи не вичерпав він себе? Можливо, варто було б від нього відмовитися або хоча б змінити його формат?
– Особисто я вважаю що Єдиний телемарафон вичерпав себе вже за два місяці після його початку. Після того варто було би надати можливість телекомпаніям розвиватися, вести власні ефіри і дати людям різноманітнішу картину подій, більш різнобічне обговорення тих чи інших тем.
Треба створювати такі умови, щоб різні телекомпанії могли провадити свою незалежну редакційну політику, подавати альтернативні думки з приводу подій.
Україна – демократична держава. Ми можемо вільно обговорювати усі питання, які хвилюють суспільство, знаходити спільні рішення, і це те, що відрізняє нас від диктаторських режимів. І не нормально, коли в Єдиному телемарафоні ми бачимо, наприклад, при обговоренні якихось тем, що хвилюють суспільство, лише одну точку зору. І це – точка зору влади.
У перші тижні широкомасштабного вторгнення Єдиний телемарафон був цінний тим, що в ньому брали участь топ-посадовці вищих ешелонів влади, з перших вуст можна було отримати інформацію і коментарі стосовно подій, що відбувалися. Сьогодні ж, бачимо, що в програмі виступають люди, які не формують державну політику, а просто озвучують меседжі.
Національна спілка журналістів України вже неодноразово звертала увагу на те, що влада повинна створювати засади незалежності для всіх медіа в Україні, а не лише для державних і тих, що працюють у телемарафоні. Усі українські медіа мають бути фінансово незалежними від великої політики і від великого бізнесу.
Зараз лише завдяки міжнародним партнерам НСЖУ має певні кошти на підтримку газет з прифронтових і деокупованих територій, на певні соціальні виплати. Ми розуміємо, що під час великої війни переважна частка державного бюджету України відправляється на потреби армії. І все-таки, на нашу думку, українська влада на своєму рівні разом із міжнародними партнерами навіть в умовах цієї жорстокої війни повинна сформувати фонд підтримки українських медіа. Щоб до цього фонду могло б звернутися будь-яке медіа, яке працює в легальному полі і відповідає певним критеріям.
Неможливо говорити про відновлення України, не говорячи про відновлення медіа. Якщо, наприклад, ми говоримо про те що міжнародні партнери беруть на себе шефство над відновленням Одеської, Миколаївської, Херсонської областей, де в цій програмі сказано про відновлення медіа в тих областях? Якщо ми говоримо про відновлення Бучі чи Гостомеля, де в цій програмі відновлення місцевих медіа, які також постраждали або й зовсім знищені?
– В Україні набув чинності новий Закон про медіа, і в зв’язку з цим внесено багато змін в роботу медіа. Зокрема, відтепер Нацрада з питань телебачення та радіомовлення може видавати ліцензії або припиняти діяльність не лише телерадіокомпаній, а й друкованої преси. Що думаєте?
– Щодо імплементації Закону про медіа НСЖУ неодноразово наголошувала на тому, що його втілення може мати негативні наслідки. І не лише через надані Нацраді широкі можливості (наприклад, застосовувати приписи, штрафи та інші форми санкцій), а хоча б через те, що цей закон дуже великий за обсягом – має 300 сторінок.
Закон про медіа складний, і не в кожній редакції (особливо, якщо це невелика редакція локального медіа) є юристи, які професійно будуть вивчати цей закон і думати, як його втілювати або як попереджувати можливі порушення, будуть професійно відповідати на запити Нацради.
Після набуття чинності цього Закону про медіа змінилося, наприклад, наповнення статусу журналіста. Якщо раніше журналісти онлайн-медіа, які не були зареєстровані, але фактично вели журналістську діяльність, мали право на журналістський статус і на захист як журналісти, то тепер, за цим законом, журналісти не зареєстрованих онлайн-медіа фактично не є журналістами.
Виходить, що, з одного боку, закон не передбачає, що он лайн медіа обов’язково повинні бути зареєстровані, з іншого – журналісти виявилися не захищеними. Це крок назад стосовно захисту прав журналістів і одна з негативних рис цього закону. Ми як Національна спілка журналістів України пильно стежимо за його імплементацією, беремо участь у обговоренні і аналізі підзаконних актів, і в деяких моментах ми вже надавали свої зауваження.
– Скільки членів НСЖУ під час широкомасштабної війни були мобілізовані і замість пера чи мікрофона взяли до руки зброю?
– За даними опитування, проведеного в 2022 році, 15 відсотків редакцій мають у своєму штаті журналістів, які були мобілізовані до ЗСУ або вступили до тероборони. А за нашими оцінками 2023 року, ця цифра щонайменше вже вдвічі більша. Тобто кожна третя українська редакція має в штаті журналістів, які пішли на фронт, серед яких чимало добровольців. Є редакції, де на захист України на фронті стали редактори.
Від початку великої війни в Україні загинуло 75 журналістів. З них 16 осіб – це українські та іноземні журналісти, що загинули під час виконання професійних обов’язків у зоні бойових дій. Ще 10 журналістів – це цивільні жертви, які загинули від обстрілів у своїх домівках і на вулицях міст. Усі інші – це добровольці та мобілізовані журналісти, які воювали в лавах ЗСУ. Пам’ятаємо кожного з них. Якби не війна, вони були б живі, вони були б поруч, працювали разом із нами.
В НСЖУ підготовлений і вийшов друком буклет «Розстріляна свобода слова». До нього увійшли історії журналістів, які загинули від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, історії працівників медіа, які опинилися в російському полоні. Також розповідається про випадки знищення майна і будівель редакцій та переслідування кримськотатарських журналістів на тимчасово окупованому півострові.
– Чи є якийсь соціальний захист для репортерів, що працюють в зоні бойових дій і так само стосовно журналістів, які були мобілізовані?
– Стосовно мобілізованих журналістів, то на них, як і на всіх військовослужбовців ЗСУ поширюється дія відповідного українського законодавства.
Щодо професійної роботи в зоні бойових дій, то наші українські журналісти на відміну від іноземних колег, які працюють на фронті, практично не захищені. З одного боку, є законодавство, що зобов’язує роботодавця застрахувати працівника, якого за завданням редакції відправляють у відрядження до зони бойових дій. З іншого боку, немає механізму такого страхування, тому що жодна страхова компанія не страхує українських журналістів, які живуть в Україні і працюють у зоні бойових дій.
Для порівняння: страхування шведських журналістів на один тиждень роботи в Україні обходиться 6000 євро, що для шведів доволі дорого. Також я спілкувалася з одним із німецьких журналістів – телевізійником, який періодично працює в Україні. За його словами, одна поїздка до України разом з транспортом, проживанням, орендою автомобіля, що везе до лінії бойових дій тощо обходиться в 10000 євро.
Є певні донорські програми, де журналістові можна оформити страхування на три, на п’ять днів. Але цими програмами, наприклад, не можуть скористатися українські журналісти, котрі живуть і працюють на прифронтових та деокупованих територіях, тому що в них виходить дуже тривалий час перебування в зоні бойових дій, і це дуже дорого. Отже, журналісти на прифронтових і деокупованих територіях, у прикордонних постійно обстрілюваних регіонах практично не захищені. А загроза для життя там постійна.
І, як не страшно це звучить, наші колеги, які мешкають і працюють у зоні ризику, вже звикли до такого. Наприклад журналістка з Великої Писарівки, що в Сумській області, розповіла, що з початком обстрілу вони вже навіть не йдуть в укриття і не припиняють працювати над матеріалом. Вони просто пересувають стільці і пересідають на інший край стола, що далі від вікна.
– Чи маєте інформацію стосовно тих журналістів, які залишилися на окупованих територіях?
– На жаль, на окупованих територіях російські окупанти арештовують журналістів, тримають у полоні. Це журналіст УНІАН Дмитро Хилюк, який перебуває в російській тюрмі, Ірина Левченко і ще кілька її колег з Мелітополя, які працювали на сайті «РІА Мелітополь» і були затримані наприкінці серпня 2023 року. Зникла безвісти журналістка Вікторія Рощина, і ми не знаємо про місце її перебування. Дуже багато незаконно затриманих і ув’язнених журналістів та громадських журналістів у Криму.
Окупанти вдаються до різних форм тиску, вибивають з людей потрібні свідчення, а потім оформлюють затримання нібито з дотриманням усіх процедур під відеозапис, навіть можуть запросити адвоката. Але люди вже до того моменту настільки зломлені, що готові оговорити себе і сказати на камеру, що вони терористи, шпигуни, зрадники.
Проблема в тому, що в нас немає процедури звільнення цивільних полонених. Журналісти не є комбатантами, і за всіма конвенціями вони не можуть включатися до списків обмінів. Відсутність процедури, міжнародного тиску на країну-агресорку в цьому питанні перешкоджають звільненню наших колег.
– Чи можна якось цьому зарадити?
– Національна спілка журналістів України є партнером низки організацій, які можуть вносити кейси загибелі або полону журналістів на платформу Ради Європи з безпеки журналістів. Це дієвий механізм, що на рівні Ради Європи привертає увагу до цих випадків.
Звичайно, всі звернення Ради Європи і всі вимоги надати коментарі, вжити заходів, щоб випадки вбивства, полону журналістів припинити росія ігнорує. Водночас важливо, щоб абсолютно всі ці злочини були зафіксовані. Ми задокументували на відео понад 100 історій журналістів, які стали жертвами або очевидцями російських воєнних злочинів, переклали ці відео історії англійською мовою, просуваємо їх на міжнародних майданчиках.
Закликаємо наших міжнародних партнерів поширювати наші історії про те, як тримають українських журналістів у полоні, як вони змушені були евакуюватися і як було зруйноване їхнє житло, як українські журналісти в результаті російської агресії були позбавлені роботи тощо. Ці історії не застаріють до тих пір, поки не будуть притягнуті до відповідальності і не нестимуть покарання винні у скоєні цих воєнних злочинів.
Підготувала Ольга Войцехівська, «Журналіст України».
