Вона досвідчена воєнна кореспондентка. З 2014 року висвітлювала події на фронті як журналістка 5-го каналу та Радіо «Свобода». Нагороджена орденом «За мужність» 3 ступеня. Харизматична, енергійна, щира, сильна, принципова, і дуже смілива. Все це – про Тетяну Ігнатченко.
Ми знайомі дуже давно, тому знаю, що всі ці її риси не є перебільшенням. В 2017 році Тетяна змінила сферу діяльності: перейшла на державну службу. Зараз вона займає посаду начальника управління інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Донецької обласної державної адміністрації. Але чиновницею в класичному розумінні так і не стала.
Наше спілкування відбулося через кілька днів після атаки росії на середмістя Покровська. Як вдалося налагодити співпрацю з журналістами в області, де відбуваються найзапекліші бої і чому від професійності журналістів на війні залежить безпека багатьох людей, як звикала до нової роботи, за що отримала високу державну нагороду, – про все це Тетяна розповіла в інтерв’ю.
– На жаль, ворог постійно завдає удари по населених пунктах Донеччини. Чергова трагедія в Покровську. Ось коли відбуваються такі жахливі події, я можу уявити скільки запитів від журналістів до тебе надходить, скільки дзвінків, скільки запитань. У тебе та твоєї команди вже відпрацьований алгоритм взаємодії з медійниками?
– Звичайно, відпрацьований, тому що на війні Донеччина не півтора року, а вже майже 10: ми діємо на випередження, не чекаючи, поки нас завалять питаннями й проханнями про коментарі.
Відколи я прийшла працювати в обладміністрацію, почала будувати роботу так, що ресурси ОДА та сторінки її очільника у соцмережах стали передусім джерелом інформації: перевіреної, офіційної і максимально оперативної. Тому щойно щось трапилося, ми оперативно все перевіряємо (дякую усім силовикам, усім службам, які з нами співпрацюють) і одразу оприлюднюємо те, що напрацювали, розуміючи, що там, де немає інформації – там народжуються чутки.
Звичайно, коли йдеться про обстріл інфраструктури (що, на жаль, є буденністю для Донеччини), то витримуємо певну паузу, не повідомляємо зайвих подробиць, щоб не корегувати вогонь противника, оскільки ворог дуже часто бере інформацію саме з відкритих джерел. Або взагалі збираємо інформацію про усі обстріли за добу і оприлюднюємо її у вигляді добового зведення. Але є винятки. Такі, наприклад, як обстріл Покровська: потужний удар у житлову багатоповерхівку, люди під завалами, загиблі, поранені…. Навколо – десятки, а то й сотні тих, хто усе це фоткає й викладає у соцмережі.
У таких ситуаціях ми діємо миттєво, на випередження. Вже в перші хвилини після першого вибуху у Покровську ми мали інформацію з місця про “багато трупів і поранених”. Я зв’язалася з медиками, які надавали допомогу людям і вели статистику по цій трагедії, і вони підтвердили: одна людина загинула, семеро поранені.
Ці цифри ми і оприлюднили у своєму першому оперативному повідомленні, зазначивши, що така кількість жертв саме на цю годину і що інформація буде постійно оновлюватися. Далі – чітка координація з усіма, хто задіяний у рятувальній операції – ДСНС, поліцією, медиками. І – обов’язково – виконання обіцянки: оновлення інформації мірою її надходження.
Наші колеги-журналісти звикли до такого принципу роботи і зазвичай додаткових запитань не виникає. Звичайно, коли приїжджають новенькі, вони починають телефонувати. Але у таких випадках на дзвінки відповідати просто немає часу! Кожен дзвінок – це втрата в оперативності і певні негативні моменти, пов’язані з безпекою. Всі призвичаїлися. Якщо є додаткові запитання – мені пишуть на WhatsApp. Тоді я або лінк скидаю на нашу публікацію, або щось уточнюю вже безпосередньо в особистому повідомленні. Так працювати набагато швидше. І ефективніше. До того ж, це убезпечує від викривлення інформації, від неоднозначного її трактування, коли або хтось обмовився, або хтось – недочув.
Важливо й те, що ми повідомляємо лише правдиву інформацію. Іноді навіть всупереч усталеним правилам. Візьмемо до прикладу той самий Покровськ: державна політика полягає в тому, щоб не оприлюднювати статистику втрат серед військових. І це, як на мене, абсолютно правильно: ці дані ми побачимо після Перемоги, і всім і кожному з числа загиблих віддамо шану.
Але серед жертв трагедії у Покровську були і військові: за остаточними підрахунками станом на тепер, один загиблий і троє поранених. Всього та трагедія, я нагадаю, забрала життя 10 людей; загальна кількість поранених – 91.
Ми ухвалили рішення від самого початку давати всю інформацію, з урахуванням військових. І ці цифри на кожному етапі їхнього оновлення красномовно свідчили: росіяни стріляли по цивільним і вразили саме їх; а військові на тому місці перебували не зі зброєю в руках, а як звичайні люди. За формою – ми наче відійшли від правил. Але по суті, показали світу повну картину чергового злочину російської федерації проти мирного населення.
– Я знаю наскільки ти чуйна людина. Коли постійно стикаєшся з такими трагічними подіями, як тобі вдається зберегти своє ментальне здоров’я?
– Якщо чесно, то не знаю. Напевно, у мене сильна внутрішня мотивація -наближати перемогу. Оце моє “робити те, що вмієш; з тими, хто поруч; тими засобами, що є” я б навіть назвала словом затятість: я хочу бачити, як впаде російська імперія.
Скажу відверто: за ці дев’ять з половиною років, відколи працюю на війні, не завжди вдавалося бути сильною. Найважчим періодом для мене були перші місяці широкомасштабного вторгнення, коли Маріуполь перебував у облозі. Тоді до виснажливої і фактично – цілодобової роботи – додався дуже сильний особистий чинник: усі мої рідні були там, у блокаді. А я – у Краматорську, на роботі. Не було зв’язку. Не було можливості їм допомогти. І я завантажувала себе роботою до межі фізичних можливостей. Тоді це було дуже просто, адже ситуація змінювалася буквально щохвилини, до того ж з області розпочалася масштабна евакуація, щодня потрібно було вирішувати безліч нестандартних завдань і задач. Я постійно ставила собі питання: що ще я можу зробити, чим ще можу бути корисною, кому ще можу допомогти?
Вже потім мої рідні, коли їм вдалося виїхати на велику Україну, розповіли мені, що у підвалі, де вони переховувалися від російських бомбардувань, слухали “Українське радіо” – єдине, що пробивало повний інформаційний вакуум. Я часто вмикалася на “УР” з оперативною інформацією. І там, у підвалі, вони чули мій голос, чули новини, і це їх тримало…
Пам’ятаю другу половину березня 2022-го, коли виїзд із Маріуполя було розблоковано і людям вдавалося вибиратися на вільну Україну. Тоді привідкрилася картина того жаху, який скоїли росіяни з містом, яке було мені рідним; окреслилися масштаби втрат – і наших спільних, і моїх власних, особистих. І от тоді відчула, що бракує сил. Що можу не витримати.
Що зробила? Дістала свій спортивний костюм і кросівки й відновила улюблені пробіжки парком – короткі, протягом години, але за будь-якої погоди і настрою. Плюс – буквально примушувала себе читати хоч по кілька сторінок щодня – книжок, не новин. Попри те, що у парк, – просто на мою бігову доріжку! – прилетіла російська ракета, бігати не припиняла. Говорила собі: вони не змусять мене відмовитися від моїх звичок! Поступово відновилася. І вже зараз маю “відвойовані” мною у війни чотири годин на тиждень – на мови, польську й англійську. І хоч біг довелося таки трішки потіснити – замінила коротким, щоденним 15-хвилинним комплексом вправ. Тримаюся. І з власного досвіду можу сказати: фізична й розумова активність – це просто must have для виживання.
– Свого часу ти з журналістики пішла на державну службу. Ти стала чиновницею. Наскільки складно тобі дався цей перехід, які труднощі та проблеми виникали в процесі роботи?
– Ти мене знаєш давно. І знаєш, що я завжди відверта: для мене в роботі та в житті головне – бути корисною й ефективною. Тому завжди беруся за найневдячнішу роботу – ту, яку окрім мене ніхто не зробить. Ну, “пунктик” такий у мене. Так було і в 14-му році, коли, погодься, було дуже страшно, коли ми були абсолютно до тієї ситуації не готові й були схожі на сліпих кошенят. До 14-го року я була регіональною журналісткою. А вже з лютого 2014-го почала вмикатися на всеукраїнські та іноземні телеканали й радіостанції, буквально – усі, які зверталися з питанням “що там у вас?” Тому що розуміла, що більше – нікому: з різних причин хтось опинився чи поза межами міста, чи поза професією, чи занурився у суто міські, внутрішні справи.
Робила це? попри брак професійного телевізійного досвіду. Чесно: в 14-му році я не відрізняла синхрону від стендапу, не знала телевізійної специфіки, адже працювала в інших форматах – писала й редагувала тексти для сайтів і газет. Але коли мене запросили на 5 канал в штат воєнкором, довго не вагалася: знала, що цю роботу за таких умов ніхто в Маріуполі не зробить.
Тож тонкощам тележурналістики вчилася буквально – «в полі». Чесно: не знаю, чи впоралася б я, якби не оператор Євген Гончаренко, мій колега (чи краще сказати – побратим – стільки всього ми з ним перебачили, переробили й пережили!) Він вже на той час був досвідченим телевізійником, працював на 5-му. З нас вийшов крутезний тандем: коли розумієш один одного буквально – без слів. Коли кайфуєш від складної, гарно виконаної роботи. Коли завжди хочеш зробити більше і краще. Нас помітили і запросили паралельно працювати на Радіо Свобода. Потім – ще пропозиції, і вже у 2015-му ми одночасно працювали на 5 проєктів – всеукраїнських і іноземних.
Чому ми пішли в чиновництво? Це теж історія про бажання бути максимально ефективними, про “важку невдячну роботу, яку – ніхто крім тебе”… У середині 17-го року тодішній голова Донецької ОДА Павло Жебрівський запросив мене на роботу. Я не хотіла аж таких карколомних змін, оскільки знаю: якщо у чиновника є антипод, то це – я.
Мене переконав Женя Гончаренко. Війна на той момент перешла в затяжну стадію замороженого конфлікту. По суті – наші сюжети вже мало що змінювали: ми знімали на позиціях котів-собак, облаштування побуту, що готують, що пишуть додому і так далі. Так, я знаю: це теж було важливо, бо суспільство почало “забувати про війну”. Але Женя серйозно так сказав: “Ми професійно застрягли – я окрім окопу, вже нічого не розкадрую. Потрібно рухатися й міняти кут зору”.
Він був правий – я теж це відчувала. І вже на той момент все більше помічала, що паралельно з війною йде розбудова Донеччини – така, якої не було навіть до війни: школи, дороги, парки, мости… Ми знали Донеччину по її ранах і шрамах, завданих війною. Але на той момент, у 2017-му, це вже була не повна картина. І я наважилася: пристала на пропозицію працювати в обласній адміністрації. Розширила кут зору і побачила, що навіть в умовах війни моя країна здатна на відновлення і розбудову.
Ми прийшли в пресслужбу фактично на голе місце. І з перших же днів журналістка в мені торжествувала: скільки робиться всього цікавого, скільки (як ми любимо говорити) інсайдерської інформації, і з цим усім я можу працювати безперешкодно! Фактично ми вдвох з Євгеном поступово вибудовували оцю нашу нинішню систему роботи. Мислили – не як чиновники, а як журналісти і глядачі: подавали інформацію так, щоб вона була корисною і цікавою людям. Практично – працювали у тому таки новинарному форматі, відшліфованому нами “в полі”, у журналістиці.
Для мене досі проштовхування “джинси” є ознакою профнепридатності. Не потрібно нічого вигадувати і прикрашати – достатньо бути уважним, чесним, любити і поважати роботу – свою і своїх колег. Відверто говорити, коли щось пішло не так, адже це життя, у ньому трапляється всяке. Лише так з’являється довіра і зникає поділ на “чиновників” і “суспільство”. І так має бути, адже усі ми – єдине ціле. Держава.
– Зазвичай, коли новий очільник приходить в адміністрацію, то приводить із собою і нову пресслужбу. Ви з Євгеном працюєте вже з третім очільником ОДА. У чому секрет? І чи це різний досвід – працювати з різними керівниками?
– Жодного секрету: просто чесна якісна робота. Те, що нас на роботу запрошували різні керівники, для мене це теж – оцінка. Чи різний це досвід? Так, безперечно. Якщо за рік роботи з Павлом Жебрівським ми лише формували принципи своєї роботи, знайомилися з тією Донеччиною, яку ми ще не знали, – несподіваною, строкатою, з безліччю неймовірних історій. З Олександром Куцем – це вже була динамічна командна робота в напрацьованому ритмі. А те, що за чотири роки пройшли з Павлом Кириленком, навіть важко узагальнити: це і період стрімкої розбудови області, і робота в умовах війни. Це абсолютно різний досвід, абсолютно різні виклики, які вимагають різних реакцій і реагування.
Не буду приховувати: за такої інтенсивності роботи відчуваєш, що твій ресурс – не безмежний. Але водночас знаєш: поки йде війна, не маєш права сказати собі «я втомилася». І працюєш. Команда нашого управління постійно генерує іміджеві проєкти у різних форматах: це і наші авторські бордові кампанії, і нестандартна сувенірна продукція, оригінальні авторські футболки, публіцистичні проєкти… Двічі на місяць ми випускаємо газету – інформаційний бюлетень для жителів прифронтових територій, активно діємо у соцмережах, влаштовуємо фотовиставки, випускаємо книжки і фотоальбоми… Цікава робота. Важка і часто – невдячна. Але я її дуже люблю.
– Всі ці іміджеві проєкти ти робиш з такою щирою любов’ю до Донеччини, але твоя мала батьківщина – це Сумщина.
– Так, я родом з Охтирки. Але ще школяркою разом із батьками переїхала до Маріуполя. Довго приживалася і постійно говорила, що «хочу до себе додому, в Охтирку»: я україномовна, і мені в рамках російськомовного Маріуполя часто було не дуже комфортно, м’яко кажучи. Скільки разів я чула «да уезжайте вы, наконец, в свой Львов». Але все змінилося у 2014-му: саме тоді я відчула, що Донеччина – мій дім, – і сказала собі: я поїду звідси останньою.
Тоді, у 2014-му, оці всі речі, які ти помічав лише на рівні своєї підсвідомості, – як, наприклад, акації цвітуть; який терпко пахне синій виноград, прибитий першими осінніми заморозками; як вночі мерехтить і світиться з глибини Азовське море; якими надприродніми фарбами «грає» небо, – оці всі речі виявилися дуже важливими. І – звичайно ж – важливими були люди. Ті, про яких ми говоримо «новонароджене громадянське суспільство»: вільні, сильні, дієві – прекрасні. Усе більше ставало навколо людей україномовних, і – що особливо важливо – тих, хто не лише говорив, а мислив і жив українськими смислами. Вже у 2022 році я без тіні іронії й сумніву говорила: «Маріуполь – прекрасне українське місто».
Знаєш, таке дивне спостереження: Маріуполь і Охтирка стали під час цієї війни містами-героями – усім добре відомо, якою ціною. Так от: коли я чула, як рашисти бомблять Маріуполь, то внутрішньо мобілізувалася, це спонукало мене до дії; а коли бомбили Охтирку – беззвучно плакала, просто сльози лилися градом, нічого робити не могла. Тоді я зрозуміла, що у Маріуполі – моє серце, а в Охтирці – душа.
В плані відкриття Донеччини мені дуже допомогла робота в адміністрації. Сіверський Донець, степи, заповідники, крейдяні гори, соляні шахти, різноманітні пам’ятки, європейське коріння індустріалізації Донеччини, історія німців-менонітів, ОУНівський рух, дисиденти, митці – усе це стало предметом досліджень і творчих проєктів. До речі, похвалюся: перший документ, який я як начальник управління принесла на підпис (тоді ще – голові ОДА, а нині – начальнику ОВА) Павлу Кириленку, стосувався повернення історичної назви селищу Нью-Йорк. І керівник його підписав – поставивши, таким чином, крапку у багаторічній боротьбі місцевих активістів за відновлення історично справедливості.
Взагалі, 2020-22 роки були дуже плідними в нашій роботі. Ми упорядкували і видали Книгу пам‘яті – про тих, хто народився і жив на Донеччині і загинув, захищаючи незалежність України. Створили портрети наших загиблих героїв. Відкрили «Журналістську майстерню імені Юрка Матущака». Повернули майже забуту сторінку історії депортації до наших місць лемків і бойків та встановили у селищі Сонячному пам’ятник жертвам депортації. В планах було відкриття у Нью-Йорку історичного хабу, де би вивчали історію індустріалізації Донеччини. Це був такий час, коли, здавалося, що усі твої мрії здійснюються: щойно задумала – порадилася з командою, обговорили, розписали план – зробили! Адже є бажання, є ресурси і є люди. Це була робота з таким натхненням, що навіть не передати словами. Але ми не обираємо часи, у які жити. Від нас лише залежить, як у них діяти. Тому і спокійно сприймаєш умови, в яких нині доводиться працювати. Так, подекуди це робота на адреналіні. Але я точно знаю, що я на своєму місці – там, де потрібна.
– Хочу повернутися до 2014 року. Ти сказала, що тобі було страшно тоді у Маріуполі. Але тим не менш, ти змогла вчинити таке, що викликало захоплення у мільйонів українців. Кадри, коли ти фактично вирвала українського активіста під час проросійського мітингу з лап розлюченого, абсолютно неадекватного натовпу, дійсно вражають. Перед собою ти тоді тримала тільки журналістське посвідчення. За цей вчинок отримала орден «За мужність» 3 ступеня. Про що ти думала на мітингу в той момент, адже сили були явно нерівні?
–
Добре пам’ятаю той день: ранок 23 лютого
2014-го. У мене був перший вихідний за дуже тривалий час, і я вирішила просто
побути вдома й нікуди не ходити, навіть на наш маріупольський проукраїнський
майдан (він на той час збирався на площі Свободи, біля магазину «Тисяча
дрібниць» і, ясна річ, я там часто бувала). Отже, сиджу собі вдома читаю
книжку, як раптом мені телефонує колега, який
жив біля драмтеатру. Він коротко й тривожно так запитав: «Ти на майдані?» Коли
я заперечила, він буквально – видихнув – і продовжив: «Добре, бо тут цілий
натовп агресивних молодиків зібрався, вони йдуть від Театральної площі на наш
майдан. Агресивні, з кийками, арматурою, молотками. Кричать, що «вбиватимуть
бандерівців».
Я починаю телефонувати тим, хто може бути на
нашому майдані, а вони – жоден з них! – не
відповідає. Кинула книжку. Відкрила шафу. Одягла перше, що під руку трапило. Викликала таксі і помчала,
щоб людей попередити.
Приїжджаю на площу Свободи: наших майданівців там вже немає, а тітушні – повна площа. Пам’ятаєш цей контингент: сірі, похмурі, заряджені на агресію. Ну, раз приїхала, тоді відпрацюю вже як журналістка. Цікаво ж – що цього разу кричатимуть, які гасла, вимоги?
І раптом бачу – натовп оживився: кілька тітушок тягнуть на сцену нашого українського активіста, історика Женю Корабльова. Він побитий, розхристаний, у нього кров на обличчі. Натовп, його побачивши, улюлюкає і вирує. І атмосфера така, що я дуже чітко розумію: вони Женю зараз або вб’ють, або будуть принижувати, як тільки зможуть. І чесно кажучи, я не знаю, що з цього – гірше.
Ти питаєш, про що я думала. Реально: не думала. Просто знала, що якщо зараз станеться щось страшне, а я на це просто дивитимуся, – жити з цим не зможу. І рвонула на сцену – туди, куди потягли Корабльова. Дістатися туди – той ще був квест. Десь до середини сходів я пройшла нахабно стрімко й безперешкодно, а вже далі тітушки оговталися й почали мене штовхати, намагаючись не пропустити. Вони тоді ще не бачили в мені небезпеки, просто реагували на те, що серед них хтось чужий. На останні дві сходинки перед сценою мені довелося просто впасти, схопитися руками і буквально – заповзти.
Коли Євген мене побачив – йому це надало сил. Він навіть почав кричати на тітушок: «Не чіпайте дівчину!» Зрештою, якимось дивом мені вдалося взяти Євгена під руку і потягти за собою. Тітушня настільки офігіла, що ніхто з них не знав, що робити. А я просто однією рукою тримала під руку Корабльова, а в іншій руці – своє журналістське посвідчення і ним пробивала нам дорогу. Кричала до натовпу: «Я журналістка – пропустіть!». Це, знаєш, як наче кропильцем зі свяченою водою нечисту силу кропити.
Зараз це здається так смішно! Але тоді це спрацювало – ми спустилися зі сцени. І там сталося друге диво: на проспекті за кілька десятків метрів від сцени стояло припарковане таксі. Ми дійшли туди, тягнучи за собою цілий натовп тітушні. Вони звикли усі ходити натовпом, ніхто не взяв на себе ініціативи просто схопити нас і не пускати далі. Ми цим скористалися, сіли в таксі, натовп оскаженів, почав бити по машині руками і палками, але переляканий таксист вже тиснув на газ – вивозив нас подалі від небезпеки.
Страх наздогнав мене вже під вечір – коли на місцевому сайті виклали відео отих наших «сценічних пригод». Коли я його подивилася, не могла повірити сама собі, що усе те відбулося насправді і нам вдалося вибратися звідти. Але знаю напевно: якби треба було «перепрожити» той момент – вчинила б так само, адже я врятувала для своєї країни Захисника. Женя Корабльов зараз воює – хай бережуть його боги, в яких він вірить. Сподіваюсь, що після Перемоги побачимося й обіймемося.
– Зараз Національна спілка журналістів України готує рекомендації щодо ефективної роботи журналістів на фронті. Було проведено опитування серед топових українських воєнкорів, які висвітлюють бойові дії з 2014 року і всі вони як один говорять, що розповідати про війну стало надскладно. Багато заборон, купа запитів на зйомки. Ти як ніхто знаєш цю роботу зсередини. На твій погляд, що можна зробити, щоб покращити ситуацію?
– Це надзвичайно складне питання. Тому що воно адресовано людині, яка працює на війні з 2014 року. Згадай: десь до осені 14-го не було жодної пресслужби, жодних пресофіцерів, взагалі нікого, хто би системно і фахово опікувався журналістами. Я тоді знаєш, як збирала інформацію? Щойно десь бабахне – визирала у вікно й визначала напрямок: чи це Виноградне, чи Талаківка, Сартана чи щось – далі… Потім – обдзвонювала там знайомих мені людей: до вас прилетіло? Ні, не до нас, це – туди. Ну, ок – їду. І я пам’ятаю всі ці етапи, коли журналісти разом з Міноборони намагалися напрацювати спільну схему щодо роботи на передовій.
Але зараз на гарячих ділянках фронту ситуація настільки гостра, що я навіть не знаю, наскільки серйозною має бути фізична та психологічна підготовка журналіста, щоб показувати реальні бойові дії та працювати у реальних бойових умовах. Крім того, війна зараз дуже так би мовити «неоднорідна»: ситуація на різних напрямках фронту дуже різна: Донеччина не схожа на Херсонщину, Запоріжжя – на Харківщину і так далі. Тому мені здається, що провідна роль має бути у пресофіцерів бойових підрозділів – вони краще за всіх знають, що відбувається на фронті. Що стосується цивільного життя фронтових областей, то найкращими координаторами мають бути пресслужби обласних військових адміністрацій.
І, звичайно, у питаннях налагодження співпраці варто покладатися на думку журналістів, які вже тривалий час працюють на війні. У нас вже ціла когорта медійників, які на передовій з 2014 року. Було б дуже добре спільно ці питання обговорити. У формалізованому форматі або неформально – не так важливо, головне, щоб був результат. Думаю, що допомога Спілки журналістів у цьому процесі була б дуже доречною.
Ми маємо навчитися витримували баланс: щоб з боку військових підрозділів та адміністрацій не створювати зайвих і нелогічних заборон та перешкод, а з боку журналістів була довіра і розуміння того, що якщо якість обмеження встановлені, то це дійсно необхідно і їх потрібно дотримуватися.
Ще спільно зі Спілкою журналістів варто було би зробити довідник для представників медіа. Особливо – закордонних. Мій досвід спілкування з іноземними ЗМІ свідчить, що рівень занурення у нашу проблематику, у наші реалії – дуже різний. Наприклад, варто було би пояснити, чому не бажано вживати слово «Донбас», що насправді означає цей термін. Чому нас ображають кальки з російської мови, такі як «губернатор», «на Україні», чому Краматорськ не є «адміністративним центром Донецької області», чому неможливо наразі організувати інтерв’ю «з мером Донецька»; хто агресор у цій війні і чому не варто вживати абревіатури днр та лнр без хоча б мінімального уточнення «так звані». Якісь базові поняття. Звичайно, під час зустрічей і інтерв’ю ми намагаємося пояснити усе це. Але не з усіма і не завжди є нагода й можливість поспілкуватися. І спеціалізовані наочні матеріали було б дуже доречними і корисними.
Крім того, цікавою, як на мене, була б дискусія у професійному середовищі про те, ким є журналіст на війні: передусім представником медіа чи перш за все – громадянином, чи входять ці поняття у протиріччя, чи відбиваються вони на загальній журналістській роботі. І як виконати дві важливі задачі одночасно: показати суспільству, що відбувається на війні, і разом з тим не наразити на небезпеку тих людей, які там перебувають – ті, про кого ти все це робиш і за чиєю спиною ти є.
Інтерв’ю провела Тетяна Уралова
Фото надані Тетяною Ігнатченко
