Пілотний випуск газети «Дворічанський край» підготував для своєї прифронтової громади на Харківщині головний редактор видання Андрій Фомін. Журналіст пережив окупацію, тиск і залякування з боку російських військових і колаборантів, але врешті зміг евакуюватися на підконтрольну Україні територію.
Нині значну частину громади включно з її центром – смт Дворічною визволено. Пілотний випуск, що вийшов на кошти благодійників обмеженим тиражем, уже поширюють у громаді. А Національна спілка журналістів України надала редакції допомогу для друку декількох перших випусків газети.
– Нашому виданню 4 липня виповнилося 92 роки, – розповів НСЖУ Андрій Фомін. – Це – колишня районна газета. Я працюю її редактором з 2012 року. В 2018 році ми пройшли роздержавлення. При довоєнному офіційному населенні району, який потім став громадою, в 16,5 тисяч (хоча насправді було менше) ми мали тираж 1,5 тисячі примірників. Крім того, близько 300 людей передплачували нашу газету в електронному вигляді – ми робили розсилку в форматі pdf. Колектив складався з п’ятьох осіб, зокрема було троє журналістів. Також мали додатковий дохід з поліграфічних послуг. Нарешті, я намагався створити FM-радіо, і вже все йшло до початку трансляції.
Край нормальній роботі поклала окупація Дворічної. Останній номер газети підготували 24 лютого 2022 року, але читачам він не потрапив: того дня після обіду на вулицях селища вже стояла ворожа військова техніка.
У телевізорах одразу з’явилися російські телеканали й зникли українські. Російська телепропаганда вражала жителів громади, у своїй більшості простих селян, напористістю і якістю. Це відразу відбилося на світосприйнятті деяких жителів. На жаль, одразу з’явилося досить багато колаборантів, особливо серед чиновників і правоохоронців. Сусіди стали «стукати» на сусідів…
– Я побоювався, що до мене незабаром прийдуть. Мабуть, треба було одразу виїхати, але колеги залишалися, і я не міг їх покинути. Та й не хотілося залишати рідну домівку. Як незабаром з’ясувалося, даремно… Поки ще стояли на блокопостах «деенерівці» та «елеенерівці», то ще нічого. Єдине – що як вони понапиваються, починають стріляти. Але потім росіяни створили в Дворічній комендатуру – і режим став жорсткішим. Почали ходити по домівках, шукати атовців, ще когось. Я намагався здебільшого сидіти вдома, але все одно по продукти доводилося виходити. І одного разу місцеві колаборанти мене перестріли й запросили на розмову, – розповідає Андрій Фомін. – Я вирішив, що краще піду сам, ніж вони прийдуть до мене. Запропонували співпрацю – «всьо, здєсь теперь росія». Я вирішив тягнути час і сказав, що подумаю. А сам почав думати про виїзд. Але було вже пізно – чоловіків вертали назад.
Тим часом, колаборанти продовжували насідати, мовляв, скільки можна думати. Редактор розумів, що в разі, якщо він не погодиться, окупанти розпочнуть видавати газету іншими силами. Щоб ускладнити їм це завдання, він разом із колегами завантажили редакційний архів та документацію в машину і вивезли додому. Вочевидь, це хтось побачив – і ввечері, коли розпочалася комендантська година, до нього прийшов заступник голови окупаційної адміністрації в супроводі двох російських військових. Сказали, що розуміють, що співпрацювати Андрій Євгенович не хоче. Змусили віддати ключі від редакції, а вивезені архіви наказали повернути.
– Чесно кажучи, я думав, що це вже мені прийшов кінець. Бо перед цим після таких нічних візитів гинули інші жителі громади, які не погодилися на співпрацю… Але мене відпустили. Я вирішив більше не випробовувати долю… хоч тоді вже діло йшло до визволення, – розповідає редактор. – Два дні вдома не ночував, домовився з перевізниками і виїхав з окупованої території. З собою взяв тільки невелику сумку. Виїжджати довелося єдиним можливим шляхом – через росію та Європу. Росіяни, очевидно, вже розуміли, що їхній «х*єнер» скоро кінець, і почали випускати практично всіх охочих. Правда, звісно, все одно «шмонали». Один перевізник довіз до російського кордону, другий – по росії до кордону з Латвією. Дорога мені обійшлася в 450 доларів.
Після виїзду з росії Андрій Євгенович нарешті зітхнув спокійно. Завдяки волонтерам зміг п’ять днів відпочити й оговтатися у Варшаві, відтак через Чехію й Словаччину повернувся в Україну. Зараз живе в Ужгороді.
– Я виїхав 7 вересня, а за кілька днів у Дворічну вже ввійшли наші хлопці. Зовсім трохи не дочекався. Але, розумієте, я вже був на таких нервах, що залишатися не міг, – розповідає журналіст. – Втім, жити у Дворічній усе одно немає ніякої можливості – росіяни систематично обстрілюють селище. Мій будинок розбито – вікон і дверей немає… Стіни, на щастя, поки що стоять. Загинула моя сусідка… В селищі, кажуть, залишилося осіб з двадцять. Жодного вцілілого будинку. У селах громади ще люди, правда, живуть. Громада ділиться річкою Оскіл приблизно навпіл. Західну частину визволено, а східна й досі під окупацією. Люди, які виїжджають звідти, розповідають справжні жахи. Нещодавно розстріляли старосту одного з сіл разом із його жінкою… Вбили разом з родиною літнього фермера, в якого сини воюють у ЗСУ…
Андрій Фомін розповідає, наскільки руйнівно окупація впливає на психологічне самопочуття. Стан розгубленості, у якому він перебував, а почасти перебуває й досі, сам журналіст називає «ступором». Декілька місяців не хотілося ні за що братися, ухвалювати рішення, руки опускалися…
– Я себе вважаю в першу чергу фотожурналістом. Але довго не міг змусити себе взяти в руки фотоапарат. Щиро кажучи, й досі не можу як слід відійти. Але я підписаний на телеграм-канал НСЖУ. Бачу, що інші редактори беруться за відновлення своїх газет. Їм допомагає Національна спілка журналістів України. Вони стали й мене присоромлювати: «Що ж ти?..» Та й голова нашої громади каже: «Було б добре випускати газету». Ясно, що добре – там же немає жодних комунікацій. Але ж у мене – нічого немає, хіба що комп’ютером сина користуюся. Місцева влада нічим допомогти не може, – розповідає Андрій Фомін. – Але бажання робити газету з’явилося! Поставив на синів комп’ютер програму для верстки, назбирав інформації – і підготував пілотний випуск. Поки що все зробив самотужки.
Надрукували «пілот» у балаклійській друкарні, кошти на 500-примірниковий тираж виділив знайомий керівник сільгосппідприємства. Крім того, Андрій Євгенович звернувся по підтримку до Національної спілки журналістів України і вже отримав кошти на кілька перших номерів. Є ідея певний час робити спільну газету із сусідніми громадами, Великобурлуцькою і Шевченківською: працівники тамтешніх редакцій виїхали за кордон, а людям інформація потрібна.
– Мені прислали фотографії щасливих земляків, які отримали нашу газету! Дивлюся на їхні обличчя – й сам ледве стримую сльози, – каже журналіст. – Пишуть, відгукуються. Тож і в мене є настрій продовжувати!
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ