У тому, що треба вміти писати за будь-яких обставин, переконаний Михайло Батіг, член двох Національних творчих спілок – журналістів та письменників України, очільник Тлумацької первинної організації НСЖУ.
З ним ми поспілкувалися в Івано-Франківському Центрі журналістської солідарності НСЖУ. Цьогоріч з нагоди професійного свята – Дня журналіста – Михайла нагороджено медаллю «Доблесть Прикарпаття». Мій співрозмовник з журналістикою був пов’язаний ще зі студентських років, а працює у цій сфері з січня 1991 року. До 1991-го працював учителем української мови у селі Пужники, що на Івано-Франківщині.
Журналістика та література йшли поряд
– Коли я навчався в Кам’янець-Подільському педінституті, у нас виходила газета «Радянський студент». Я тоді приглядався до цього фаху. Ходив на заняття у літературну студію при тлумацькій газеті «Дністровська зірка», яку вів Іван Ясенчук. До газети я також дописував. А після навчання прийшов у редакцію, бо хотів там працювати. Тоді, в 1989-му, вакансії не було, але про мене пам’ятали й через півтора року запропонували посаду літературного редактора, а згодом – кореспондента, – ділиться спогадами журналіст.
Спочатку було важко, бо, за його словами, писати матеріал вдома, і писати в офісі – зовсім різні речі. «Ти маєш учитися працювати та писати за будь-яких обставин», – казав Михайлові головний редактор.
– Мені допомагало, що за фахом я був філологом, любив писати твори. Не все було легко й виходило з першого разу, але в мене були прекрасні вчителі, – згадує Михайло Батіг.
Михайло Батіг – автор п’ятьох поетичних збірок, а також історико-публіцистичного дослідження про село Олеша. Він – лавреат обласних літературних премій імені Василя Стефаника та Івана Франка, переможець Міжнародного літературного конкурсу молодих українських літераторів «Гранослов», премії «Благовіст». Його вірші виходили італійською, польською та французькою мовами.
Журналістика та література йшли поряд, каже Михайло. Свої перші поетичні твори почав писати майже відтоді, відколи почав займатися журналістикою. Але тоді їх ніколи нікому не показував. Опублікували вірші вперше у 1991 році. Їх надрукував журналіст Василь Лесів у газеті «Агро», яка виходила в Коломиї. Згодом публікувався у журналах «Дзвін» та «Перевал». Перша збірка віршів Михайла Батога – «Спиною до образів» – вийшла 1997 року.
Михайло народився на Луганщині. На малу батьківщину він потрапив через 35 років, відколи виїхав звідти. Журналіст переміг у номінації «Перша книга автора» конкурсу імені Миколи Чернявського. Його запросили на зустрічі в Луганському інституті й по області. Зокрема, побував у Сватово, де народився. У межах фестивалю «Слобожанський Луг» Михайло Батіг познайомився з Ганною Гайворонською, Василем Голобородьком.
«Я звідти виїхав зовсім маленьким, але було дуже трепетно, коли мене запросили в те містечко, де я народився. То було досить таки щемливо, коли я проходив Сватово», – ділиться враженнями Михайло.
Багатство – у слові
Михайло розповідає, що становище регіональних видань є досить важким. Зокрема, газети не доходять вчасно до передплатників через проблеми із поштовим забезпеченням. Відповідно, є скарги від читачів.
Попри труднощі, журналістика стала справою життя чоловіка. У друкованій пресі Михайло Батіг працює вже 32 роки. Тепер він, як і раніше, – кореспондент тлумацької газети «Злагода».
– Журналіст – творча особистість. Він гостро переживає і співрозмовника, і тему, на яку пише, пропускає все крізь себе. Це не роботизований об’єкт. Кожна наша стаття має відгук, особливо – на місцевому рівні. Одна справа, коли журналіст пише в обласне видання, а зовсім інша коли ти пишеш про людину, а потім із цією людиною зустрічаєшся. Це велика відповідальність. Що дала мені журналістика? У фінансовому плані я не став багатим, але журналістика дала мені сотні й тисячі знайомств із людьми, їхніми долями, талантами. В цьому і є багатство журналістики. Багатство – у слові, – зазначив Михайло Батіг.
І поділився своїми спостереженнями того, зміни внесла війна у регіональну журналістику.
– Я спостерігаю за нашою газетою. Майже у кожному номері ми пишемо історії про наших хлопців, що віддали життя за Україну. Це дуже важко емоційно, бо доводиться спілкуватись із їхніми близькими, щоб дати обширну інформацію. Для мене це дуже важко, бо такі емоції не забуваються. Дуже боляче це сприймаю ще й тому, що мій син у 2014-2015 роках воював на Сході. Брав участь в АТО, обороняв Дебальцево. А в 2022-му пішов знову. Тепер його підрозділ на Сході. А син, після поранення й контузії, проходив лікування. Тому все, що стосується наших героїв, мені дуже болісне. Адже це найбільша трагедія, коли втрачають своїх рідних. Я би хотів щось змінити, але не можу. Але ми мусимо виконувати свою роботу професійно, бо вони в окопах воюють за нас, щоб ми мали змогу творити й писати про їхній подвиг, – наголосив Михайло.
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Про ЮНЕСКО. ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Ірина Блаженко
