Ворог зайшов на територію Іванківської громади на Київщині уже в першу добу свого повномасштабного вторгнення в Україну, і співробітники редакції газети «Трибуна праці» в лютому-березні 2022 року пережили всі жахи окупації. А ще після проникнення окупантів у редакцію через заґратоване вікно вона залишилась ще й без оргтехніки: загарбники її викрали.
Але, як тільки після деокупації були налагоджені енергопостачання, мобільний зв’язок та інтернет, «Трибуна праці» відновила свій вихід у паперовому вигляді. Перший її номер на звільненій території разом з номером за 24 лютого потрапив до рук читачів 22 квітня 2022 року.
«Трибуна праці» після деокупації та невгамовний Павло Смовж
«На жаль, Іванківська селищна рада, з якою і раніше ділові стосунки були непростими, не стала продовжувати угоду про висвітлення діяльності ради у другому півріччі 2022 року, – розповідає редактор, а тепер і одноосібний видавець газети Павло Смовж. – Посилаючись на брак коштів, відмовились укладати такі угоди й Вишгородські районна рада та районна військова адміністрація. Хоча така форма підтримки роздержавлених друкованих ЗМІ передбачена законодавчо, проте і в громаді, і на районному цим законом просто нехтують. Чи не розуміють місцеві керівники ролі преси у відновленні життя на звільнених територіях?!»
Залишившись єдиним журналістом у редакції і сам на сам з проблемами існування газети, якій віддав майже усе своє журналістське життя, Павло Смовж вирішив боротися за газету. І тільки йому одному та найближчому оточенню відомими зусиллями він самотужки в перші місці після визволення від російських окупантів видав одинадцять номерів газети: шість – на восьми, а п’ять – на чотирьох сторінках.
«Трибуна праці» виходила щотижнево, за звичним графіком – по четвергах. Проте за ці два з чимось місяці в редакції утворився борг по зарплаті й податках у сумі 72 тисячі гривень. Обнадійливі перспективи не світили, тому редактор ухвалив непросте рішення: припинити з 1 липня 2022 року випуск газети. Письмово повідомив про це податкову інспекцію, в останньому номері – читачів. Бухгалтер і оператор комп’ютерної верстки, які працювали й після деокупації, в останній день червня звільнилися і стали на облік у центрі зайнятості як безробітні.
До речі, Вишгородська райгазета «Слово» й по сьогодні не відновила свого виходу в світ у друкованому вигляді. Отож Іванківська «Трибуна праці» стала єдиним періодичним друкованим виданням на весь великий Вишгородський район.
Та невгамовний Павло Смовж не здавався. До кінця минулого року він зумів виплатити заборгованість по зарплаті колишнім співробітникам редакції, а також по податках. Це стало можливим, коли добився, щоб з редакцією розрахувалися по боргах за публікацію деяких матеріалів Іванківська селищна рада і попередні замовники реклами.
А ще довелось додавати редактору певну суму коштів… з власної пенсії.
І лише після цього закрив рахунки редакції в банку.
Рятівний грант на відновлення газети
У процесі пошуків виходу з такої ситуації дуже на часі стала підтримка Національної спілки журналістів України та особисто її голови Сергія Томіленка. Це саме завдяки йому для редакції «Трибуни праці» було привезено заокеанський подарунок – комп’ютер від американської газети «Вашингтон пост». А Спілка оперативно виділила Павлу Смовжу матеріальну допомогу. Це зміцнило його віру в те, що все буде добре.
А в січні вже нинішнього року Павло Смовж скористався наданою Академією української преси можливістю отримати від зарубіжних донорів грант на відновлення видання газети. І коли його заявку було задоволено, почав видавати свою газету вже як фізична особа-підприємець.
На даний час вийшло 42 номери «Трибуни праці».
З приводу невеличкого у нормальних умовах роботи і дуже значимого під час триваючої війни «ювілею» Павло Смовж повідомив тоді на сторінці «Трибуни праці» у фейсбуці:
«Наближаємось, друзі, до проміжного «круглого ювілею» – 40-го номера «Трибуни праці» в нинішньому році! А взагалі, її черговий випуск має порядковий номер 10828 (! ) від заснування 20 січня 1932 року Іванківської райгазети «Червоний промінь» .
До речі, «Трибуною» той «Промінь» став з березня 1963 року.
Нині – перший в історії газети період, коли її видає цілий рік лише один журналіст. (Це так, до відома найбільш цікавих: якщо не знали чи забули…)».
Та, на жаль, все добре (як і погане) теж має властивість закінчуватися: у жовтні завершилася дія згаданого гранту. І знову редактор-видавець став шукати можливості продовжувати випуск газети.
І знову на допомогу прийшли дружба й обопільне розуміння того, що не можна залишати мешканців громади без «Трибуни праці». Один з гарних друзів газети і Павла Смовжа пообіцяв якийсь період підтримувати газету фінансово. Але через свою скромність попросив не називати читачам його імені.
Тож у листопаді газета продовжує виходити. Правда, замість чотирьох номерів побачить світ лише три. Редактор живе надією, що «протягне» таким чином до кінця нинішнього року.
Чотири насичених інформацією сторінки. Це дорогого варте!
Коли дивлюся у ФБ анонси чергових номерів «Трибуни праці» (а їх Павло Якович виставляє регулярно, без пропусків), мимоволі дивуюся різноманіттю і живості тематики. Ось один з них, взятий навмання: «У номері за 12 жовтня 2023 року можна прочитати: «Мені соромно за всіх нас – тих, хто не на війні!..» – точка зору небайдужого земляка; про відкриття двох меморіальних дощок в різних місцях та яке відношення до них маємо ми з вами – не лише іванківці…; як пройшов «двобій» журналістів-редакторів із зарплатним мільйонером – гендиректором «Укрпошти» Смілянським та що очікувати українцям далі…».
А ще в кожному номері газети вміщується чимало корисних і актуальних порад для сільчан.
Для мирного часу, коли газеті працювали досвідчені журналісти, коли на відзначення своїх «круглих» дат редакція збирала в місцевому Будинку культури повний зал своїх поціновувачів, різноманіття і гострота тематики викликала інтерес і повагу до авторів публікацій, проте це було не в дивину. Але тепер, коли ворог зруйнував навколишні села і сам Іванків, пройшовся танками і обстрілами по людських душах, робити газету, та ще й справді цікаву, дано не кожному.
Як набирається матеріал для публікацій?
У відповідь на таке своє запитання почула:
«От зараз сиджу за комп’ютером, пишу про Бородянку. Днями побував там і тепер готую матеріал з фотоілюстраціями про те, як іде відбудова в цьому на весь світ знаменитому своєю трагедією селищі.
А перед цим їздив у місто Ірпінь й опублікував критичну статтю про можливі корупційні діяння під заголовком «Це не лише ірпіньсько-іванківські контрасти. Це ситуація в нашій державі…». Така фоторозповідь вийшла під рубрикою «Блог редактора».
Пишу, звичайно, про найважливіші місцеві події, про хороше і прикрі випадки корупції та розкрадання бюджетних коштів. Не обходжу стороною волонтерську роботу. Найтяжче писати про загиблих воїнів-земляків… Дуже вдячний одній своїй помічниці, яка іноді підключається до підготовки матеріалів».
Від послуг «Укрпошти» відмовився геть-чисто
Павло Смовж розповів, що коли 25 січня 2023 року він відновив випуск газети, проводити її передплату хоча б з лютого було вже пізно. А щоб оголосити передплату з березня, треба мати на руках угоду з поштою. Проте «Трибуна праці» не була внесена до каталогу періодичних видань Київщини на перше півріччя 2023-го року.
Та навіть не це стримувало редактора. Головною причиною небажання співпрацювати з «Укрпоштою» став досвід проблем, котрі мав через невчасну і неякісну доставку газети передплатникам ще до того, як війна прокотилася селами громади. Тож вирішив реалізовувати своє видання вроздріб через торгівельну мережу, а також надавати землякам можливість читати «Трибуну праці» безкоштовно в 42 сільських бібліотеках, куди передає кожен її номер.
Також співпрацює редактор з підприємцями, які займаються виїзною торгівлею в селах громади. Через них теж реалізовується часопис.
Щоправда, є в цій справі свої заковики: продажі газети, як і урожай в сільському господарстві, залежать від… погоди. Пішов дощ, замело сніжком або просто вітряно-холодно – й люди не так масово йдуть у магазини та на ринок, а значить і газет купується менше…
До листопада «Трибуна праці» виходила накладом 1000 примірників. Нині перейшов на 600. Анонс кожного номера редактор обов’язково дає на сторінці газети і на своїй персональній сторінці у Фейсбуці. І це, схоже, непогано спрацьовує. Павло Смовж має багато друзів на своїй сторінці в ФБ, і вони нерідко поширюють інформацію про черговий номер газети уже на своїх сторінках. Так більше людей дізнаються, про що пише «Трибуна праці».
«І не питайте, чом у багатьох з них заплакані очі …»
Павло Смовж не приховує свого обурення діями «Укрпошти» та позицією держави.
«У боротьбі журналістів з волюнтаризмом «Укрпошти», – говорить він з болем, – владні мужі зайняли позицію невтручання, і виходить, що державі байдуже до долі українських друкованих ЗМІ.
А днями я сфотографував в Іванківському поштовому відділенні картонні коробки, наповнені пачками паперових рахунків за користування природним газом. Кожному його споживачу в нашому чималенькому територіально й кількісно селищі з липня нинішнього року треба самому діставатися сюди й розшукувати свої квитанції.
На майже 10-тисячне населення Іванкова залишено дві (!) листоноші. За мізерну оплату праці, звичайно ж, вони відмовилися доставляти ці рахунки до кожного двору. Отож у людей, особливо стареньких, які не в змозі самостійно ходити на пошту за 2-3 кілометри, з’явилися додаткові проблеми й претензії і до «Укрпошти», і загалом до держави.
І не питайте, чом у багатьох з них заплакані очі».
Інтернет? Тут є свої нюанси
Уже кілька років має «Трибуна праці» електронну передплату. Отож ті, хто бажає читати її у форматі PDF, отримують газети навіть раніше, ніж побачить світ друкований номер.
Щодо переходу на електронний варіант газети мій співрозмовник пояснює:
«Не всі люди в селах можуть читати газету в інтернеті. Не всі представники старших поколінь освоїлися з ним – раз. Не всі мають потрібні гаджети – два. Не всюди навіть досі ця мережа є і не скрізь вона працює без збоїв – три. А багатьом людям просто подобається тримати в руках паперову газету – чотири. Все це, а також деякі інші фактори впливають на те, що віддають перевагу друкованому слову саме люди середнього і старшого віку.
Молодші більше схильні читати короткі новини в телефонах, на телеграм-каналах та інших медійних платформах. Вони поспішають, аналітика їх не цікавить. Все це особисто мене засмучує: поступово, не без «допомоги» влади і «Укрпошти» ми й надалі втрачатимемо паперову пресу. І це прикро. Адже без аналізу подій навіть на місцевому рівні люди починають менше замислюватись над тим, що відбувається поруч».
Не газетою єдиною…
Ще під час ворожої окупації північної частини Київщини Павло Якович почав занотовувати події і факти, збирати свідчення про злочини окупантів та різну поведінку земляків у цей небезпечний період. Пізніше публікував у своїй та інших газетах розповіді про відновлення зруйнованої інфраструктури громади, про земляків, які полягли на фронтах широкомасштабної війни, про воїнів ЗСУ, які стримували ворога на підступах до Києва і загинули на Іванківщині у перші дні ворожого вторгнення. Зібрав великий архів фотодокументів, у тому числі – про зруйновані села громади.
Усі ці матеріали тепер увійшли в його 528-сторінкову документально-публіцистичну книгу «Фрагменти української незламності», повнокольорове видання якої на крейдованому папері накладом 500 примірників потребувало майже 140 тисяч гривень лише на поліграфію. Допоміг добре знайомий бізнесмен – керівний партнер міжнародної компанії «Capital Times Investment Advisoru» Сергій Гончаревич. До його коштів доєдналися і гроші декого з рідних і близьких героїв цієї книги.
Наразі автор уже отримав весь наклад свого цікавого, змістовного і добротно оформленого видання. Й почав займатися його розповсюдженням не лише в своїй громаді, а по всій України, адже повідомлення про бажання придбати книгу приходять з різних областей.
Є прізвище видавця «Трибуни праці», як одного з авторів, і в збірнику «Україна: журналісти на передовій», виданому в 2023 році Київською організацією Національної спілки журналістів України.
Також Павло Смовж разом з відомими правниками, істориками, слідчими, науковцями, колегами-журналістами, які досліджують злочини, вчинені керівниками колишнього СРСР, є одним з авторів збірника «Диктатори XX – XXI століть: тоталітарні режими та наслідки для суспільства». До об’ємної книги, виданої до 90-х роковин пам’яті жертв Голодомору-геноциду українців, увійшли всі виступи на Міжнародній науковій конференції з цих питань, що відбулася в Києві в листопаді 2022 року.
Очевидно, варто сказати й про те, що саме на цій конференції Павлові Смовжу за його книгу про Голодомор 1932-1933 років на Київському Поліссі «Треба пам’ятати й горе» було вручено вагому нагороду – «Медаль Ґарета Джонса. Правда і Честь». (Ця відзнака започаткована для гідного вшанування та нагородження журналістів, видавців, науковців, меценатів за вагомий внесок у дослідження українських голодоморів, високу професійну майстерність, сприяння відновленню історичної правди про трагічні сторінки минулого України. Торік її номінантами стали п’ятеро дослідників теми з різних країн Європи).
А з нагоди цьогорічного Дня Незалежності України за поданням НСЖУ поряд з іншими редакторами, які відроджують свої видання на прифронтових і деокупованих територіях, і Павла Смовжа нагороджено спеціальною відзнакою «Знак народної пошани «Хрест громадянських заслуг».
Ольга Войцехівська, “Журналіст України”