Подеколи доводиться почути від колег: «Дайте нам, будь ласка, координати конкретних грантодавців, де можна отримати 3-5-10 тисяч умовних одиниць, щоб пережити складні часи». Але конкретних адрес немає, і щоб вижити, треба хапатися за будь-яку можливість.
На цьому наголосив секретар НСЖУ, засновник Школи універсального журналіста та Всеукраїнського конкурсу «Я – журналіст» Віталій Голубєв під час вебінару «Як посилювати стійкість локального медіа в умовах війни», який провела Національна спілка журналістів України в рамках співпраці зі швейцарською некомерційною організацією Fondation Hirondelle та Інститутом регіональної преси та інформації. Наводимо текст його виступу.
Поділюся деякими міркуваннями, які виникли після проведених досліджень тридцяти редакцій деокупованих і прифронтових регіонів за підтримки швейцарської Fondation Hirondelle, Інституту розвитку регіональної преси та інформації (ІРМІ Україна). Також хотів би висловити декілька думок, які, можливо, стануть для когось поштовхом до подальших роздумів і дій.
Про стійкість у медійному полі
Мені відгукнулася думка про те, що ми, редактори, мусимо сьогодні приділяти особливо велику увагу медіа грамотності. Але для цього спочатку самим треба бути стійкими до фейків, до ворожих вкидів, до всілякого сміття в інформацій просторі. І на моє переконання, стійкість медіа починається зі стійкості першої особи – редактора, власника, видавця.
Саме ця людина повинна віднаходити в собі ресурс який дозволяв би робити справді якісне медіа. Але, якщо в самій людині немає стійкості, то важко буде транслювати якісь речі аудиторії. На жаль, така стійкість притаманна не всім медійникам.
Переглядаю в соціальних мережах сторінки редакторів і бачу, як у багатьох колег, які живуть навіть в умовно безпечних регіонах, прориваються панічні настрої в оцінках нинішньої ситуації в Україні. Така їхня не стійкість – коли людина не може подолати панічні настрої в собі – дуже помітна, і це не сприяє довірі до медіа.
Нам усім, хто працює в медіа сфері, щоб мати можливість давати ресурс своїй команді, своїм читачам і бути корисним державі, треба навчитися знаходити можливості думати про себе, дбати про свій психологічний стан.
Найперше – треба витягувати себе в позитив. Як би важко не було, але все-таки треба шукати якісь оці маленькі зернинки позитиву, щоб вижити і мати можливість залишитися в професії. Адже, коли ти в розібраному стані і в хаосі, ти не зможеш нічого транслювати суспільству.
Медіагігієна
Я прихильник того, щоб украй відповідально і дозовано ставитися до медіаспоживання.
Взяти, наприклад, сервіс інформаційних запитів Help me, де експерти мають можливість знаходити запити від журналістів, а журналісти можуть знаходити експертів, роблячи свої запити. На цій платформі декілька років я був зареєстрований і працював як експерт. Зараз я вийшов з Help me, бо останнім часом мене вводять в дискомфорт гучні заголовки інформаційних запитів деяких колег.
У нас є коло уваги і коло турбот
Коло уваги – це те, чому ми присвячуємо свою увагу в інформаційному просторі, а коло турбот – це те, на що ми маємо впливати. З одного боку є люди, які потребують допомоги і їм потрібно цю допомогу надавати, бо це наші прямі обов’язки. І в той же час є якісь речі, на які ми абсолютно ніяк не впливаємо, а маємо тільки ілюзію контролю. І от бажано ці речі балансувати.
Позитивне мислення і критичне мислення
Позитивне – це бачити можливості, критичне – усвідомлювати ризики. У багатьох з нас сьогодні є тільки критичне мислення: ми справедливо говоримо про ризики, бо народу, який живе в умовах війни, потрібно говорити про ризики, які, на жаль, чатують сьогодні кожного з нас.
Щодо позитивного мислення, тут, вважаю, інколи треба штучно себе витягати в поле можливостей і позитиву. Адже тільки разом позитивне і критичне мислення формують об’ємний, тверезий, збалансований погляд на життя, який я називаю відповідальністю. Ти бачиш мінуси, але в той же час бачиш і плюси.
Телеграм-канали
Задаюсь питанням: наскільки потрібно редактору бути підписаним на десяток новинних Телеграм-каналів і щодня їх моніторити 24/7? І чи потрібно лягати спати з Телеграмом і починати ранок, проводити день у Телеграмах, читати якісь не завжди перевірені новини? Чи потрібна безліч сповіщень від Телеграмів на головному екрані телефона (в тому числі звукових)?
Здається, що постійні сповіщення – то дрібничка, але вони постійно відволікають, виникає фонова тривожність, що відчувається в суспільстві. Вочевидь, у багатьох випадках це можна цілком комфортно зменшити просто за рахунок мінімізації такого не потрібного медіа споживання.
Треба подивитися, які сповіщення приходять на головний екран телефона, залишити найважливіші, які впливають на вашу життєдіяльність і на життєдіяльність вашого медіа. А десь ввечері асинхронно зайти в цей канал і почитати, що вони там такого за день написали.
Коментарі
Чи варто всерйоз сприймати всі коментарі? Скажу так: і в мирний час здебільшого коментарі під журналістськими матеріалами на сайтах наших газет чи в наших Фейсбук групах дуже часто залишали неадекватні люди. Зараз, коли в країні напружена ситуація, люди знервовані, неадекватних коментарів можна бачити ще більше.
Мені здається, що багато хто з вас з таким стикається, що до ваших матеріалів у соцмережах, у Вайбері, в Телеграмі пишуть коментарі, які абсолютно не стосуються цього матеріалу. Справа в тому, що багато хто шукає, де можна вихлюпнути свою нереалізовану потребу висловитися і робить це в коментарях соціальних мереж.
Варто також подумати: можливо, щоб вберегти свій психологічний і часовий ресурс, є сенсі самому трішечки обмежитись від коментарів. Можливо, варто або ніяк не коментувати деякі речі, або, якщо коментувати, то тільки там, де ти можеш конструктивно висловити якусь думку і вплинути на хід подій.
Переконувати в коментарях людину кардинально інших поглядів – це абсолютно марна справа. Глибоко переконаний що істина не народжується в таких суперечках, в суперечках народжується зіпсоване здоров’я і всі інші проблеми, які потім нам вилазять боком.
Репости
Наскільки вони потрібні, коли, скажімо, медійна особа щодня репостить дописи із сумнівних сторінок, що починаються словами «жах, шок» і т.д.?
Чув, що в соцмережах було якесь відео про якусь акулу, яка когось там з’їла, і цю інформацію перепостили багато людей. Потім люди почали сваритися: дехто писав: «Як ви можете з того сміятися?», інші писали: «Як ви можете засуджувати тих, хто з цього сміється?». Тож, скільки часу купа українців витратили на якусь абстрактну акулу і скільки корисного можна було б зробити за цей час!
Дехто з колег заперечує, каже: «Як от можна ігнорувати якісь речі, коли про них кричить вся стрічка?!». Але вся стрічка – це фактично лише ваша стрічка, де подібне притягує подібне. Це – дзеркало наших уподобань: нам показують те, на чому ми концентруємо свою увагу. Якщо нам подобається скандали, нам показують більше скандалів, якщо нам подобається сваритися в коментарях з людьми інших поглядів, нам показують ще більше таких людей.
Системі Фейсбуку, Інстаграму вигідно щоб ми якомога довше залишалися в ній – щоб дивилися рекламу, здійснювали покупки тощо. Тобто їм потрібен наш час, а ми цей час дуже часто віддаємо не замислюючись. Тому, коли ми говоримо, що вся стрічка про щось кричить, треба просто подумати, що ми своїми вподобаннями формуємо цю стрічку.
«Фастфуд» і «здорова їжа» на медійному полі
Ми всі живемо в критичній ситуації, і кожному з нас, щоб вижити, потрібно на своєму рівні якось діяти, а не просто сидіти і чекати. А для ефективних дій часто потрібно не просто накачування себе інформацію, потрібні не так знання, як розуміння закономірностей розвитку суспільства, причинно-наслідкових наслідків.
Проведу паралель з їжею. Всі знаємо, що є фастфуд, який потрібен, щоб просто втамувати голод, а є ще корисна їжа, що стоїть на варті збереження здоров’я. На жаль, часто ми напихаємо себе цим інформаційним фастфудом.
Про людські ресурси. Можливі варіанти дій
Дослідження потреб прифронтових і деокупованих редакцій показали, що у 80 відсотків редакцій зменшилась чисельність колективу. В кожній четвертій газеті (я підозрюю, що їх більше) над створенням газети працюють тільки редактор і бухгалтер. Тобто сьогодні це спільна реальна ситуація, наша спільна проблема. Така біда зараз дошкуляє в усіх регіонах, а не тільки на деокупованих чи прифронтових територіях.
Як колеги намагаються вийти з цієї ситуації? В одній з редакцій розповіли, що вони звернулися до НСЖУ, щоб Спілка порадила потенційних працівників серед внутрішньо переміщених осіб. (До всього, тоді редакція може претендувати на компенсацію заробітної плати цьому працівникові від держави). За посередництва Національної спілки журналістів України вони знайшли двох таких людей.
Вважаю, що в умовах воєнного часу це перспективно, тим більше, що зараз багато хто працює дистанційно і місце проживання людини не таке важливе.
Багато колег говорять про те, що вони активізували контактну книжку телефона, почали шукати дописувачів-волонтерів – хто міг би разово закривати певні ситуативні завдання.
Також я би пошукав кадри серед умовно місцевої діаспори, яка виїхала в інші міста, в інші держави. Багато з цих людей часто публікують у Фейсбуці, на Ютубі цікаві матеріали про те, як організована освіта, скажімо, в Естонії, медицина, наприклад, у Данії. І тим більше – для людини, яка мешкає за кордоном, не надто актуальним буде питання гонорару, а можливість не втрачати зв’язок з історичною батьківщиною, можливо, спрацює.
Банальний варіант – перерозподіл обов’язків між тими нечисленними членами редакційного колективу, які залишилися. Паралельно я би все-таки говорив про те, що необхідно розвивати присутність на цифрових платформах. Це поряд з популяризацією видання збільшує можливості спілкування з колегами, пошуку потрібних в редакції людей.
Краудсорсинг: як спільними силами втілити ідею?
Діє це так: ми кидаємо, скажімо, на Фейсбук сторінку якісь запитання, люди на них відповідають, а потім ми з того робимо матеріал. Таким досвідом зі мною ділився редактор «Газети Виборчої»: якось, щоб підготувати цікаву колонку редактора, він написав у Фейсбуці запитання своїй аудиторії: «Що вас хвилює сьогодні», а потім з відповідей скомпонував цю колонку.
Думаю, тепер, коли особливо багато резонансних інформаційних приводів, можна через Фейсбук провести своєрідну перекличку запитаннями. Запитання можуть стосуватися волонтерської роботи, допомоги Херсону, організації навчання в школах і т.д. І на основі того, що люди напишуть в коментарях, можна робити матеріали без залучення професійних журналістів.
Що нам потрібно: люди чи контент?
Треба для себе з’ясувати, що вам потрібніше – штатні одиниці чи функції? Тобто: вам потрібно функція дизайну чи вам потрібна людина-дизайнер з трудовою книжкою, якій треба платити лікарняні, відпустки тощо. Вам потрібен контент, щоб наповнити сторінки газети чи вам потрібні люди, які сидять в кабінетах за столами з 9:00 до 18:00? Мені здається, що зараз ми здебільшого віддаємо перевагу контенту і функціям, ніж штатним одиницям. Прискорили цей процес ковід і війна.
Довелося почути думку, що коли в газету пише одна людина, то вся газета в одному стилі. Звичайно, добре мати більше журналістів і урізноманітнювати подачу матеріалу. Але як на мій хлопський розум, це не критично: що всі матеріали в одному стилі, можна пережити. А от якщо газета не буде виходити через відсутність техніки, відсутність електроенергії, то вже критично.
Хочеться щоб все було ідеально, але ми розуміємо, що ідеально не буде ще довго, і я б усе-таки радив ранжувати проблеми, пожертвувати чимось у дрібничках, щоб мати можливість реалізовувати свою місію інформування населення.
Матеріально-технічна база
Варто подумати, чи так потрібен у редакції фотоапарат, коли є смартфон, чи варто витрачатися на роздруківку матеріалів для вичитування, якщо можна це зробити на моніторі комп’ютера? Чи потрібні окремі кабінети для працівників, бо так звикли?
Насправді, щоб видати газету, наша ключова потреба на сьогодні – потужний ноутбук і комплект для зйомки відео. І тоді усвідомлення цієї потреби може трансформуватися в грантову заявку конкретно на ноутбук і конкретно на комплект для зйомки відео. Коли ми вичленуємо ключові елементи з пазла, з якого складається робота редакції, тоді і донорам легше пояснити наші нагальні потреби.
Коли ми робили дослідження 30 прифронтових і деокупованих редакцій, то з’ясовувалося, що тільки менше половини вважають себе захищеними від можливих перебоїв з енергопостачанням, а кожна четверта редакція – абсолютно не захищена, 30 відсотків захищені лише частково. Тобто є запит на генератори, портативні зарядні станції.
Є два важливих питання: що вже є (тобто ми дивимось, які в нас наявні на сьогоднішній день ресурси) і хто або що ще може нам допомогти. Приміром, у нас, умовно кажучи, є або немає приміщення, є тільки один ноутбук, Power bank, який передала Спілка. Треба подумати, хто ще або що ще нам потрібне, щоб ефективно здійснювати свою діяльність, стати стійкішими. І тут ми конкретно розписуємо – перше, друге, третє – свої потреби і далі намагаємося перетворити проблему в завдання – пошук шляхів отримання необхідного.
Залучаємо донорів
Я би все-таки радив думати над тим, щоб звертатись до спільноти, до аудиторії щодо прямої фінансової допомоги. Поки що це не дуже поширене, редактори посилаються на те, що, мовляв, регіон депресивний, у людей немає грошей і ніхто нам ні копійки не дасть. Кажуть, що просити гроші в людей – це приниження, що так втрачається незалежність.
Я би розвінчав усі ці стереотипи. По-перше а хто вам сказав що потрібно звертатися за підтримкою до ваших земляків, до тих людей, які щойно повернулися в деокуповане місто? У них дійсно немає коштів навіть на відновлення будинків, самі потребують допомоги.
Але ж є люди, які живуть в інших регіонах, виїхали за кордон, для яких виділити з власного бюджету 1-2-5-10 доларів не критично, і вони можуть ці гроші виділити, скинути на «банку», якщо ви відкриєте збір.
Фінансові ресурси
Сьогодні працюємо в умовах, коли в більшості редакцій критична залежність від одного-двох джерел доходів. Якщо раніше в багатьох редакціях щомісяця рахували, скільки отримали від реклами, від приватних оголошень, за угодою за висвітлення, були передплата і роздрібний продаж, то зараз у багатьох редакціях стоїть питання, що робити, коли закінчиться наданий НСЖУ грант? Я бачу, як у багатьох колег планування ведеться від гранту до гранту.
Що можна було би ще робити? Я вважаю, що треба відштовхуватися від потреб читачів. Фахівці радять бізнесу (а у нас медіа бізнес) відштовхуватися не від того, що у нас є продукт, який ми виробляємо, а від потреби в клієнтів.
Якщо діяльність лежить у сфері ваших компетенцій, і вам не доведеться кардинально себе ламати, то чому б не почати виконувати замовлення, за які люди готові заплатити?
Редактор має отримувати зарплату
Варто подумати й про таке. Мене дуже лякає, коли редактор каже: «Я вже півроку працюю без зарплати. Нічого собі, все людям». Мені здається, що треба все-таки тримати в голові варіант: «А якщо спочатку заплатити собі, щоб елементарно відчувати, що твоя праця оплачується, має певний фінансовий еквівалент?».
Рано чи пізно все безкоштовне закінчується, у людини починається професійне вигоряння. А знеможений морально редактор не зможе видавати якісну газету і вести за собою колектив.
Цифрові ресурси
Сьогодні багато хто з нас по-новому усвідомив важливість цифрових платформ. Таке усвідомлення прийшло, коли потрібно було доносити оперативну інформацію до людей, збирати свідчення людей, по крупинці відновлювати якусь інформаційну картин.
Водночас від багатьох колег я чую про ризик зменшення кількості читачів друкованої версії газети через те, що всі матеріали поширюються у Фейсбуці.
Раджу перестати сприймати Фейсбук як дзеркало газети. Ніхто нікого не зобов’язував виставляти у Фейсбуці всі матеріали друкованого видання, його треба сприймати як окремий інформаційний ресурс. Думаю, варто вибирати з об’ємних матеріалів газети ключові моменти і це давати в Фейсбуці, а повні матеріали нехай читають у друкованій версії.
Можна робити цитатні макети в брендованих вашим логотипом шаблонах, і такі красиві картинки люди люблять поширювати. А коли поширюють, то інша частина читачів бачить ваш логотип, бачить посилання, скажімо, на ваш сайт, і тоді не треба там ніяких закликів «Читайте! Передплачуєте!». Це закладається на рівні підсвідомості.
Головне – експериментувати і дивитися, що заходить аудиторії, а що, можливо, якась річ, на яку ми робили ставку, не спрацювала. Обираємо потрібне.
Вебінар «Як посилювати стійкість локального медіа в умовах війни» НСЖУ провела за підтримки швейцарської некомерційної організації FondationHirondelle та Інституту регіональної преси та інформації (IRMI, Україна) в рамках проєкту «Підвищення стійкості українських медіа», що фінансується SwissSolidarity.
Ольга Войцехівська, «Журналіст України»
